четвер, 23 травня 2013 р.

ПДГ новини


ШАНОВНІ КОРИСТУВАЧІ БІБЛІОТЕКИ!

З приємністю передаємо черговий випуск Бюлетеню Національної юридичною бібліотеки (НЮБ) Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського:
  Громадська думка  про правотворення

/Бюлетень оперативних матеріалів на базі аналізу
правової електронної інформації/

№ 9 (45)
(травень 2013 р.)
ЗМІСТ

КИЇВ 2013                                            

АКТУАЛЬНА ПОДІЯ


18 травня в Києві відбулися акції протесту опозиції «Вставай, Україно!» і «антифашистський мітинг», організований Партією регіонів. Під час мітингів відбулися сутички, в яких постраждали журналісти, що надало проблемі додаткового резонансу. 23 травня Верховна Рада України прийняла в першому читанні законопроект про створення тимчасової слідчої комісії з розслідування фактів нападу на представників ЗМІ 18 травня в Києві.
Комісія створена в кількості восьми депутатів, головою комісії обрано депутата від фракції Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» В. Ярему, а його першим заступником – депутата від фракції Партії регіонів А. Пінчука. Крім того, до складу комісії увійшли: О. Бондаренко, І. Горіна (ПР), І. Геращенко (УДАР), С. Курпіль (Батьківщина), А. Іллєнко (Свобода) та О. Зубчевський (фракція Комуністичної партії). Термін діяльності комісії – півроку.
У перелік питань, які будуть розслідуватися комісією, крім розслідування нападу на журналістів і перешкоджання їхній діяльності, включені також можливе перешкоджання реалізації права громадян проводити мітинги під час проведення акції «Вставай, Україно!» в Києві 18 травня, нанесення тілесних ушкоджень громадянам, можлива неправомірна бездіяльність співробітників правоохоронних органів.
Тим часом парламентський Комітет з питань свободи слова та інформації констатував порушення нападниками на журналістів О. Сніцарчук та В. Соделя двох статей Кримінального кодексу, а також звернув увагу на бездіяльність працівників міліції під час цього інциденту.
У висновку, який члени комітету ухвалили після перегляду відеозапису інциденту 18 травня, ідеться, що нападники перешкоджали професійній діяльності журналістів, а також завдали їм тілесних ушкоджень.
Член комітету, представник «Батьківщини» Ю. Стець повідомив, що цей висновок направлять до міліції, прокуратури, а також Служби безпеки України. За це рішення проголосували вісім членів комітету, утрималася представниця Партії регіонів О. Бондаренко.
За словами Ю. Стеця, члени комітету неформально домовилися, що кожне наступне його засідання починатиметься з обговорення парламентарями розвитку подій навколо розслідування інциденту.
Крім того, представники комітету будуть присутніми на кожному засіданні суду в цій справі.
Ще одну копію висновку комітету направлять до тимчасової слідчої комісії (ТСК) з питань розслідування побиття журналістів.

­А­НАЛІТ­И­ЧНИЙ РАКУ­РС

Л. Присяжна­­,­ наук. співроб­.­ НЮБ НБУВ­

­Останні ­зм­іни в законодавстві щодо державних
заку­півель в Украї­ні

Проблематика державних закупівель, а точніше питання реформування системи державних закупівель, регулювання такої процедури, і особливо правозахисний аспект залишається для України нагальним питанням. Правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти встановлює Закон України «Про здійснення державних закупівель» від 01.06.2010 № 2289–VІ (далі – Закон). Метою Закону є створення конкурентного середовища у сфері державних закупівель, запобігання проявам корупції у цій сфері, розвиток добросовісної конкуренції, забезпечення раціонального та ефективного використання державних коштів.
Водночас остання редакція зазначеного Закону, на думку експертів, не тільки не запобігає проявам корупції у сфері державних закупівель, а навпаки – сприяє розвитку корупційної складової у держзакупівлях.
По-перше, в останній редакції Закону значно розширено перелік виключень, які виведено зі сфери дії Закону. Так, якщо в попередній редакції Закону їх було лише п’ять, то наразі їхня кількість зросла до 32 виключень. Це означає, що за 32 закупівлями-виключеннями за держкошт немає жодного контролю з боку відповідних органів.
По-друге, згідно зі ст. 39 Закону України «Про здійснення державних закупівель» закупівля товарів, робіт і послуг можлива шляхом застосування процедури закупівлі в одного учасника. «Закупівля в одного учасника – це процедура, відповідно до якої замовник укладає договір про закупівлю з учасником після проведення переговорів з одним або кількома учасниками та акцепту пропозиції переможця процедури закупівлі в одного учасника». Наприклад, якщо раніше процедура закупівлі в одного учасника узгоджувалась із Мінекономрозвитку, яке видавало на зазначену оборудку окремий дозвіл, то нині цього положення вже не існує – його просто прибрали із закону. Таким чином на сьогодні рішення щодо закупівлі у одного учасника держустанова приймає на власний розсуд та без жодних обґрунтувань. Тобто в цій ситуації, коли основні закупівлі здійснюються у одного учасника, про яку-небудь конкуренцію мова вже не йде.
Підтвердженням цьому слугує звіт Рахункової палати про результати аналізу стану державних закупівель в Україні у 2012 р. Зокрема, у своєму звіті Рахункова палата відзначила про різкий спад за останні два роки застосування замовниками конкурентної процедури – відкритих торгів. Наприклад, частка процедур закупівлі в одного учасника, проведених у 2012 р., становить 41 %. При цьому вартість закупівель, проведених в одного учасника, у рази більша за вартість договорів за конкурентними процедурами.
Крім того, під час проведення Рахунковою палатою 45 контрольних заходів, до яких включалися питання перевірки дотримання вимог законодавства у сфері держзакупівель, було виявлено порушень на 1 млрд 200 млн грн.
Але законодавці на цих змінах у сфері держзакупівель не зупинились.
4 квітня 2013 р. на «альтернативному» засіданні Верховної Ради у складі фракції Комуністичної партії України та Партії регіонів в будинку комітетів Верховної Ради України по вулиці Банковій, 6–8, був прийнятий у цілому поданий Кабінетом Міністрів України законопроект № 0884 «Про внесення зміни до ст. 16 Закону України «Про здійснення державних закупівель» (щодо зміни конкурсних умов)». Законопроект № 0884 від 23.08.2012 р. спрямований на розширення переліку кваліфікаційних критеріїв, що визначаються замовниками для учасників процедур закупівель або учасників попередньої кваліфікації.
Зокрема, законопроект № 0884 запроваджує такі додаткові критерії, як наявність у зазначених учасників процедур закупівель обладнання та матеріально-технічної бази, «у тому числі власних виробничих потужностей та/або центрів обслуговування на території України».
Учасники Громадянського партнерства «За доброчесні державні закупівлі» звернулися до Президента України В. Януковича з заявою щодо ризиків корупції та неправомірного обмеження конкуренції у сфері державних закупівель у разі підписання законопроекту № 0884.
У зверненні член правління ГО «Фундація «Відкрите суспільство»» А. Любич наводить наступні аргументи проти підписання законопроекту № 0884 Президентом України:
«1) термін “власні виробничі потужності” є менш уживаним, ніж “основні засоби”, визначення яким надане, наприклад, статтею 14.1.138 Податкового кодексу України чи Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 7 “Основні засоби”, затвердженим наказом МФУ № 92 від 27.04.2000 р. До того ж для обліку й узагальнення інформації про наявність та рух власних або отриманих на умовах фінансового лізингу об’єктів і орендованих цілісних майнових комплексів, які віднесені до складу основних засобів, призначено рахунок 10 “Основні засоби”, затверджений у Плані рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов’язань і господарських операцій підприємств і організацій, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 30 листопада 1999 р. № 291, а (суб)рахунку для “власних виробничих потужностей” не створювалося;
2) чому виявилися потрібні саме власні, а не орендовані виробничі потужності для продажу, переробки або внутрішньогосподарського споживання? Адже значна частина господарських товариств та підприємств працюють або ж на умовах (оперативного чи фінансового) лізингу (ст. 14.1.97 ПКУ), або з використанням давальницької сировини (ст. 209.15.5 ПКУ);
3) післяпродажне обслуговування споживача в межах господарської діяльності статтею 14.1.108 ПКУ віднесено до маркетингових послуг (маркетинг). Сполучник “або” відносно центрів післяпродажного обслуговування, як одного з видів матеріально-технічного забезпечення, пом’якшує не зовсім адекватне визначення власних потужностей, але знову ж таки, чому постачальники товарів та послуг не можуть користуватися зовнішніми центрами на підставі договорів про збут та маркетинг продукції? Адже аутсорсинг каналів збуту та маркетингу для багатьох видів товарів є ледь не єдиною формою продажів. То після підписання Закону України № 0884 від постачальників тепер вимагатимуть створювати або придбавати власні канали збуту, а не користуватися послугами субпідрядників».
Ще одним аргументом є те, що при прийнятті законопроекту № 0884 народними депутатами не було враховано висновки Головного юридичного управління та Головного науково-експертного управління Верховної Ради України, які вказали на такі суттєві недоліки законопроекту:
1) визначення термінів «власні виробничі потужності» та «центри обслуговування на території України» в чинному законодавстві немає;
2) незрозуміло, чи вважатимуться «власними виробничими потужностями» орендовані вітчизняним товаровиробником виробничі потужності, або чи такий критерій стосується наявності певного обладнання чи виробничих потужностей повного виробничого циклу тощо;
3) при встановленні терміну набрання чинності законом з дня, наступного за днем опублікування, не враховано, що для запровадження зазначених законодавчих змін у процесі закупівель необхідно встановити відповідний перехідний період;
4) не обґрунтовано положення проекту щодо обмеження терміну чинності закону
(до 31 грудня 2015 р.).
Тобто законопроект № 0884 допускає неоднозначне розуміння його змісту, і в разі його прийняття виникає загроза порушення правового регулювання сфери державних закупівель. Це, на думку не тільки громадських експертів, але й опозиційних народних депутатів, фахівців, не відповідає правовій позиції Конституційного Суду України щодо забезпечення у законах принципу юридичної визначеності як складової принципу верховенства права, гарантованого ст. 8 Конституції України.
Тим часом, незважаючи на всі зауваження й застереження, Президент України В. Янукович 30 квітня 2013 р. підписав законопроект № 0884.
Слід зазначити, що відкритості держзакупівель мали додати електронні тендери, впровадження яких вимагає ст. 39–1 Закону України «Про здійснення державних закупівель». Ця інновація мала запрацювати з 1 січня 2013 р., проте було відтерміноване на невизначений строк через зміни в уряді.
Між тим електронна система держзакупівель досить успішно функціонує в багатьох країнах світу. Наприклад, у Грузії існує Агентство конкуренції і держзакупівель, яке є окремою структурою, юридичною особою публічного права. Воно підзвітне прем’єр-міністру, який призначає і звільняє главу відомства.
Агентство виконує кілька функцій: розробляє і затверджує всі необхідні нормативні акти у вигляді наказу його голови; проводить моніторинг за тим, щоб дії замовників відповідали вимогам закону (на порушників накладають адміністративні штрафи, середня сума – близько 900 дол. При цьому порушники платять зі своєї кишені, а не з бюджету замовника. За останні два роки було оштрафовано понад 150 офіційних осіб); проводить тренінги (рекомендації, що інтерпретують закон, відповіді на листи і поясння щодо застосовування закону).
За словами глави Агентства конкуренції та держзакупівеь Грузії Т. Урджумелашвілі, ключовими принципами електронної системи держзакупівель країни є:
– усі тендери електронні, ніякого паперу;
– відкритість всіх документів. Нині у відкритому безплатному доступі на веб-порталі Агентства абсолютно вся інформація про тендери: річний план, очікувана ціна закупівлі, оголошення з тендерною документацією. Публікуються тендерні пропозиції всіх учасників, всі рішення тендерної комісії, її протоколи. Нещодавно було запроваджено інформаційний обмін із держказначейством. Якщо гроші за тендером ідуть через казначейство (вони можуть проходити й через банки, якщо замовник – держкомпанія), то публікується й інформація щодо проходження грошей;
– система суперпроста, інтуїтивна, дружня до користувача. На веб-порталі є три ролі для відвідувачів. Перша – гість. Можна бачити майже все, але не має права вживати будь-яких дій. Друга роль – постачальник. Грузинській компанії, щоб зареєструватися, необхідно просто ввести код державної реєстрації (система інтегрована з реєстром компаній, і код активізації з паролем та логіном надходить на електронну адресу). Зарубіжному постачальнику необхідно ввести свої ключові дані.
Третя роль – закупівельна організація. Коли компанія подає тендерну пропозицію, вона підписує афідевіт – клятвенне запевняння про те, що вона не перебуває в картельній змові з іншими компаніями. Цей документ має юридичну силу. Кримінальний кодекс передбачає відповідальність за картельну змову.
За участь у торгах необхідно заплатити 30 дол., це електронний платіж.
Т. Урджумелашвілі в інтерв’ю DT.UA щодо процедури закупівлі зазначив, що «до єдиного для всіх порога замовник використовує так званий прямий контракт, тобто купує, у кого хоче».
Від 3 до 130 тис. дол. працює спрощений електронний тендер.
Зі 130 тис. дол. – електронний тендер. Різниця між першим і другим – у витратах часу і в простоті. При спрощеному етендері замовник має надати учасникам мінімум три дні на підготовку. А при звичайному електронному тендері дається 20 днів. Обидві процедури працюють за принципом реверсивного аукціону.
Є ще конкурс. Він проводиться при закупівлі проектів, коли важко точно визначити те, що ви закуповуєте (ІТ-система, дизайн тощо). Тільки під час конкурсу для оцінки пропозицій запроваджуються вагові критерії (ціні стількито балів, досвіду стільки і т. ін.). Конкурс оголошується через сайт агентства, а не через електронну систему держзакупівель.
Є ще консолідований тендер, або рамкові угоди. Крім того, працює процедура, що базується на принципі закупівлі однорідних товарів.
Ми прийняли міжнародний CPV класифікатор, що складається з дев’яти цифр. Якщо у предмета закупівлі збігаються перші три цифри класифікатора, то товар вважається однорідним. І тоді поріг у 5 тис. ларі діє не для одноразової закупівлі, а для річних закупівель однорідного товару. Ця норма спрямована проти штучного дроблення предмета закупівлі.
У нашому законі немає вимоги про обов’язкову кількість учасників. Тобто, якщо буде один учасник, тендер усе одно відбудеться. І у нас немає процедури закупівлі в одного учасника.
У Грузії всі тендери міжнародні. Немає будь-яких преференцій для вітчизняних учасників. У багатьох країнах чітко записано, що учасник має бути локалізований у цій країні. У нас цього немає – може брати участь кожен охочий».
Слід зазначити, що за два роки від моменту впровадження електронних торгів грузинська держава заощадила 200 млн дол. Це різниця між очікуваною вартістю контракту та ціною переможця.
Як бачимо, проблема проведення держзакупівель в Україні зумовлена в першу чергу небажанням чинної влади відмовлятися від ситуації, що дає змогу перетворювати державний інтерес у приватний. Правила розміщення держзамовлення є частиною економічної політики держави, що проводиться при дотриманні основних принципів соціально орієнтованої ринкової економіки. У рамках цієї концепції слід шукати розв’язання конфліктів і вирішувати їх на користь економіки в цілому, а не окремих її суб’єктів (За матеріалами: http://zakon4.rada.gov.ua, www.kbuapa.kharkov.ua, http://blogs.p-ravda.com.ua,http://procurement.in.ua,http://integrity.pp.ua,http://www.cpsa.org.ua).




