"Жертви людиноненависницької політики"

27 січня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили один із найбільших нацистських таборів смерті – Аушвіц-Біркенау.

Під час Другої світової війни 6 мільйонів євреїв стали жертвами нацистської політики, що передбачала знищення народів і груп, які нацисти вважали загрозою або неповноцінними. Близько 1,5 мільйона з них були з території сучасної України.

Загалом під час Другої світової війни в концтаборах і на окупованих територіях загинуло 6 млн євреїв, з яких близько 1,5 млн – діти.

В Україні під час Другої світової війни було знищено понад 60 % євреїв. Приблизно 900 тисячам, переважно з центральної та східної частин України, вдалося вчасно евакуюватися. Натомість єврейські громади Галичини, Поділля та Волині були знищені майже повністю.

27 січня у всьому світі згадують жертв найжорстокішого масового геноциду усіх часів і засвідчують прагнення до боротьби з антисемітизмом, расизмом та всіма іншими формами насилля.

Сьогодні усі ми протистоїмо злу, боронячи право на свободу та європейські цінності. росія несе загрозу не лише для України, а й для всього світу. Тому є ще одна нагода переосмислити поняття «колективної безпеки в сучасному глобалізованому світі», бо якщо десь починаються агресія і терор, то загроза існує для всього людства.

Бережемо пам’ять про події 1945 року для поширення правди про геноциди. Пам’ятаймо та згадуймо мільйони жертв Голокосту.

 

Із циклу ''Знай наших ''

27 січня (1839-1884)

185 років з Дня народження Павла Чубинського - правознавець, фольклорист і етнограф, поет, громадський і просвітницький діяч, активний учасник українського руху, автор тексту Державного гімну України.

Павло Платонович Чубинський народився на хуторі Чубинський в родині бідного дворянина. Закінчив Другу Київську гімназію, навчався у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. Там знайомиться з Георгієм Семеновим Тянь-Шанським, який у свою чергу знайомить Чубинського з видатними географами Миколою Пржевальським та Миколою Миклухо – Маклаєм. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу “Основа”, співпрацюючи в якому познайомився з Т. Шевченком, М. Костомаровим

У молоді роки він брав активну участь у громадському русі, поширюючи ідеї боротьби проти царського уряду. За свої щирі, патріотичні» наміри більше як на шість років був відлучений від України і засланий на «перевиховання» в Архангельську губернію. Там здобув авторитет великого організатора науки і невтомного дослідника Північного краю

1861 року захистив у Петербурзі дисертацію “Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії” та отримав вчений ступінь кандидата правознавства

Нагороджений за свою наукові здобутки та праці золотою медаллю від російського географічного товариства в 1873 році, золотою медаллю на Міжнародній виставці в Парижі в 1875 році та має Уваровську премію від російської академії наук.

Намагався відкрити безкоштовну сільську школу в Борисполі, але не добився дозволу влади.

В 1877 році працює на посаді чиновника Міністерства шляхів в Петербурзі

Був одружений на Катерині Порозовій, мав в шлюбі 4 дітей

У 1879 році Чубинський тяжко захворів, його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер 26 січня 1884 року. Похований у Борисполі на Книшовому кладовищі

Перший пам’ятник Павлу Чубинському було встановлено у Борисполі в 2001 році

1963 року до 100-річчя українського гімну «Ще не вмерла Україна» Відділ ООЛ видав серію марок, наліпок, франкотипів, поштових листівок із зображенням авторів гімну Павла Чубинського і Михайла Вербицького, роботи митця Миколи Бідняка

У 2015 році у Києві було названо вулицю на честь Павла Чубинського

14 січня 2009 року Національний банк України увів в обіг ювілейну монету «Павло Чубинський»

Сподіваємося, що Ви дізнались щось цікаве про Павла Чубинського

 

З ДНЕМ СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ!

З Днем Соборності, українці! Всі мости країни, всі дороги і стежеки кричать і промовляють - ОДНА, ЄДИНА СОБОРНА УКРАЇНА!!!!

Від сходу до заходу, з півночі до півдня ми одне ціле!

Слава Україні! Слава її Героям!

https://www.facebook.com/watch/?v=1355161285390529

 

Пам’ятаймо про них.

Ніколи не пробачай тим,

хто приніс біль і сльози

на українську землю...

СЛАВА НАШИМ ГЕРОЯМ!

Братам і Сестрам які захищали Донецький Аеропорт...Слава і Вічна Пам'ять....

НЕЗЛАМНІ ГЕРОЇ....