­О.­ П­ест­рец­ова, мол. наук.­спі­вроб.­ НЮБ ­НБУВ­

Ст­а­влення власни­ків ­зе­м­ел­ьних ­паїв та ­агр­аріїв
до з­ем­ель­ної рефо­рми

За резул­ь­т­ат­ами соц­і­ол­ог­іч­ного досл­ідження, ­пр­о­веденого Ц­е­нтром с­оц­іа­л­ьних експ­е­ртиз Інстит­уту с­оціоло­гії ­НАН Укр­аїни в листоп­аді грудні 20­12 р.

Питання запровадження ринку землі сільськогосподарського призначення залишається дискусійним в українському суспільстві з огляду на очевидність складних економічних, соціальних та політичних наслідків цього кроку. Проблема ставлення до земельної реформи власників земельних паїв та аграріїв обговорювалася на засіданні Національного прес-клубу з аграрних та земельних питань [1]. Експерти прокоментували результати наймасштабнішого в Україні соціологічного опитування [2] із земельних питань, виконаного на замовлення Проекту Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) АгроІнвест.
Нагадаємо, п’ятирічний проект USAID «АгроІнвест» (2011–2016 рр.) має на меті сприяння розвитку сільського господарства України та підвищення конкурентоспроможності агробізнесу незалежно від організаційно-правової форми та масштабів виробництва та зміцненню експортного потенціалу України як учасниці глобальної ініціативи з забезпечення продовольчої безпеки. Проект також покликаний допомогти українським селянам краще розуміти та захищати свої права на землю і продумано розпоряджатися своєю власністю для зміцнення добробуту своїх сімей та України в цілому.
Презентуючи результати соціологічного дослідження, що охопило 13 областей (Житомирську, Чернігівську, Івано-Франківську, Тернопільську, Чернівецьку, Вінницьку, Полтавську, Дніпропетровську, Донецьку, Херсонську, Одеську, Миколаївську області та АР Крим, тобто всі частини країни – її північ, південь, схід, захід і центр), керівник Проекту USAID «АгроІнвест» Е. Блайх зазначив, що ця ґрунтовна робота виявилася наймасштабнішою з усіх, які будь-коли проводилися в Україні на земельну тему. «Ми сподіваємося, що результати цього дослідження будуть корисними, сприятимуть проведенню діалогу в аграрному секторі і розвитку земельних реформ», – наголосив Е. Блайх.
Як підкреслив представник Центру соціологічних експертиз Інституту соціології НАН України О. Гончарук, дослідження було зорієнтоване на те, щоб, насамперед, вивчити ставлення людей, які безпосередньо володіють або використовують землі сільськогосподарського призначення – власників земельних паїв та керівників сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств. «Проект цікавили малі виробники. Тобто агрохолдинги не входили до сфери інтересів дослідження», – зауважив О. Гончарук.
У результаті проведеної роботи було отримано своєрідний соціальний портрет учасників земельних відносин. Так, з’ясувалося, що власниками земельних паїв є переважно немолоді люди: 31,3 % серед власників паїв до 50 років, а 68,7 % – старші за 50 років. Середній вік власників паїв – 57 років. Водночас серед учасників опитування були і такі власники паїв, яким виповнилося 94 роки.
Порівняно з власниками паїв, керівники малих та середніх сільськогосподарських підприємств дещо молодші: середній вік близько 49 років, водночас серед голів фермерських господарств та керівників сільгосппідприємств понад 65 % мають вік від 40 до 60 років. Така ситуація, за словами
О. Гончарука, викликає певне занепокоєння щодо малого відсотку молодих людей, які в аграрній галузі очолюють малі й середні підприємства. Крім того, експерт наголошує: відсоток людей пенсійного віку – високий, тому в донесенні інформації до власників земельних паїв слід враховувати цей фактор.
Показовий і освітній рівень сільськогосподарських виробників: власники паїв переважно мають середню освіту, лише кожен сьомий власник земельного паю закінчив вищий навчальний заклад.
Інша ситуація з керівниками сільгосппідприємств та фермерських господарств: вони переважно мають вищу освіту, проте часто – поза сферою сільського господарства, лише кожен третій з них має вищу галузеву освіту. У будь-якому випадку, зазначає О. Гончарук, утримання аграрного бізнесу фермерами без спеціальної освіти повинно викликати занепокоєння, оскільки сільськогосподарське виробництво має власну специфіку і потребує належної фахової підготовки. Добре, якщо люди, які прийшли на керівні посади в галузі, займаються самоосвітою, але є побоювання, що не кожен надає цьому належного значення.