Вони були міцніші за бетон..

Бо він вже впав ,коли вони тримались.

Ми пам'ятаєм кожного ім'я,

Бо в пеклі Україна гартувалвсь,

Донецька Вежа і Аеропорт усюди ворог...

А вони тримались... вони незламні,

Та не втримався бетон і орки, над загиблими знущались,

Вони боялись Кіборгів ,

Коли вже їхнє Серце, перестало биця..

Минають роки ,а вони живуть...

У кожнім Серці, справжніх Українців...

Схились в поклоні ...запали свічу...

Сьогодні День, тих, хто загину й вижив...

Той хто пройшов в житті Аеропорт...

Той знає пекло ,як там буть, і вижить....

Пом'янем тих, хто залишився там,

Кого Судьба забрала в домовину..

Тобі вклоняюсь ДРУЖЕ МІЙ І БРАТ.

БО ТИ ЖИТТЯ ВІДДАВ ЗА УКРАЇНУ!!!!

Пілігрим 2024

 

Із циклу інформаційних довідок "Знай наших!"

20 січня

120 років від Дня народження Івана Шелепця (1904-1984) культурно-освітній, громадсько-політичний діяч і педагог.

Шелепець Іван Миколайович народився 20 січня 1904 року у Великому Березному, в багатодітній селянській родині. За часів Австро-Угорщини його батькам доводилося жити у неймовірно важких умовах. Великий потяг до знань і вирішив подальшу долю найстаршого сина. Спочатку вчився у народній школі до 1916 року, потім екстерном здав іспити за горожанську школу у Великому Березному, а відтак, уже за Чехословаччини, з 1921 до 1923 року навчався у дворічній державній сільськогосподарській школі в с. Домбоки Мукачівського району, де опановував ґрунтовні агрономічні знання.У 1923 року Іван Шелепець вступив на перший курс Ужгородської учительської семінарії, директором якої працював відомий педагог Августин Волошин.У 1927 році закінчив учительську семінарію і був призначений на педагогічну роботу у Великий Бичків (1927-1928) та Косівську Поляну Рахівського району, де працював у 1928-1930 роках. У цей період він був членом товариства “Просвіта” і входив до соціал-демократичної партії. У 1929 році перебував на військовій службі в м. Михайлівці, у Кошицях закінчив офіцерську школу. Після служби в армії працював народним учителем у с. Липовець Перечинського району. Згодом його перевели на Великоберезнянщину і разом із дружиною працював спочатку у Великому Березному та с. Стричава, а з 1933 році – с. Ставному, де Іван Миколайович очолював народну школу до 1938 року. У період існування Карпатської України він став відомим активістом громадського життя. В січні 1939 року Іван Шелепець був обраний районним провідником партії. Та в березні 1939 року Карпатська Україна була окупована угорськими військами. Вже у березні Іван Шелепець був заарештований угорською владою, а після звільнення, у 1939-1944 рр. , працював у сільській школі Ужка під наглядом поліції. Після визволення Закарпаття восени 1944 року наприкінці жовтня Іван Шелепець був обраний членом Великоберезнянського окружного Народного комітету, а в листопаді того ж року – делегатом Першого з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України. Із 1954 року повернувся на вчительську роботу.

Помер Іван Шелепець 18 квітня 1984 року й похований у Великому Березному.

 

14 січня

Із циклу"Знай наших"

100 років з Дня народження Андрія Пилиповича М’ястківського

Народився Андрій М’ястківський у селі Соколівці на Вінниччині. Там, у Соколівці, пройшло його дитинство, там закінчив він школу. Рано відчув потяг до слова.

Друкуватися почав ще до війни. М’ястківський пройшов війну в роті фронтової розвідки, за бойові заслуги він був нагороджений медаллю «За відвагу», ще й дослужився до найвищого солдатського звання — єфрейтор, чим дуже пишався.

Після війни продовжив навчання в Тульчинській фельдшерській школі. Якийсь час працював сільським фельдшером, а потім вступив на заочне навчання до Вінницького педінституту. Вчителював, а коли одна за одною стали з’являтися його збірки для дітей і дорослих, перейшов на редакційно-видавничу роботу.

Своєю письменницькою долею Андрій М’ястківський завдячує Миколі Руденкові, який «віднайшов» його свого часу в глушині на Вінниччині, забрав у сільського фельдшера писані від руки вірші, привіз їх до Києва, сам власноручно передрукував на своїй друкарській машинці і відніс до видавництва. Так ще в 1955 році з’явилася перша книжка поета «Над Бугом-рікою».