Соціологічне дослідження засвідчило, що в аграрній галузі залишаються невирішеними проблеми гендерної рівності: шансів обійняти керівну посаду у жінок учетверо менше, аніж у чоловіків, при тому, що серед власників паїв переважають жінки – 60 %, вони становлять лише 18,1 % керівників підприємств, тоді як чоловіки – 81,9 %. Нинішня ситуація засвідчує, що сільські жінки внаслідок тих чи інших причин поки що не беруть повноцінної участі в бізнес-житті аграрного сектору.
Привертає увагу той факт, що в соціально-економічному житті села роль зайнятості в сільськогосподарському виробництві зменшується. Принаймні це засвідчують результати як цього дослідження, так і низки попередніх. Фактично, аграрна галузь не може забезпечити зайнятість населення: найчастіше власник паю в сільській місцевості – пенсіонер (50 %), зареєстрований безробітний (10 %), працівник поза сільським господарством (понад 25 %); працюючих чи самозайнятих у сільському господарстві трохи більше 13 %.
Отже, господарське виробництво перестає бути визначальним і важливим фактором соціально-економічного життя села, наразі прогнозувати розвиток села через сільськогосподарську галузь складно. «Орієнтуватися на те, що села будуть розвиватися одночасно із сільськогосподарським виробництвом, очевидно, не зовсім правильно», – наголосив О. Гончарук. Коментуючи ці результати, керівник Проекту «Барометр земельної реформи» (Інститут економічних досліджень та політичних консультацій) О. Нів’євський наголосив: нашим політикам є на що звернути увагу і на чому робити акцент. Дуже часто, зазначає експерт, виникає плутанина, коли говоримо про аграрну політику: всі думають, чому не допомагають с/г виробництву, а потрібно допомогати людям на селі.
Заступник голови Всеукраїнської асоціації сільських та селищних рад В. Івченко наголошує у цьому контексті, що реформа має бути спрямована не на паї землі, а на відродження села. Для цього, вважає він, потрібно насамперед створити при сільських та селищних радах і безпосередньо державних підприємствах, колгоспи, товариства та кооперативи. Громада має прийняти рішення щодо запровадження сучасних кооперативних форм, організацію спільно з ринком землі і земельних паїв, виробництво с/г продукції, її переробки та реалізації. Не секрет, що зараз дуже багато землі орендують великі господарства, агрохолдинги, які розташовані в різних районах і селах. Тобто немає соціального навантаження на сільські ради.
Загалом в Україні майже 7 млн власників земельних паїв. Здебільшого у власності перебуває по одному паю. Це притаманне для 90 % землевласників. У середньому один пай становить 3,62 га. Його мінімальний розмір серед опитаних респондентів – 0,13 га. Водночас зустрічалися й люди, які сконцентрували у своїй власності до 40 га. Серед учасників дослідження найменші паї зареєстровані в Івано-Франківській області, найбільші – у Донецькій.
Щодо використання належних респондентам земельних паїв, то близько 80 % їх здають в оренду. При цьому близько 9 % землі не обробляють зовсім.
Орендна плата демонструє стійку тенденцію до зростання обсягів у грошовому виразі. Так, якщо у 2010 р. один гектар землі коштував
437 грн, то у 2012 р. – вже 619 грн.
У свою чергу, обласні розподіли розмірів оплати доволі рівномірні: Житомирська –
308 грн /га, Чернігівська – 423 грн/га, Донецька – 494 грн/га, Миколаївська – 502 грн/га, Одеська – 534 грн/га, АР Крим – 552 грн/га, Херсонська – 559 грн/га, Дніпропетровська – 613 грн/га, Вінницька – 675 грн/га, Тернопільська – 681 грн/га, Чернівецька – 784 грн/га. Виключенням є Івано-Франківська (898 грн/га) та Полтавська (1120 грн/га) області.
Щодо розрахунків за оренду, то зазвичай орендодавці самі обирають більш вигідну для себе форму сплати. Досить часто продукція та готівка є більш затребуваними, ніж послуги (відповідно 59,3 % і 27,3 %). При цьому орендну плату в повному обсязі на момент дослідження отримали 90,2 % власників паїв.
Середній термін дії угод оренди становить 8,7 років – можна оцінювати як досить прийнятий термін з огляду на можливість планування діяльності підприємства на перспективу. Майже такий термін пропонує законопроект про оренду землі, у якому мінімальний строк орендного договору пропонується на сім років.
Між тим, за даними дослідження, на які послався заступник керівника Проекту USAID «АгроІнвест» О. Каліберда, третина респондентів ніколи не бачили своєї землі, а менше половини (42 %) ніколи на ній навіть не стояли. «Як на мене, це досить вагомі цифри – сказав О. Каліберда, – варто замислитися над тим, що контакт власника зі своєю землею досі залишається незначним. А це засвідчує, що він не завжди дбає про цю землю та її майбутнє».
Це підтверджують дані дослідження: 8,6 % земель сільськогосподарського призначення не обробляються. На переконання О. Каліберди, це надто високий рівень.
Водночас, за даними дослідження, до скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення здебільшого спостерігається негативне ставлення, зокрема проти виступають 58,5 % власників земель, 56,1 % – фермерів та 56,8 % керівників. Негативне ставлення респонденти обґрунтовують низьким рівнем конкурентоспроможності, а, відтак, побоюваннями щодо приходу «чужих» власників і витиснення фермерства з надходженням великого іноземного капіталу та ін.
Позитивно до можливості продажу землі ставляться 20,7 % власників паїв та 26 % фермерів, що пояснюється здебільшого прагненням мати можливість продати землю у випадку небажання її обробляти та, навпаки, придбати землю замість того, щоб орендувати для розгортання власного фермерського чи іншого господарства.
Показово, що ставлення до скасування мораторію залежить від рівня освіти, стану здоров’я респондентів, очікуваної вартості га землі після зняття мораторію.

Зокрема, 40,2 % респондентів, що підтримали скасування мораторію, очікують, що вартість одного гектара становитиме понад 50 тис. грн. При цьому понад 52 % респондентів мають бажання продати свою землю протягом наступних років після зняття мораторію.
Щодо намірів продати/купити землю, то серед фермерів та керівників немає однозначної відповіді. Водночас 65 % власників землі не мають наміру щодо продажу землі.
Таким чином, враховуючи нинішній рівень невизначеності, наміри продати/купити землю можна вважати позитивними. Ці цифри можна інтерпретувати на користь зняття мораторію.

Дослідження показало, що ставлення респондентів до скасування мораторію залежить від багатьох факторів: чим швидше розвивається підприємство, тим краще його керівник або фермер, або власник цього підприємства розуміє і ставиться більш позитивно до ідеї скасування мораторію; чим більшу роль, ціну або особливості на ринку бачить респондент, тим більша його підтримка щодо скасування.
Для купівлі землі в разі зняття мораторію фермери/керівники планують залучати кошти банків та кредитних спілок.
Водночас 80,4 % фермерів і 86 % керівників сільськогосподарських підприємств сподіваються на те, що банківський сектор проявить зацікавленість до фінансування купівлі земель с/г призначення.
Проте, за словами О. Каліберди, зацікавленість до кредитування земельного ринку з боку банків досить помірна. З іншого боку, фахівці розраховують, що банківський сектор все ж таки побачить можливість працювати на земельному ринку.
Важливим аспектом функціонування сільськогосподарського виробництва є необхідність урегулювання юридичних проблем. У цьому контексті особливо актуалізується питання інформування громадян щодо перебігу земельної та аграрної реформи та забезпечення юридичної підтримки у вирішенні земельних питань.
На думку менеджера з комунікацій та освітніх кампаній Проекту «АгроІнвест»
М. Зарицької, коливання у рівнях поінформованості сільськогосподарських виробників і власників паїв викликана різною мірою актуалізації проблем: тобто чим актуальнішою є проблема, тим більший рівень поінформованості. За її словами, цей рівень найвищий у фермерів та керівників МСП.
М. Зарицька звернула увагу на те, що в разі необхідності вирішення юридичних проблем, з якими стикаються землевласники та сільгоспвиробники, досить показовими виглядають результати дослідження джерел, до яких вони звертаються.
Згідно з дослідженням, найбільш важливим джерелом інформації респонденти назвали телебачення, інформацію від родичів та друзів, періодичну пресу та сільського голови (понад 50 %). Лише 19 % респондентів назвали важливим джерелом інформації депутатів та місцеві ради, у той час як неважливою інформацію з даних джерел називають 63 %. Показовим є відсоток респондентів, що називають Інтер-нет неважливим джерелом інформації – 79 %. Тобто фактично мова йде про те, що велика кількість респондентів не користується Інтернетом узагалі або через те, що не мають доступу до нього, або не вміють користуватися. І хоча проблема доступу до Інтернету на селі сьогодні вирішується завдяки Програмі «Бібліоміст» [3], очевидним є те, що зрушення в цьому напрямі – справа майбутнього.
Отже, попри відносно велику кількість джерел інформації, головним недоліком особливостей інформування можна назвати її переважно вербальний характер, тобто неможливість відтворення за необхідності. Доволі низькою видається оцінка представників міської влади як джерела інформації, так само, як і рівень поширеності сучасних засобів комунікації та отримання інформації.
Що ж до правового супроводу земельних питань, то актуальність цієї проблеми лише посилюється: попри фактичне завершення видачі актів на право власності, спори, пов’язані з оформленням прав власності, продовжують домінувати за частотою виникнення – 38,3 %. Найчастіше спори стосовно паїв виникають з юридичними особами або органами влади. У такому випадку окремому громадянину протистоїть орган державної влади (32,5 %) або юридична особа – орендар (43,6 %), тому вирішити самотужки такий спір доволі проблематично. Більш ніж у 2/3 випадків спори пов’язані з умовами оренди або виконанням умов чинної угоди.
Найчастіше в пошуках юридичної підтримки керівники сільгосппідприємств та фермери звертаються до штатного юридичного радника (44,2 % і 36 % відповідно), до зовнішнього юриста в міру необхідності звертається 14,6 % керівників і 6,3 % фермерів.
Водночас досить великий відсоток респондентів (40,3 % керівників і 56,8 % фермерів), які не дали відповіді на запитання «Хто надає юридичну підтримку підприємству/господарству?». Можна припустити: скоріше за все, респонденти, що не визначилися, отримують допомогу з юридичних питань спорадично і з випадкових джерел.
Слід зазначити, що сьогодні за юридичною допомогою власники земельних паїв та аграрії можуть звернутися до Ресурсного центру з прав на землю та Асоціації «Земельна спілка України», яка є офіційним консультантом із земельних прав.
Підсумовуючи, варто звернутися до висновку президента Національної асоціації сільськогосподарських дорадчих служб України Р. Корінця про те, що хоч земельна реформа в Україні проходить майже 20 років, власники земельних ділянок так і не стали тим соціальним ліфтом, який виводить її на нові якісніші рівні. За словами Р. Корінця, результати дослідження показують, що земельна реформа в Україні, як і раніше, здійснюється у відриві від аграрної реформи. Тож сподівання на те, що прийдуть ефективні власники і піднімуть сільськогосподарське виробництво, поки що не справджуються. «Я не перестаю наголошувати – земельну реформу, на жаль, робили землеміри, а не економісти. І це надалі залишається проблемою».

М. Вер­ни­го­ра,
На­ці­о­наль­ний пре­с-клуб з аграр­них та земель­них питань

Оренда сільсь­ко­гос­по­дарсь­кої землі – чи мож­ли­вий
баланс інте­ре­сів?