Андрій М’ястківський — відомий автор блискучих новел, талановитих романів, чудових віршів. Писав для дітей і дорослих. Весь його творчий доробок втілився у понад сорок книжок поезії та прози, в численних текстах пісень і перекладів (з білоруської, молдавської, румунської та інших мов). Але слава, почесті, нагороди (до яких він був байдужий) його дивовижно обминали. Удостоєний лише Літературної премії імені Володимира Сосюри.

Він був цікавим співрозмовником, неперевершеним оповідачем, великим знавцем фольклору. Вільно володів румунською мовою, німецькою та угорською — зі словником, а потім ще вивчив їдиш та іврит. Писав щодня, а інколи «видавав» до десятка віршів за день. Деякі його поезії стали улюбленими в народі піснями.

В останні роки життя Андрій Пилипович став інвалідом І групи, був прикутий до ліжка, але літературної творчості не полишав. По собі залишив величезний рукописний спадок у товстих зошитах, який ще потрібно належним чином систематизувати, вивчити й опублікувати.

Помер він в 2003-му році.

 

Із циклу інформаційних довідок "Знай наших!"

8 січня 145 років з Дня народження

Степан Васильович Васильченко— український письменник і педагог.

Народився в сім'ї безземельного селянина-шевця в місті Ічня (Борзнянський повіт, Чернігівська губернія).

Навчався 1888—1893 в Ічнянській початковій школі. Два роки готувався до вступу в учительську семінарію. 1895 вступив до Коростишівської учительської семінарії (закінчив 1898). Одержав направлення в однокласну міністерську школу в с. Потоки на Канівщині. Невдовзі переведено до Богуслава. Учителював на Київщині, зокрема 1903 року у с. Карапишах та на Полтавщині. Мав посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, світової класики, — все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника.

У часи вчителювання (1898—1904) вів щоденник «Записки вчителя». 19 грудня 1903 (1 січня 1904) уперше надрукував оповідання «Не устоял (Из жизни народного учителя)» в «Киевской газете».

1904 вступив до Глухівського учительського інституту, 1905 покидає інститут. Виїхав на Донбас, учителював у с. Щербинівка (нині м. Торецьк Донецької області).

1906 заарештовано за участь у робітничих страйках. Сидів у в'язниці. 1908 хворого на тиф Васильченка польовий суд виправдав за браком доказів, звільнив з Бахмутської тюрми, категорично заборонив учителювати.

Повертається до Ічні, заробляє на життя приватними уроками. 1910—1914 — завідувач відділу театральної хроніки газети «Рада».

Під час Першої світової війни мобілізовано до армії, (до Лютневої революції 1917) командир саперної роти на Західному фронті. Тоді побачили світ перші збірки новел «Ескізи» (1911), «Оповідання» (1915).

1919 року мешкав у Кам'янці-Подільському, де на замовлення Симона Петлюри написав оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика». Тут написав також сатиричний твір «Про козака Ося і москаля Ася».

Улітку 1920 року з Першою мандрівною капелою Дніпросоюзу здійснив велике гастрольне турне містами і селами Лівобережної України. Був літописцем колективу, на базі якого згодом була утворена хорова капела «Думка».

1921 працював у Києві вихователем і завідувачем дитячого будинку, 1921–1928 — вчителем школи імені Івана Франка.

Помер 11 серпня 1932 року від хвороби серця. Похований на Байковому кладовищі.

Творчість

У літературний процес Васильченко включився 1910 вже зрілим митцем із власним поетичним голосом. Саме тоді з'явилися друком його оригінальні твори — «Мужицька арихметика», «Вечеря», «У панів», «На чужину», «Циганка» та ін., пройняті любов'ю до людини праці, утвердженням віри в перемогу справедливості.

Не випадково однією з провідних тем творчості Васильченка є життя народних учителів, яке було йому — педагогові за фахом і покликанням — особливо близьким. «Записки вчителя» (1898–1905) та інші щоденникові записи, куди Васильченко, за його визнанням, систематично «заносив свої учительські жалі та кривди», стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань.

У 1910–1912 Васильченко пише й друкує цикл новел і оповідань, присвячених учительській темі («Вечеря», «З самого початку» та інші). Проблема виховання нової людини значною мірою зумовила звернення Васильченка до художнього опрацювання дитячої тематики, органічно пов'язаної з творами про вчителів. Глибоке розуміння психології дитини дало змогу Васильченку показати поетичний духовний світ дитини.