В Україні мораторій на купівлю-продаж сільськогосподарських земель діє вже тривалий час. Після розпаювання земель колишніх колгоспів та радгоспів значна частина земельних ділянок (паїв) була передана у власність тим, хто працював на ній за радянських часів. Як показало масштабне дослідження, проведене наприкінці 2012 р. Центром соціальних експертиз Інституту соціології НАН України на замовлення Проекту USAID «АгроІнвест», нині майже
80 % цих людей перетнули 50-річний рубіж, а 43 % мають вік понад 60 років. За таких умов значна їх частина не в змозі самостійно вести на своїх земельних ділянках сільськогосподарське виробництво.
Натомість із боку сільськогосподарських підприємств та фермерської спільноти існує значний попит на землю. Очевидним виходом із цього становища в умовах мораторію стало значне поширення оренди сільськогосподарських угідь. Саме оренда дає можливість сільгоспвиробникам зібрати масив землі, на якому можна вести прибутковий сільськогосподарський бізнес та забезпечувати продовольчу безпеку українців.
Як же складаються орендні відносини в Україні? Чи знаходять орендарі спільну мову з орендодавцям? Які існують проблеми в цій сфері? Відповіді на ці та інші питання дало згадане вище опитування. Його результати сьогодні коментує фахівець з аграрної політики Проекту USAID «АгроІнвест» О. Муляр.
– Сьогодні оренда земельних ділянок (паїв) є головним джерелом отримання землі для сільгоспвиробників. За результатами опитування власників, 80 % земельних паїв здані в оренду, 12 % земельних ділянок вони обробляють самостійно і близько 9 % паїв не обробляється.
Орендні платежі є істотним джерелом доходу для землевласників. За даними обстеження, у середньому орендна плата становить 20 % річного доходу власника паю та 10 % доходу домогосподарства в сільській місцевості.
Наведені дані підтверджують важливість ринку оренди землі як для власників паїв, так і для сільсько-господарських виробників. Більше того, як показує світовий досвід, оренда землі залишатиметься досить вагомою і після запровадження ринку купівлі-продажу земель сільськогосподарського призна-чення. Так, у Великобританії близько 40 % сільськогосподарських земель орендуються, у Швеції – 43 %, у США – 50 %, а в Німеччині – майже 70 %.
За результатами нашого обстеження, 65 % власників паїв вважають, що орендна плата є низькою або дуже низькою. При цьому власники паїв добре усвідомлюють свою слабку позицію при веденні переговорів з виробниками щодо умов оренди їхньої землі. По суті, окремому власнику паю з власною земельною ділянкою посередині великого земельного масиву дуже складно впливати під час переговорів з орендарем на рівень орендної плати, обумовлювати шляхи підтримки родючості ґрунтів, відстежувати спосіб використання землі тощо.
Економічна цінність окремої земельної ділянки власника паю є порівняно низькою. Значно більшу цінність має цілісне поле, що складається з низки окремих ділянок (паїв), яке привабливою виробничою одиницею для сільгоспвиробників. Однак окремі власники паїв не отримують ніяких вигод від цінності цілого поля через відсутність організованих дій. Ось чому при укладанні договорів оренди люди здебільшого погоджуються на умови, які пропонуються орендарями. Лише конкуренція серед орендарів нині надає певної динамічності ринку оренди землі.
Власники паїв не мають важелів впливу на формування умов оренди. Вони не вбачають реальної можливості впливати на стан та умови оренди. Через це власники паїв не надто цікавляться питаннями цінності власної землі. За результатами обстеження, лише 10 % опитаних власників паїв знають нормативну грошову оцінку своєї земельної ділянки, величина якої нині має безпосередній вплив на рівень орендної плати. До того ж тільки один з п’яти землевласників знає про рекомендований у державі рівень орендної плати, який визначається у відсотках до нормативної грошової вартості земельної ділянки.
Важливим фактором є також похилий вік власників паїв. Згідно з опитуванням власників паїв, близько половини з них досягли пенсійного віку. Також, як засвідчили обстеження, кожен четвертий власник паю проживає поза межами населеного пункту, де розташована його земельна ділянка. Більшість із таких власників отримали свою ділянку в спадок. Крім того, цікаво, що близько третини власників паїв ніколи не бачили своєї земельної ділянки, а понад 40 % ніколи не стояли на своїй землі. Такі відповіді надали ті власники паїв, які проживають у сільській місцевості. Цілком очевидно, що ці відсотки будуть іще вищими, якщо опитати тих землевласників, які мешкають у містах (а це – 25 % власників паїв).
Таким чином, через особливості приватизації земельних ділянок, певну емоційну відстороненість, а також територіальну віддаленість значної частки власників паїв від своєї власності склалася ситуація, коли землевласники не впливають на долю своєї власності, і це не може не позначитися на стані орендних відносин в Україні. Отже, існує ряд серйозних факторів, які зумовлюють перманентно слабку позицію окремого власника паю в стосунках з орендарем.
Усвідомлюючи слабкість людей в орендних відносинах, держава намагається встановити певний баланс інтересів шляхом запровадження мінімального рівня орендної плати та встановлення типового договору оренди. Однак тут завжди існуватимуть ризики, пов’язані з запізненням важливих кроків або негативними наслідками викривлення ринку через адміністративні заходи. Тож необхідно сприяти кращому залученню людей до формування орендних відносин, адже мова йде про їхню приватну власність.
Фермерам та керівникам сільськогосподарських підприємств було запропоновано оцінити їхні витрати часу і зусиль на ведення переговорів із землевласниками стосовно оренди землі. Серед виробників від
25 % до 60 % (залежно від розміру господарства) відповіли, що витрачають значну кількість часу та зусиль на ведення переговорів із землевласниками щодо оренди землі. Значні проблеми пов’язані також з оформленням договору оренди на кожну окрему ділянку.
Окремим серйозним питанням для виробників є збереження цілісності окремого поля як виробничої одиниці. Так звана «шаховість» поля, тобто наявність на одному полі великої кількості земельних ділянок, які належать різним власникам, та необхідність домовлятися з кожним з них окремо, додає значних ризиків для виробників. Ці ризики можуть зрости при запровадженні купівлі-продажу сільськогосподарських земель. Звичайно, від цього страждає інвестиційна привабливість сільського господарства.
За різними оцінками, за умови забезпечення державою сприятливого бізнесового середовища, збільшення інвестицій у сільське господарство протягом наступних 10–20 років вартість землі може зрости у 20–40 разів. Тут важливу роль відіграють такі чинники, як зростаючий світовий попит на продукцію сільського господарства, близькість України до ряду ринків сільськогосподарської продукції та рівень цін на землю у сусідніх країнах ЄС. Добре організований ринок оренди землі, безперечно, сприятиме зростанню доходів як сільськогосподарських виробників, так і землевласників-орендодавців.
Встановленню балансу інтересів між землевласниками та орендарями в орендних відносинах, збереженню родючості ґрунтів, консолідації використання землі та кращому залученню інвестицій у сільське господарство могли б посприяти кроки, спрямовані на підвищення організованості дрібних землевласників.
Організованість дій власників земельних ділянок (паїв) допоможе їм захистити свою власність та збільшити власні доходи. Попередньо погоджені єдині умови договору оренди на окремі земельні масиви, що складаються із земельних ділянок, консолідована позиція землевласників при веденні переговорів з орендарями, безперечно, сприятимуть значно кращому врахуванню інтересів дрібних землевласників, забезпеченню цілісності використання землі та зростанню вартості земельної власності людей.
З іншого боку, як уже зазначалося, це сприятиме також зниженню витрат часу та зусиль орендаторів на переговори з землевласниками, знизить невизначеність в орендних відносинах, сприятиме плануванню бізнесу, підтриманню сівозмін, що матиме позитивний вплив на родючість ґрунтів, а також на підвищення інвестиційної привабливості галузі.