Хвилюють читача і психологічні етюди письменника «Дощ», «Дома», «Волошки», «Петруня», оповідання «Роман», «Увечері», «Свекор», «Басурмен» та ін. Оптимізм Васильченка особливо виразно виявився в одному з найкращих його творів, присвячених дітям, — «Циганка».

Невеликий цикл у творчості Васильченка складають оповідання, в яких йдеться про обдаровані натури з демократичних низів, про долю народних талантів («На хуторі», «У панів», «На розкоші» та ін.).

Жорстоку правду життя селянської бідноти розкриває Васильченко у новелі «На чужину». Окремий цикл у художньому доробку Васильченка складають твори, написані під безпосереднім враженням від Першої світової війни, в якій письменник брав участь з 1914 аж до Лютневої революції. В «Окопному щоденнику», оповіданнях «На золотому лоні», «Під святий гомін», «Отруйна квітка», «Чорні маки» та ін. Васильченко зображує жахи війни, сумні будні людей у сірих солдатських шинелях.

Цікавою сторінкою спадщини Васильченка є драматичні твори, переважно одноактні п'єси, які за тематикою і багатьма художніми засобами органічно близькі до його прози .

Багато працює Васильченко у радянський час і над творами з минулого життя («Талант», «Віконце», «Осінні новели» та ін.). Показовим у цьому плані є цикл «Осінні новели», який Васильченко писав, починаючи з 1923, майже 10 років. Одна з художньо найдовершеніших новел циклу — «Мати» («Чайка»).

Васильченко написав драматичні твори («Минають дні», «Кармелюк» та ін.), кіносценарії за фольклорними мотивами, фейлетони, цикл новелет «Крилаті слова», переклади творів російських письменників Гоголя, Лєскова, Короленка, Серафимовича.

На особливу увагу заслуговує задум Васильченка створити велику біографічну повість про Тараса Шевченка. З п'яти запланованих частин він встиг завершити тільки першу — «В бур'янах» (вийшла посмертно — 1938).

Усі

 

6 січня

Василь Семенович Стус

(1938–1985) Видатний український поет, критик, публіцист, автор самвидаву, член Української Гельсінкської групи (УГГ).

Василя Стуса без перебільшення можна назвати совістю рідного народу, якому вірний син України віддав до останку не лише талант, а й життя. Величезний талант, уживаний на користь знівеченого народу, наполеглива мужність у протиборстві зі злом – це рідкісна вдача, на яку зазіхатиме всякий ворог свободи. Україна для Стуса – то найбільша любов і найбільший біль. Її майбутнє тривожило поета значно більше за власне життя.

Його поетичні рядки стали хрестоматійними, їх вивчають у школах, а важкий життєвий шлях показують як приклад незламності та безкомпромісності.

1993 творчість Стуса відзначена Державною премією ім. Т.Шевченка. 1994-1999 вийшла збірка творів у 6 томах, 9 книгах, підготована редакційною колеґією на чолі з М.КОЦЮБИНСЬКОЮ, сином поета Д.Стусом, невісткою Оксаною Дворко та ін.

1998 р. посмертно нагороджений орденом Ярослава Мудрого, 26.11.2005 р. йому присвоєне звання Герой України.

 

4 січня

СЬОГОДНІ – ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ АЗБУКИ БРАЙЛЯ

Всесвітній день азбуки Брайля є нагадуванням, що серед нас живуть люди, які потребують особливої турботи, уваги та підтримки. За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров'я, у світі близько 1 млрд людей мають порушення зору, з них понад 10 млн повністю незрячі, ще 130 млн мають дуже слабкий зір

Шрифт Брайля - це унікальна азбука, яку назвали на честь її винахідника Луї Брайля. Вона являє собою тактильне поєднання графічних символів за допомогою 6 точок, що дає змогу передавати букви, цифри, музичні, математичні та наукові знаки.

Для мільйонів незрячих людей шрифт Брайля є засобом спілкування. Окрім того, він відіграє визначальну роль у їхній освіті, доступі до інформації, реалізації права на свободу висловлювання поглядів і переконань.

Мало хто знає, що шрифт Брайля був винайдений майже двісті років тому дуже доброю, освіченою і, водночас, тотально незрячою людиною – Луї Брайлем.

У 3 роки з Луї стався нещасний випадок. Хлопчик пошкодив собі око. А трохи згодом хвороба уразила й друге око, внаслідок чого дитина повністю втратила зір. Але батьки Брайля доклали максимум зусиль, щоб їхній син отримав початкову освіту, а згодом влаштували Луї у Королівський інститут для незрячих дітей, де вони мали змогу, окрім навчання, опанувати ще й гру на органі та піаніно. Саме тут дванадцятирічний Луї розпочав свою роботу над створенням власного рельєфно-крапкового шрифту.

На той час навчання незрячих дітей відбувалося за методом Гаюї: на цупкий папір наклеювалися великі, товсті літери. Із-за об’єму книжка для навчання виходила товстою і незручною.

Ідея створити рельєфно-крапкову абетку виникла у Луї Брайля після візиту до інституту відставного капітана-артилериста Шарля Барб’є. Там учням розповіли про так зване «нічне письмо». Це особливий вид зв’язку, який пізніше отримав назву сонографія. В основі цього виду зв’язку був покладений дотиковий метод, де у формі прямокутника були розташовані округлі шість крапок.

Близько двох років тривала робота Луї над створенням рельєфно-крапкової абетки, а в 1829 році Брайль опублікував власний унікальний метод письма, який до сьогодні носить ім’я свого творця.

У грудні 2019 року Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення щороку 4 січня відзначати Всесвітній день азбуки Брайля з метою підвищення обізнаності про значення азбуки для незрячих та слабозорих осіб.

Також у грудні 2019 року в Києві неподалік станції метро «Дарниця» встановили перший і єдиний в Україні пам’ятник незрячій людині. Атр-об’єкт являє собою людину із заплющеними очима та палицею у руці, яка ніби йде тактильною доріжкою. Шрифтом Брайля на грудях статуї написано: «Дивлюся серцем»

   

З нового року у бібліотеці розпочато цикл інформаційних довідок "Знай наших!"

1 січня

110 років з Дня народження Юрія Збанацького (1914-1994) український прозаїк, драматург.

Юрій Оліферович Збанацький народився в селі Борсуків на Чернігівщині. Зростав на берегах відомої «зачарованої Десни». Батько письменника — учасник першої світової війни — був поранений, довго хворів і рано помер. Мати за своє життя зазнала багато горя: поховала чотирьох маленьких дітей.

Ріс Юрко здібним і цікавим хлопчиком, вирізнявся великою спостережливістю, надзвичайною пам’яттю та кмітливістю. З дитинства полюбив пресу.

Початкову школу (чотири класи) закінчив у рідному селі. Писати вірші й оповідання Юрко почав ще у школі. Потім здобував освіту в Чернігівському педагогічному технікумі, продовжував навчання на мовно-літературному факультеті Ніжинського педінституту. Згодом працював учителем, а в дев’ятнадцять років став директором неповної середньої школи. Потім редагував районну газету.

Восени 1931 року починається педагогічна діяльність Ю. Збанацького, якому тоді не було ще й вісімнадцяти. Перший вірш молодого вчителя з’явився у газеті в 1932 році.

У роки Вітчизняної війни Юрій Оліферович організував партизанський загін, а потім командував великим партизанським з’єднанням імені Щорса. Виданий зрадником, Ю. Збанацький потрапляє до рук німців. За період дев’ятимісячного ув’язнення він пройшов через Чернігівську тюрму, Яцевський концтабір, голод і тортури. В осінню ніч 1942 року Юрію Оліферовичу вдалося втекти з-за колючого дроту.

Восени 1942 року німці схопили матір письменника Євгенію Вікторівну. Розшукуючи заарештованого сина-підпільника, вона потрапила в гітлерівську тюрму. Її було страчено. Згодом ці події ляжуть в основу повісті «Єдина». Від рук фашистів загинув також рідний брат Юрія Збанацького Василь, якому було лише чотирнадцять років.

Та особисте горе не зломило письменника. Він пише нариси, оповідання, повісті, а між боями читає їх солдатам. Таких творів налічувалося вже до двадцяти, але в одному з боїв рукописи згоріли.

Після війни Ю. Збанацький працював старшим викладачем і деканом факультету мови та літератури Київського педінституту, кілька років керував. літературною студією.

Одна за одною виходили книжки для дітей, яких налічується понад двадцять. Справжнім початком письменницької біографії Ю. Збанацького стала повість «Таємниця Соколиного бору», а своєрідним її продовженням — повість «Літо Соколиного бору».

Герой радянського союзу (1944). Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1970), Літературної премії Чувашії ім. М. Сеспеля (1967), Премії ім. Лесі Українки (1975). Депутат Верховної Ради УРСР 9-го скликання.

Помер 25 квітня 1994 року в Києві. Поховано в Києві на Байковому кладовищі.

Ознайомитися з творчістю можна в нашій бібліотеці