О. Кри­вець­кий, голов. ред. НЮБ НБУВ

Бо­ро­тьба з дис­кри­мі­на­цією в Укра­їні: про­блеми реб­ром


П
равозахисники стверджують: дискримінація в Україні – справжня проблема. Вона може торкнутися кожного, незалежно від статі, віку чи стану здоров’я. На необхідність подолання цієї проблеми звернули увагу одразу 40 країн-членів ООН під час проходження Україною Універсального періодичного огляду (УПО) в Женеві у жовтні 2012 р. Але ж чи дійсно жителів нашої держави дискримінують? Про це, зокрема, ішлося під час зустрічі за круглим столом, присвяченої обговоренню саме цього питання і проведеної нещодавно в українській столиці за ініціативи Коаліції з протидії дискримінації в Україні.
Расова або етнічна належність, стать, гендерна ідентичність, ейджизм (дискримінація за віком), стан здоров’я (зокрема, належність до категорії людей з обмеженими можливостями/людей з інвалідністю, ВІЛ-інфікованих), громадянство (або його відсутність), соціальний стан, рід занять, ставлення до релігії, конфесійна належність, філософські та політичні переконання, належність до певної соціальної групи, рівень освіти, сексуальна орієнтація, наявність судимості та перебування в місцях позбавлення волі, мова спілкування – ось неповний перелік ознак, за якими наші громадяни часто стають об’єктами дискримінаційних дій. І це незважаючи на те, що держава є гарантом прав і свобод людини і громадянина, а честь і гідність особи визначаються як основна цінність. Однією з ознак правової держави є гендерна рівність.
Досить часто заперечується той факт, що дискримінація жінок на ринку праці є проблемою в Україні. Насправді ж дискримінація за статевою ознакою є характерною як для державного, так і приватного секторів економіки.
Іншою проблемою є дискримінація за станом здоров’я, особливо це стосується ВІЧ-інфікованих громадян України. Це призводить до того, що громадяни цієї категорії вимушені приховувати свій статус, адже можуть стати жертвами суспільного остракізму (різкий осуд, гоніння) у всіх сферах життя, пов’яза-них з безпосереднім фізичним контактом з іншими людьми – соціальній сфері, трудових відносинах, освіті тощо. Дискримінацію за віковою ознакою та інвалідів можна спостерігати на виробництві у більшості регіонів України. Так, за даними дослідження, 40 % українських громадян старше 45 років зіштовхнулися з дискримінацією у сфері праці. Як зазначила уповноважена Верховної Ради з прав людини В. Лутковська, лише половина роботодавців притримуються нормативів зі створення робочих місць для інвалідів. Дискримінацію за національною належністю відчуло більшість кримських татар, що повернулися на свою історичну батьківщину до Криму, але не отримали й досі ніякого офіційного статусу потерпілих і компенсації за завдані через вину держави збитки.
Як зазначають правозахисники, в Україні не ведеться офіційної статистики випадків дискримінації, тому чиновники зазвичай або стверджують, що взагалі не знають про таку проблему, або значно зменшують її масштаби. Водночас дані про кількість потерпілих збирають громадські організації, зокрема, так звана Коаліція з протидії дискримінації в Україні (КПД) – об’єднання організацій громадянського суспільства та незалежних експертів, які солідарно працюють в інтересах дискримінованих груп в Україні. Утім, не виключено, що і вони не можуть скласти повну картину: висока ймовірність, що люди, які безпосередньо зіштовхнулися з цим явищем, інколи готові замовчувати проблеми.
Тому, з метою досягнення дійсної громадської рівності, у зв’язку з форсованим ухваленням Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», представники КПД звернулися до Президента України з проханням накласти вето на даний Закон у його теперішньому вигляді, адже він містить чимало вад, що можуть звести нанівець усі високі прагнення й ініціативи Української держави. Так, наприклад, всупереч загальновизнаним європейським стандартам, Закон містить невиправдано обмежений перелік антидискримінаційних ознак, а також не сприяє створенню ефективного меха-нізму захисту від дискримінації та, попри базовий характер, не передбачає внесення змін до інших законодавчих актів України. Експерти вважають, що таке форсоване ухвалення антидискримінаційного Закону, яке призвело до втрати ним належної якості, очевидно вмотивоване прагненням як найшвидше суто формально виконати окремі вимоги Європейського Союзу вже протягом найближчого політичного сезону, аби відзвітувати про виконання взятих на себе зобов’язань.
За словами І. Федорович, співкоординаторки Коаліції з протидії дискримінації в Україні, прийнятий у жовтні 2012 р. Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації» потребує кардинальних змін. «Створений поспіхом та для виконання зовнішніх зобов’язань країни Закон, на жаль, не містить на сьогодні дієвого захисту від дискримінації та не встановлює порядку оскарження дискримінаційних дій. Таким чином кожен, хто зіштовхнувся із розрізненням у поводженні, просто не має можливості відстояти свої права та отримати компенсацію», – стверджує вона.
З одного боку, можна привітати прагнення держави щодо вдосконалення законодавства з метою наближення до європейських стандартів, та з іншого – необхідно прийняття такого антидискримінаційного Закону, який би створив дійсно ефективний механізм захисту від дискримінації для громадян України. Зрозуміло, що прийняття даного Закону було однією з жорстких вимог з боку Європейського Союзу відповідно до Плану дій з візової лібералізації, який було одержано українською стороною 22 листопада 2010 р. на саміті Україна – ЄС. Але такий формальний підхід є неприйнятним для здійснення ґрунтовного законодавчого процесу та не відповідає тим цілям і завданням, які насправді стоять перед базовим антидискримінаційним законом.
Незаперечним є той факт, що як урядовцям, які розробляли законопроект, так і законодавцям, які його приймали, вочевидь забракло часу для якісного вивчення загальновизнаних європейських стандартів у даній царині та для повного врахування всіх реалій соціальної дійсності. Більш того, у гонитві за результатом Міністерство юстиції України практично знехтувало процедурою належного громадського обговорення, про що коаліцією було зроблено відповідну публічну заяву. Треба зазначити, що екс перти Коаліції з протидії дискримінації ще навесні минулого року підготували пропозиції для внесення до антидискримінаційного закону, виходячи з європейських підходів у царині захисту прав людини взагалі та в питаннях протидії дискримінації зокрема, та запропонували їх урядові. Та більшість із цих пропозицій, на жаль, не було враховано. Громадські організації різних спільнот, професійні спілки, деякі релігійні організації, дослідні інституції негативно відреагували на ухвалений Закон.
До речі, широкого розголосу в ЗМІ набув і прийнятий наприкінці минулого 2012 р. у першому читанні законопроект № 8711 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо захисту прав дітей на безпечний інформаційний простір)», за яким, зокрема, народні обранці воліли запровадити кри-мінальну відповідальність за «пропаганду гомосексуалізму». Цей документ також викликав неоднозначне ставлення до нього різних верств населення. На думку представника британської незалежної міжнародної організації The Equal Rights Trust
Д. Фиджеральда, законопроект № 8711 не відповідає нормам законотворення, адже в ньому немає навіть чіткого визначення терміна «пропаганда гомосексуалізму», а це уможливлює створення простору для зловживань з боку влади як щодо цілих організацій, так і відносно окремих людей. «По суті в документі йдеться не про захист дітей, а про обмеження прав людини для цілої групи громадян України», – зазначає він. З ним погоджується і Н. Беліцер, експерт-дослідник Інституту демократії ім. П. Орлика: «Практично даний законопроект повертає країну у радянські часи, коли за статевими стосунками між дорослими людьми наглядала держава, викреслює цілу групу людей з інформаційного простору, а значить, і відсторонює їх від соціального життя. А це розв’язує руки тим, хто чинить злочини на ґрунті ненависті, легалізує ненависть, узаконює дискриміна-цію».
На думку представників КПД, даний законопроект є серйозним наступом на права людини в Україні, адже він забороняє публічне обговорення, «пропаганду» сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності в засобах масової інформації, як це раніше вже було зроблено в Росії.
Європейський парламент також засуджує згаданий законопроект, оскільки він «не відповідає правовим стандартам ООН та Європи», і нагадує, що ця законотворча ініціатива є порушенням зобов’язання щодо гарантії свободи слова згідно з Європейською конвенцією про права людини та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.
Відповідаючи на питання партії GroenLinks у парламенті Нідерландів, міністр іноземних справ цієї країни У. Розенталь зазначив, що у разі схвалення Закону спрощення візового режиму між Україною та Євросоюзом буде відкладено на невизначений час. А депутатка Європарламенту С. Інтервельд додає: «Замість того, щоб рухатися в напрямі Європи, Україна робить величезний крок у протилежному напрямі, який суперечить європейським цінностям. Жодна країна, яка обмежує свободу слова та права ЛГБТ-громадян, не може розраховувати на те, щоб спокійно залишатися в європейській сім’ї. Я страшенно розчарована тим, що Україна вирішила зробити такий випад проти дискримінованої меншини, відмовляючи їм в праві на свободу слова, і сподіваюсь, що Парламентська асамблея та Комітет міністрів Ради Європи жорстко та однозначно засудять цей вчинок».
Можна згадати, як останнім часом сили проросійських так званих «казаков», агресивних псевдохристиянських активістів та радикальних українських націоналістів розв’язали безпрецедентну для України кампанію з розпалювання ворожості та ненависті проти української ЛГБТ спільноти, що, урешті-решт, як і слід було очікувати, призвело не лише до погроз застосування фізичної сили, а й до реального насильства.
До неухильної та послідовної боротьби проти гомофобії та дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності закликають Україну ледве не всі провідні міжнародні організації, у яких вона перебуває або на членство в яких претендує, зокрема ООН, Рада Європи, Європейський Союз, а також уряди провідних демократичних країн Європи і Америки. Але українські політики в більшості своїй старанно намагаються не помічати цієї проблеми, всіляко дистанціюватися від висловлення свого особистого ставлення до неї та уникати відповідальності за її вирішення. Депутати Верховної Ради від нібито проєвропейської політичної сили висувають і голосують за відверто гомофобні та антиконституційні законопроекти.
Проте не всі поділяють вищезазначену точку зору щодо пропаганди гомосексуалізму в Україні. Так, для Православної церкви такий погляд на гомосексуалізм є абсолютно неприйнятним – її священнослужителі піддають такі зв’язки однозначному осуду. Українська православна церква наполягає на тому, «що особи, які пропагують гомосексуальний спосіб життя, не повинні бути допущені до викладацької, виховної та іншої роботи серед дітей та молоді, а також займати керівне становище в армії та виправних установах».
Тому й не дивно, що чергову хвилю суперечностей серед громадськості викликав новий законопроект № 2342 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні», який подано на розгляд Верховної Ради в травні 2013 р. Даним законопроектом пропонується внести до чинного законодавства ряд суперечливих норм щодо дискримінації, до різновидів якої пропонується включити і «сексуальну орієнтацію», що, у разі їх прийняття створить у правовому полі ряд законодавчих колізій, які можуть спровокувати зростання суспільного напруження та спричинити значні громадські протистояння. Передбачається, що Кодекс законів про працю України має тепер гарантувати «рівність трудових прав усіх громадян незалежно від … сексуальної орієнтації».
Відзначити, що більшість громадян України стурбовані внесенням до Верховної Ради України вельми суперечливого законопроекту
№ 2342, що не пройшов громадського обговорення та викликав широкий суспільний резонанс. Розмите формулювання деяких положень даного закону дає змогу секс-меншинам подавати позов до суду іта вимагати відкриття кримінальної справи з приводу дискримінації на кожну людину, яка щось тільки скаже проти них. Цей закон відчиняє двері й до тотального переслідування священиків та церков України за їх негативну позицію щодо одностатевих стосунків.
Згідно зі ст. 6 ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», закон з дискримінації надає судовій владі необмежені можливості для переслідування всіх, хто ризикує виступати будь-яким чином проти діяльності сексуальних меншин. Адже тепер кожну критику чи непогодження з діями секс-меншин можна підвести під кримінальну статтю, назвавши це або оголошеним наміром про дискримінацію, або непрямою дискримінацією, або підбурюванням до дискримінації. «Ця норма означає, що критикувати гомосексуалістів відтепер не буде мати права жодна організація, у том числі церква, а також проста людина, що виховувалась із дитинства на інших цінностях! Інакше – кримінальна справа!» – зазначив П. Унгурян, голова Всеукраїнського руху «За родину».
Така постановка питання, звісно, не може не викликати обурення традиційно налаштованої громадськості, що, без сумніву, неодноразово ще виллється в чергове протистояння і, не виключено, спровокує масові бійки.
Є. Царьков, депутат-комуніст Верховної Ради шостого скликання: «Пропаганда будь-чого, зокрема, гомосексуалізму – це чітке нав’язування будь-яких цінностей суспільству, людям! Тому це явище сприйматиметься більшістю населення негативно».
Прояви дискримінації, як показує досвід країн цивілізованого світу, успішно долаються спільними зусиллями політичних, громадських організацій, державних діячів і небайдужих людей та підтримкою з боку держави. Необхідно, аби Українська держава і політики ділом довели свою відданість ідеям сучасної європейської демократії, справі захисту та дотримання прав усіх українців, незалежно від їх сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності.
P. S. Після натиску громадськості і на прохання голови фракції Партії регіонів у Верховній Раді О. Єфремова Закон № 2342 зняли з розгляду.

 

Є. При­сяжна, влас.кор. НЮБ НБУВ

Ще раз про сво­боду мир­них зібрань


За резуль­та­тами дослі­дження Май­дан Моні­то­рингу «(Не)сво­бода мир­них зібрань в Україні»
Свобода мирних зібрань – одне з найважливіших прав людини. Завдяки ньому люди можуть не лише відстоювати права та контролювати владу, а й змінювати свою країну.
Право на мирні зібрання гарантовано громадянам України ст. 39 Конституції України: «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей». Згідно з частиною другою ст. 8 Конституції, її норми мають найвищу юридичну силу і є нормами прямої дії.
Крім того, Конвенцією з захисту прав людини та основоположних свобод (ст. 11) та Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст. 21), зобов’язаною стороною яких є Україна, імперативно визначено, що обмеження права на мирні зібрання є допустимими лише у випадках, коли вони «є необхідними у демократичному суспільстві».
Рішенням Конституційного Суду України № 4-рп/2001 від 19.04.01 встановлено, що «визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовости, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання». Тим самим Рішенням саме право на мирне зібрання визначено як «невідчужуване і непорушне», яке «є однією з конституційних гарантій права громадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання й поширення інформації, права на вільний розвиток своєї особистости тощо».
Проте сьогодні в основі більшості обмежень мирних зібрань в Україні лежить Указ Президії ВР СРСР № 9306–XI від 28.07.88 «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» та прийняті на його основі або подібні до нього місцеві нормативні акти про порядок організації мирних зібрань. Нагадаємо, минулого року Вищий адміністративний суд України офіційно визнав, що Указ СРСР 1988 р. не підлягає застосуванню на території України. Водночас листом Міністерства юстиції визначено, що цей указ чинний на території України.
ГО ІЦ «Майдан Моніторинг» (http://maidanua.org). за підтримки Програми «Громадянське суспільство і належне врядування» Міжнародного фонду «Відродження» протягом січня – березня 2013 р. провела опитування з метою зясувати відповіді на питання: Скільки насправді відбулося мирних зібрань у 2012 р.? Чи правда, що у великих містах більш активно збираються на мирні зібрання? Які міста і області є найактивнішими в організації мирних зібрань? Де, чому і як суди забороняють мирні зібрання? Як заборони впливають на мітингову активність? Відповіді надали 492 ради міст і селищ міського типу України – адміністративних центрів та міст обласного підпорядкування (із 567 опитаних рад).
За даними дослідження, у 2012 р. було проведено всього 16?392 зібрань у 406 містах України. У 86 з опитаних міст повідомили, що мирних зібрань не проходило взагалі.
За результатами визначення найактивніших міст і областей в організації мирних зібрань, експерти встановили, що найбільше мітингів пройшло в Рівненській обл. Поза обласними центрами найбільше мітингів пройшло в містах Сєвєродонецьк, Дніпродзержинськ та Маріуполь.
Доволі неочікуваним результатом дослідження виявилося те, що мітингова активність на душу населення вища в малих містах. З тренда випадає тільки місто Луцьк. У містах кількістю мешканців до 100 тис. зібрань більше.
Пальму першості щодо заборон і обмежень міцно тримає міськрада Харкова, де не тільки зафіксовано найбільше судових заборон мирних зібрань – 103 заборони, причому Харківська міськрада третій рік поспіль відмовляється надавати дані про кількість судових подань, тож цифра 103 взята із судового реєстру і може бути меншою за реальну, оскільки не всі процеси є в реєстрі. Загалом на Харків при-падає чверть всіх судових заборон в Україні, відзначає голова правління ГО ІЦ «Майдан Моніторинг» Н. Зубар. На другому місці з 30 заборонами – Миколаїв. Серед вартих уваги експертами були виділені місто Канів, де за рік пройшло чотири зібрання, два з яких місцева влада намагалася обмежити через суд і суд одне з них таки обмежила, а також місто Рокитне Київської обл. з 11,5 тис. 484 мешканцями і двома судовими заборонами на рік на 15 зібрань.
Загалом у 85 % випадках суди обмежують право громадян на мирні зібрання за позовами місцевої влади. Зокрема, за 2012 р. влада через суди намагалася заборонити 358 мирних зібрань. Усього ГО ІЦ «Майдан Моніторинг» повідомили про 336 звернень до суду, як мінімум 269 з них були задоволені (часто статистика надавалася не в повному обсязі). Дані ГО ІЦ не повністю збігаються з даними із судового реєстру, отриманими Центром політико-правових реформ. Цю розбіжність можна пояснити тим, що в суд на обмеження права на мирні зібрання могли подавати й інші органи влади (відомо про такі подання від ОДА, наприклад). Питома вага таких позовів (не від міськрад), очевидно, становить не більше 10 %. Слід зазначити, що Державна судова адміністрація на запит «Майдан Моніторингу» повідомила дещо іншу статистику – протягом 2012 р. судами розглянуто 414 відповідних позовних заяв і прийнято 349 постанов про обмеження права на мирні зібрання, що становить 84,3 %.
За даними Центру політико-правових реформ на підставі аналізу Єдиного державного реєстру судових рішень, майже в 90 % випадків суди задовольняють вимоги місцевої влади. Серед мотивів заборон, які експерти називають «незаконними і надуманими», переважають:
– у мирних зібраннях можуть брати участь тільки особи старші 18 років – так вважають у міськрадах 48 адміністративних центрах України (обмеження реалізації права за віком);
– прапори і транспаранти мають бути погоджені з виконкомом – 12 міськрад (обмеження реалізації взаємопов’язаної з правом на мирні зібрання права на свободу вираження);
– мирне зібрання мають організовувати не менше трьох осіб – 10 міськрад (обмеження за кількістю ініціаторів);
– не дозволяється використання гучномовців – дев’ять міськрад (обмеження реалізації взає-мопов’язаної з правом на мирні зібрання права на свободу вираження);
– на зібрання видається якийсь «дозвіл» – три міськради (одна із них з красномовною назвою міста Дзержинськ перевершила всіх і вимагає «Копії рішень про дозвіл на проведення зібрань направляти у міські відділи СБУ та управління МВС у Донецькій області, прокуратуру міста». СБУ вимагають повідомляти про зібрання також у місті з не менш красномовною назвою Свердловськ.
При цьому юрист О. Северин звернув увагу на ситуацію, коли згідно зі ст. 340 ККУ, яка передбачає відповідальність за незаконне перешкоджання мирним заходам посадовою особою або із застосуванням насильства, у минулому році засудили 0 осіб. Водночас, постійно застосовується ст. 185.1 – покарання за порушення порядку організації та проведення мирних зібрань. За цією статтею в минулому році до адміністративної відповідальності було притягнуто 124 особи.
Дослідження показало явну негативну залежність активності від кількості судових позовів місцевої влади про обмеження мирних зібрань. Інша залежність – судові постанови, які обмежили право на мирні зібрання, ухвалені виключно в містах, де діють місцеві порядки. Як випливає з результатів дослідження, на сьогодні Указом СРСР, який дозволяє ухвалювати місцеві порядки проведення (обмеження) мирних зібрань, керуються у 86 містах з 492 (17,4 %).
Слід зазначити, що 12 (Дніпропетровськ, Житомир, Запоріжжя, Київ, Луцьк, Полтава, Рівне, Сімферополь, Суми, Ужгород, Харків, Херсон) міських рад (чи їх виконавчі комітети) своїми рішеннями затвердили власні нормативні акти про порядок організації і проведення мирних зібрань. Нагадаємо, відповідно до ч. 1 ст. 144 Конституції України «органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповід-ній території». Відповідно до підпункту 3 п. 1 «а» ст. 38 Закону України «Про місцеве самоврядування» від 21.05.97 № 280/97-ВР до відання виконавчих органів міських рад належить: «вирішення відповідно до закону питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку».
Однак на сьогодні в Україні відсутній законодавчий акт, що регулював би питання проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій тощо. Обмеження щодо реалізації права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Отже, за таких умов підпункт 3 п.1 «а» ст. 38 Закону «Про місцеве самоврядування» не надає міській раді (чи її виконавчому органу) права здійснювати нормативне регулювання питань проведення мирних зібрань – в силу відсутности «закону», відповідно до якого це мало б відбуватися. Реалізація орга-нами місцевого самоврядування повноважень щодо забезпечення проведення, зокрема, мирних заходів – зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій – має і може здійснюватися виключно в межах повноважень, на підставі і у спосіб, визначений законом. На сьогодні орган місцевого самоврядування лише має право звернення до суду у разі щодо обмеження права на мирні зібрання відповідно до ст. 39 Конституції України.
Крім того, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України «виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина».
Таким чином, ані Конституція України, ані будь-який закон України взагалі не дають міській раді (чи її виконкому) право на прийняття таких рішень (і взагалі на будь-яке втручання у сферу конституційного та законодавчого регулювання), при цьому відповідно до частини другої ст. 19 Конституції України «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Тож такі рішення є виходом органів місцевого самоврядування за межі легітимної компетенції і обумовлює незаперечну їх незаконність.
Крім принципової неправомірности затвердження, практично всі згадані місцеві нормативні акти містять антиконституційні положення щодо визначення строку завчасного повідомлення про проведення мирних зібрань, накладають на організаторів та учасників обов’язки, не передбачені Конституцією та законами, обмежують територію проведення зібрань.
Експерти звернули увагу на те, що досить часто органи влади, особливо міліція, говорить про «санк-ціоновані» або «несанкціоновані» масові заходи.
Наказом МВС № 404 від 28.07.94 затверджено Статут патрульно-постової служби міліції України (далі – Статут), який наразі є чинним з пізнішими змінами й доповненнями, визначаючи «основні завдання, порядок організації і несення патрульно-постової служби працівниками міліції» та розповсюджуючись «на всіх працівників органів внутрішніх справ, які відповідно до прямих обов’язків, наказу начальника органу внутрішніх справ, виконують патрульно-постові функції по охороні громадського порядку і безпеки в громадських місцях».
На сьогодні низка положень Розділу XV Статуту («Охорона громадського порядку і безпеки при проведенні масових заходів») не відповідає правовим актам вищої юридичної сили.
а) У пунктах 331–336 Статуту дано визначення «категорій» мирних зібрань, таких як збори, мітинги, демонстрації, вуличні походи, пікетування. Проте ці терміни вміщено в ст. 39 Конституції України, а відповідно до Розділу XII Конституції правом її офіційного тлумачення володіє виключно Конститу-ційний Суд України, тоді як МВС не має компетенції давати визначення (котре по суті є тлумаченням конституційної норми, обов’язковим для всіх працівників органів внутрішніх справ) термінам, що застосовуються в Основному законі.
б) Пункт 337 Статуту передбачає, що «про проведення зборів, мітингу, вуличного походу або демонстрації організаторами не пізніше як за 10 днів до виконавчого комітету сільської, міської Ради народних депутатів подається заява з переліком місця та часу проведення заходу. Про прийняте рішення вказані органи влади не пізніше як за п’ять днів повинні повідомити організаторів проведення цих заходів».
Разом з тим:
– Ст. 39 Конституції України не містить обмежень щодо строку подання сповіщення громадянами про проведення мирних зібрань. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 4-рп/2001 від 19.04.01 «визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання» – при цьому МВС не є законодавчим органом, не має законодавчої компетенції і, відтак, не має права на визначення таких строків.
– Ст. 39 Конституції встановлює, що повідомлення про проведення мирних зібрань можуть подаватися громадянами не лише до виконкомів органів місцевого самоврядування, як записано в Статуті, а до органів державної влади чи органів місцевого самоврядування. Отже, і в цьому норма Статуту не відповідає Конституції України.
– Ні Конституція України, ні Закон України «Про міліцію» не надають МВС права встановлювати для виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування строки повідомлення ними організаторів мирних зібрань про прийняті рішення.
Крім того, цей самий п. 337 Статуту каже про можливість «заборони» мирного заходу. Без згадки про те, що таку заборону може бути здійснено лише судом (ч. 2 ст. 39 Конституції України) та в контексті загального змісту п. 337 таке формулювання несе загрозу, що у співробітників внутрішніх справ може скластися хибне враження про можливість заборони мирних зібрань самими виконавчими комітетами органів місцевого самоврядування.
в) Пункт 338 Статуту містить твердження, що «приводом для припинення зборів, мітингів, вуличних походів та демонстрацій є фактичне проведення несанкціонованого місцевими органами державної виконавчої влади відповідного заходу; рішення про заборону його проведення (припинення) внаслідок порушення порядку його організації та провадження». Проте ст. 39 Конституції України встановлює не дозвільний, а заявницький (за повідомленням) принцип проведення мирних зібрань, не передбача-ючи необхідности якихось «санкцій», законодавство України взагалі не містить ані обов’язку громадян просити у суб’єктів владних повноважень якихось «санкцій» на реалізацію свого права на мирні зібрання, ані компетенції суб’єктів владних повноважень такі «санкції» надавати, тож мирні зібрання в Україні у принципі не можуть бути «санкціонованими» чи «несанкціонованими». Крім того, цей пункт Статуту, зновтаки, не враховує і не пояснює, що рішення про заборону мирного зібрання може бути прийнято лише судом (ч. 2 ст. 39 Конституції України).
г) Так саме, про якісь «санкціоновані» та «несанкціоновані» масові заходи йдеться у п. 339 та п. 340 Статуту, при цьому п. 340 встановлює для співробітників міліції порядок дій щодо учасників «несанкціонованих» зібрань – включно з можливістю затримання «організаторів або активних учасників», причому з контексту випливає (чи принаймні не виключається) що під «порушенням громадського порядку» та/чи «протиправними діями» розуміється власне організація таких «несанкціонованих» зібрань чи участь у них. Очевидно, що це не відповідає Конституції України, яка, як показано вище, не передбачає для громадян необхідности обов’язку отримувати від когось якісь «санкції» для реалізації свого права на мирні зібрання.
Тобто вищевказані норми Статуту не відповідають частині першій та другій ст. 19 Конституції України та визначеній Законом України «Про міліцію» компетенції Міністерства внутрішніх справ, запрова-джують не передбачені ст. 39 Конституції України обмеження щодо реалізації права громадян на мирні зібрання, причому такі обмеження вочевидь не можуть бути визнаними «необхідними у демократичному суспільстві» (п. 2 ст. 11 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод).
Ще однією проблемою, породженою, на думку правозахисників, вадами правового регулювання поведінки співробітників міліції у взаєминах із громадянами, недостатньої підготовки правоохоронців, є неадекватне реагування представників влади на «одиночні протести». Так, у грудні минулого року у Львові співробітниками міліції було затримано громадянку, яка «без завчасного сповіщення проводила демонстрацію плакату у громадському місці» (лист ГУ МВС України у Львівській области № С-4/31 від 14.02.12), після чого щодо неї було складено протокол за вчинення адміністративного порушення, передбаченого ст. 185–1 Кодексу України про адміністративні правопорушення («Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій»). Але ст. 39 Конституції України передбачає необхідність завчасного повідомлення у разі проведення «мирних зібрань», при цьому, відтак, очевидно, що будь-яка поведінка одного громадянина, безвідносно до того, які речі він має при собі чи на собі, не є і не може за жодних обставин вважатися «зібранням».
Водночас міськрада Костополя на Рівненщині у відповіді на питання про кількість судових позовів про обмеження мирних зібрань відповіла, що «ніколи не забороняла, не забороняє і не буде забороняти». У Якимівці Запорізької обл. відзначили, що не керується Указом «Про порядок організації і прове-дення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», оскільки указ було прийнято в державі СРСР, якої не існує.
У м. Херсон суд визнав незаконним і таким, що не відповідає Конституції, рішення Херсонської міської ради про порядок організації та проведення в Херсоні зборів, мітингів, походів і демонстрацій. При цьому суд вийшов за межі позовних вимог і встановив, що місцева рада взагалі не має повноважень приймати рішення з питань, які має регулювати винятково закон. Прокурор вніс протест, а потім оскаржив місцевий порядок проведення мирних зібрань з ініціативи ГО ІЦ «Майдан-Моніторинг». У результаті у 2012 р. у Херсоні не було жодної судової заборони мирних зібрань (це єдиний обласний центр України, де не було судових заборон).
У Запоріжжі порядок скасувала сама міська рада, так само порядки скасували міськради Краснограду Харківської обл. та Новодружеська Луганської обл.
Загалом же, правомірною видається думка юриста О. Северина про те, що сьогодні існує багато загроз у сферах праворегулювання і правозастосування свободи мирних зібрань. Ідеться, у першу чергу, про відсутність закону про свободу мирних зібрань, незаконні рішення місцевої влади та регуляція дій міліції (міліція має не спостерігати і навіть не розводити сторони, а припиняти незаконні дії і притягати нападників до відповідальності).
У зв’язку з цим, правозахисні організації, учасники Партнерства «За свободу мирних зібрань», звернулися до керівників парламентських фракцій та народних депутатів із проханням виконати рішення Європейського суду з прав людини в справі «Вєренцов проти України» і ухвалити Закон «Про свободу мирних зібрань».
«Європейський суд з прав людини чітко зазначив, що в національному законодавстві існує прогалина стосовно свободи мирних зібрань, яка залишається в Україні з часів розпаду Радянського Союзу. Суд запропонував Україні: терміново реформувати її законодавство та адміністративну практику з метою визначення вимог до організації та проведення мирних демонстрацій, так само як і підстави для їх обмеження», – ідеться у зверненні.
На думку правозахисників, Закон «Про свободу мирних зібрань» має: закріпити повідомний, а не дозвільний порядок проведення мирних зібрань;
– заборонити органам місцевого самоврядування обмежувати проведення мирних зібрань;
– дозволити спонтанні мирні зібрання та закріпити право на контр зібрання;
– встановити чіткий перелік підстав, коли суди можуть обмежувати мирні зібрання;
– забезпечити право на ефективне апеляційне оскарження судових заборон мирних зібрань;
– захистити організаторів та учасників мирних зібрань від адміністративної та кримінальної відповідальності;
– встановити відповідальність для посадових осіб за порушення свободи мирних зібрань;
– право мирно збиратися повинні мати усі мешканці України, незалежно від статі, віку, партійної та ідеологічної належності, у тому числі національні, релігійні, культурні та сексуальні меншини, а також неповнолітні, неповносправні, ув’язнені, іноземці (незалежно від законності перебування на території України).
Як відомо, на розгляді Верховної Ради України перебуває законопроект № 2450 «Про мирні зібрання». Для забезпечення свободи мирних зібрань правозахисники пропонують внести такі зміни до законодавства:
– ліквідувати адміністративний арешт на строк до 15 діб за порушення порядку організації та проведення мирних зібрань;
– скоротити строк для звернення органу влади з позовом щодо обмеження свободи мирних зібрань;
– поширити гарантії свободи мирних зібрань на публічні богослужіння, що проводяться за межами культових споруд і територій, встановити для їх проведення повідомний, а не дозвільний порядок;
– заборонити органам місцевого самоврядування встановлювати окремі правила проведення мирних зібрань;
– встановити, що усі види мирних зібрань, у тому числі під час страйків, мають регулюватися аналогічно з іншими мирними зібраннями.
Підсумком конференції було прийняття Меморандуму щодо свободи мирних зібрань в Україні (складений Інформаційним центром «Майдан Моніторинг» за підсумком 2012 р. та на підставі даних поточного моніторингу у 2013 р.) і адресований згідно зі ст. 40 Конституції України, Законом України «Про звернення громадян»: Президенту України, Кабінету Міністрів України, Генеральному прокурору України, Міністерству внутрішніх справ України, Міністерству юстиції України, голові Вищого адміністративного суду України, Комітету ВР України з питань прав людини, уповноваженому ВР України з прав людини.


 

СУ­ДО­ВА ПРАК­ТИ­КА

О. Си­мо­ненко, наук. спів­роб. СІАЗ НБУВ, канд. полі­т. наук

Рі­шення Євро­пейсь­кого суду з прав людини у справі Ю. Тимо­шен­ко
в комен­та­рях полі­ти­ків та екс­пер­тів


Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юлія Тимошенко проти України» очікували майже два роки.
Колишній український прем’єр подала скаргу ще 10 серпня 2011 р. – через п’ять днів після того, цяк її було взято під варту за перешкоджання у проведенні судових засідань та прояв зневаги до їх учасників та до суду.
14 грудня 2011 р. Європейський суд вирішив надати цій справі статус пріоритетної, однак остаточного рішення все одно довелося чекати досить довго. Одна з причин цього в тому, що скарга Ю. Тимошенко постійно доповнювалася. На початку захисники екс-прем’єра оскаржували лише незаконність її взяття під варту, але згодом до цього додалися скарги на погані умови утримання в Лук’янівському СІЗО та в Качанівській колонії, відсутність належної медичної допомоги, силове перевезення до лікарні 20 квітня 2012 р., під час якого, за словами самої Ю. Тимошенко, вона отримала тілесні ушкодження, а також цілодобове відеоспостереження за нею у лікарні.
Захисники Ю. Тимошенко не вимагали ніяких компенсацій. Як пояснила прес-секретар екс-прем’єра М. Сорока, це було зроблено в тому числі для того, щоб позбавити владу можливості спекулювати на питанні виконання рішення суду. Винесене Європейським судом 30 квітня рішення було певною мірою передбачуваним, кажуть адвокати. Суд задовольнив скарги Ю. Тимошенко щодо законності її утримання під вартою в 2011 р., назвавши це рішення судді свавільним, відзначивши відсутність його судової оцінки, а також можливості у підсудної вимагати компенсації за позбавлення волі на національному рівні. При цьому Страсбурзький суд звернув увагу на порушення ст. 18 Європейської конвенції з прав людини, яка забороняє позбавляти свободи на підставах, не викладених в Конвенції.
Разом із тим, судді зазначили, що ст. 3 Конвенції, яка забороняє катування, не може бути застосована у випадку Ю. Тимошенко, оскільки умови її утримання були не настільки поганими, а органи влади опікувалися станом її здоров’я навіть більше, ніж здоров’ям інших пересічних в’язнів.
Четверо із семи суддів також виступили проти винесення вердикту щодо силового перевезення Ю. Тимошенко до лікарні у квітні минулого року, звернувши увагу на відсутність чітких доказів застосування до неї сили, у тому числі через те, що сама колишня прем’єр свого часу двічі відмовилася від судово-медичної експертизи.
Що ж до цілодобового відеоспостереження у лікарні, то на думку суддів, захист Ю. Тимошенко не до кінця використав усі наявні можливості в Україні для того, аби припинити його.
Офіційний представник Європейського суду з прав людини, директор Загальних служб ЄСПЛ Р. Лідделл на запитання, чи можна вважати арешт Ю. Тимошенко політично вмотивованим чи ні, сказав: «Суд не прийшов до такого висновку. Суд зробив висновок про те, що затримання не відповідало підставам, закладеним у Конвенції (Європейської конвенції з прав людини – Ред.)». Р. Лідделл особливо підкреслив, що рішення суду стосувалося безпосередньо досудового ув’язнення, а не кримінального судочинства, яке буде предметом для наступного розгляду.
Першими на рішення Європейського суду з прав людини відреагували соратники Ю. Тимошенко з Європейської народної партії – німецькі депутати Європарламенту Е. Брок та М. Галер.
У своїх заявах вони наголосили на необхідності звільнення колишнього прем’єра. «Рішення Європейського суду з прав людини підтверджує, що процес проти пані Ю. Тимошенко був політично-мотивованим. Пані Ю. Тимошенко має бути негайно звільнена», – заявив голова комітету з питань закордонних справ Європарламенту Е. Брок.
У свою чергу заступник голови Групи ХДС/ХСС в Європарламенті М. Галер підкреслив, що «українське правосуддя порушило права Ю. Тимошенко у численних випадках». «Правосуддя України порушило права людини пані Ю. Тимошенко в кількох випадках. Зараз це безпомилково встановлено судом…
Ю. Тимошенко має бути негайно звільнена», – зауважив М. Галер.
Водночас міністр закордонних справ Швеції К. Більдт написав у Twitter: «Україна повинна повністю поважати сьогоднішнє рішення Європейського суду з прав людини».
Схожу позицію висловили і європейські «зелені». Тут «першу скрипку зіграли» німецькі депутати. Співголова групи «зелених» у Європарламенті Р. Хармс висловила своє задоволення рішенням суду, зазначивши, що воно стало наступною демонстрацією критики політичних переслідувань в Україні, а також посилило позиції тих, хто бореться за звільнення Ю. Тимошенко. «Після такої різкої оцінки з боку ЄСПЛ вибіркового правосуддя в Україні я сподіваюсь на те, що Ю. Тимошенко скоро опиниться на свободі», – сказала вона DW. «Для ЄС це рішення надає нову мотивацію для продовження роботи зі звільнення
Ю. Тимошенко та відновлення репутації всіх колишніх урядовців, яких переслідують», – наголосила німецький депутат.
Її колега по фракції В. Шульц підкреслив, що своїм рішенням Європейський суд з прав людини визнав та засудив політичну мотивацію кримінального провадження проти Ю. Тимошенко. «Це – великий успіх для
Ю. Тимошенко та громадян України. Український уряд зараз має дотриматися обіцянок сприйняти рішення, незалежно від його змісту», – сказав він. «Президент
В. Янукович мав би зараз продемонструвати своє значення відкликанням політично вмотивованої вендети проти супротивників і, таким чином, розчистити шлях до тісніших зв’язків його країни та до підписання угоди про асоціацію», – додав депутат.
Міністр закордонних справ Німеччини Ґ. Вестервелле також закликав Київ до проведення реформ у країні. За його словами, які наводить агенція dpa, рішення ЄСПЛ вкотре підтвердило, що «в системі юстиції в Україні досі є недоліки, які необхідно усувати». Від прогресу у цій сфері залежить зближення України та ЄС, наголосив Г. Вестервелле. «Градус демократії та праводержавності проявляється перш за все у поводженні з політичними опонентами», – заявила міністр юстиції Німеччини С. Лойтгойссер-Шнарренберґер і закликала Україну до дотримання принципів правової держави.
Думку про необхідність звільнення Ю. Тимошенко підтримали навіть колишні союзники правлячої нині в Україні Партії регіонів – група Прогресивного Альянсу соціалістів та демократів Європарламенту. «Ми закликаємо українську владу змінити її підхід до справи і припинити ув’язнення колишнього прем’єр-міністра», – заявила віце-президент групи, бельгійка В. Де Кейзер.
Ще один віце-президент соціалістів, чех Л. Ручек висловив думку, що рішення Євросуду дало офіційному Києву можливість більш рішучо діяти у вирішенні проблеми вибіркового правосуддя та попередження повторення його випадків у майбутньому. «Рішучі дії необхідні для посилення незалежності та прозорості системи кримінальної юстиції України», – заявив депутат.
Також, представник Державного департаменту США П. Вентрел заявив, що адміністрація США наполягає на звільненні Ю. Тимошенко. «Ми знову закликаємо звільнити Ю. Тимошенко і припинити практику вибіркового правосуддя в Україні», – сказав П. Вентрел 30 квітня на брифінгу у Вашингтоні (США), коментуючи рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ю. Тимошенко проти України».
Водночас голова Гельсінської комісії, сенатор Б. Кардін під час слухань у Вашингтоні на тему «Головування України в ОБСЄ», звертаючись до міністра закордонних справ України Л. Кожари, заявив: «Я вітаю недавнє помилування Ю. Луценка і вважаю, що це є хорошим першим кроком. Сподіваюся, що ви будете виконувати свою обіцянку у проведенні судової та виборчої реформ. Ми також сподіває-мося, що рішення Європейського суду про порушення прав Ю. Тимошенко та довільний її арешт стане додатковим імпульсом для її звільнення». «Головуюча (в ОБСЄ) країна повинна сама демонструвати міцну демократію, якщо вона хоче домогтися успіху в заохоченні інших країн дотримуватися зобов’язань ОБСЄ. Обов’язок України – подавати приклад у відстоюванні прав людини і дотримання закон-ності», – наголосив Б. Кардін.
У свою чергу співголова Гельсінської комісії, конгресмен-республіканець К. Сміт додав: «… Я настійно закликаю уряд України для зміцнення свого головування в ОБСЄ звільнити Ю. Тимошенко».
Певні висновки в оцінках рішення ЄСПЛ за скаргами Ю. Тимошенко підвів віце-президент Європарламенту Я. Проташевіч (група народних партій, Польща), який висловив переконання, що саме по собі це рішення є достатньою причиною для української влади, щоб якомога швидше реалізувати необхідні реформи в сфері юстиції. «Додатково, вирішення проблеми вибіркового правосуддя належним шляхом через звільнення колишнього прем’єр-міністра Ю. Тимошенко, як продемонстрував приклад Луценка, просуне Україну в її демократичному прогресі та зробить набагато ближчою до Європейського союзу», – зазначив він.
А от міністр закордонних справ України Л. Кожара переконаний, що питання про можливість звільнення екс-прем’єр-міністра Ю. Тимошенко має вирішуватися лише відповідно до українського законодавства. Про це він заявив у Вашингтоні під час слухань у Гельсінській комісії США, відповідаючи на запитання співголови комісії конгресмена К. Сміта. «Ми хочемо, щоб це питання вирішилося найближчим часом. Водночас, вкрай важливо, щоб все, що пов’язано з Ю. Тимошенко, було зроблено в повній відповідності з українським законодавством. Ми часто чуємо від Заходу заяви про так зване «вибіркове правосуддя» в Україні. Якщо звільнення Ю. Тимошенко відбудеться поза межами правового поля, це завдасть сильного удару по українській системі правосуддя», – зазначив глава МЗС. У той же час він визнав, що «справа Тимошенко – проблема для відносин України з ЄС». За словами міністра, «ніхто не радіє з того, що вона (Ю. Тимошенко. – Ред.) перебуває в ув’язненні». У той же час він під-креслив: мільйони українців вважають, що її засудження було законним. Л. Кожара нагадав про щорічні втрати української економіки в понад 6 млрд дол. від підписаного екс-прем’єром «газового» контракту. До того ж цей документ був підписаний без консультацій з урядом, хоча цього вимагає законодавство України, а також за наявності у Ю. Тимошенко конфлікту інтересів, зокрема, через борг корпорації «Єдині енергетичні системи України» перед російським Міністерством оборони. Також, міністр закордонних справ України Л. Кожара додав, Президент України В. Янукович не може втручатися у ситуацію з ув’язненням екс-прем’єра Ю. Тимошенко, тому що це означало б порушення закону.
Як повідомляється на сайті «Радіо Свобода», глава МЗС нагадав, що Президент України зробив крок, що свідчить про прихильність України справі європейської інтеграції: В. Янукович помилував шістьох засуджених, обвинувачених, зокрема, у корупції і розкраданні бюджетних коштів, серед яких – колишній міністр внутрішніх справ Ю. Луценко і колишній міністр охорони навколишнього середовища Г. Філіпчук. «Хтось міг би запитати, чому Президент також не помилував колишнього прем’єр-міністра Ю. Тимошенко. Відповідь полягає у площині верховенства права. Президент не може помилувати ув’язненого, поки той не використав усі правові можливості. Також є й інші справи, порушені проти пані Ю. Тимошенко», – заявив Л. Кожара у США.
В інтерв’ю агентству Associated Press Л. Кожара сказав, що український уряд визнає те, що справа Ю. Тимошенко є проблемою у відносинах України з ЄС, але зазначив, що кримінальна справа не повинна завадити підписанню угоди про асоціацію. «У нас є сотні інших речей для обговорення з ЄС, і багато країн-членів ЄС підтримують Україну в питанні підписання угоди про асоціацію, незважаючи на справу Ю. Тимошенко», – сказав він.
Зі свого боку президент Світового конгресу українців Є. Чолій вважає, що рішення про звільнення Ю. Тимошенко на підставі рішення Європейського суду з прав людини стане позитивним кроком на шляху до підписання угоди про асоціацію України з ЄС на саміті «Східного партнерства» у листопаді у Вільнюсі (Литва).
Цієї точки зору дотримується і голова фракції Зелених у Європарламенті Р. Гармс заявляючи, що без зрушень у правовій сфері в Україні представники ЄС не підпишуть угоду про асоціацію. Про це вона заявила в інтерв’ю Deutsche Welle. «Щоб отримати можливість підписати Угоду про асоціацію з ЄС, Україні необхідно буде провести деякі зміни. У ЄС – а під ним я маю на увазі і уряди країн-членів, і комісара Ш. Фюле, і Європарламент – не задоволені станом правової держави в Україні. І ми не погодимося на підписання угоди, доки у цій сфері не відбудуться якісь зрушення», – заявила Р. Гармс. Вона також сказала, що звільнення Ю. Луценка стало «радісною несподіванкою» для європейців, «однак цим проблеми із переслідуванням політичних опонентів та вибірковим правосуддям не розв’язано».
З іншого боку, позафракційний депутат і член делегації Європарламенту А. Молзер вважає, що рішення Європейського суду з прав людини у справі Ю. Тимошенко може відкласти підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. «Я думаю, що рішення ЄСПЛ буде мати вплив на процес більш тісного наближення України до ЄС. Зокрема, я думаю, що підписання Угоди про асоціацію між Києвом і Брюсселем буде відкладено, що у мене особисто викликає жаль», – заявив він. При цьому А. Молзер зауважив, що сильний тиск з боку ЄС може підштовхнути Україну до Росії і Митного союзу. Однак європолітиків хвилює дотримання принципу верховенства права. «Є також сумніви в ЄС щодо того, чи відповідав процес проти Ю. Тимошенко європейським критеріям. Тому я б порадив Україні реформувати судову систему», – підкреслив він.
Варто зауважити при цьому, що ряд західних ЗМІ нещодавно активно обговорювали стан здоров’я Ю. Тимошенко і при цьому дійшли висновку про те, що «хвороба Ю. Тимошенко» може розглядатися як спецоперація зі зриву євроінтеграції України. Зокрема, матеріали вийшли у виданнях Швеції, Голландії, США і Великобританії, в тому числі в американському CNN і шведському Nyhetspresse. Автори матеріалів, посилаючись на розслідування німецького інформаційного ресурсу eureporter.net, наводять деякі факти маніпуляції свідомістю європейської спільноти скандалом навколо «хвороби Ю. Тимошенко», який, по суті, блокує процес євроінтеграції України. «Сірим кардиналом» даного процесу євро-пейські та американські ЗМІ називають Г. Немирю, давнього соратника Ю. Тимошенко, який очолює зараз парламентський Комітет з євроінтеграції. У публікаціях західної преси зафіксовані факти частих візитів Г. Немирі до Німеччини. При цьому вказується, що головна мета візиту – «вирішення питання з лікарями, які будуть оглядати Ю. Тимошенко». Зокрема, повідомляється, що Г. Немиря літав до Німеч-чини, і в той же день з’ясувалося, що Європа, «настільки сильно стурбована станом екс-прем’єра, чомусь не відгукнулася на пропозицію Міністерства охорони здоров’я України про створення збірної лікарської комісії». Автори статей припускають, що спеціально створювалися умови, за яких встановлення об’єктивного діагнозу Ю. Тимошенко було б неможливим. У статті також підкреслюється, що саме Г. Немиря виступав організатором розкрутки скандалу навколо «хвороби Ю. Тимошенко». У матеріалі аналізується «німецький слід» діяльності Г. Немирі. Не виключається, що існують домовленості між Ю. Тимошенко і А. Меркель про лобіювання першої зарубіжних інтересів в Україні. У цьому ключі, за аналізом вищезгаданих ЗМІ, свобода Ю. Тимошенко – запорука виконання екс-прем’єром кулуарних угод.
Прибічники Ю. Тимошенко переконані, що відмовляючись помилувати Ю. Тимошенко, В. Янукович перекреслює європейську перспективу України. Однак деякі експерти впевнені – євроінтеграція – це як раз таки шанс Ю. Тимошенко. А В. Янукович від шляху до Європи відмовлятися не має наміру. «Зараз В. Янукович починає розраховувати ситуацію, вже враховуючи власну безпеку. Він розуміє, що крен в Європу йому дасть більше, ніж крен у Росію», – зазначає політолог С. Таран. «Під час своїх міркувань Президент може прийняти як аргумент те, що в разі чого Захід зможе його захистити після 2015 р., якщо у нього почнуться якісь переслідування і проблеми», – упевнений він. С. Таран також вважає, що відпускати Ю. Тимошенко на свободу не хочуть в оточенні Президента, а не сам Президент.
У цьому контексті слід зазначити, що «Батьківщина» сподівається, що В. Янукович помилує екс-прем’єра Ю. Тимошенко превентивно, не чекаючи другого рішення ЄСПЛ. Про це в ході брифінгу заявив нардеп від «Батьківщини» М. Томенко: «Ми діємо відповідно з логікою, і сподіваємося, що ми не будемо мати затримок і ускладнень з тим, що ЄСПЛ розгляне і другий наш позов, який стосується несправедливості і політичного характеру саме вироку суду. Виходячи з того, що наші ключові вимоги в частині порушення ст. 5 визнані повністю Європейським судом, ми прогнозуємо і відповідне рішення ЄСПЛ, який визнає, що в цілому судове рішення і вирок є політично мотивованими, правосуддя виборчим. Ми діємо абсолютно коректно і звертаємося до Президента В. Януковича і до влади – не чекати другого рішення суду, оскільки воно принесе серйозної шкоди і самій владі і українській державі. Ми закликаємо їх помилувати Ю. Тимошенко превентивно».
А от у Партії регіонів з думкою соратників Ю. Тимошенко не погоджуються. У рішенні Європейського суду з прав людини щодо справи колишнього прем’єра Ю. Тимошенко немає ні слова про нібито політичні мотиви її арешту, і будь-які заяви її соратників з цього приводу є маніпуляцією громадською думкою. Про це заявив народний депутат України, член парламентської фракції Партії регіонів В. Олійник, коментуючи заяву офіційного представника Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) Р. Лідделла, який підтвердив, що суд не робив висновків про нібито політичні причини справи Ю. Тимошенко, повідомляє прес-служба ПР. «Якщо читати текст самого рішення суду (ЄСПЛ – Ред.), там ніде немає ні слова про нібито політичні мотиви її арешту, як би цього не хотіли її соратники. Там говориться, що її арешт пройшов згідно зі старим КПК, який не відповідав Конвенції з захисту прав і свобод людини», – зазначив В. Олійник. Депутат також нагадав, що в листопаді минулого року в Україні набув чинності новий Кримінально-процесуальний кодекс, який зовсім інакше регулює такий запобіжний захід, як арешт. Тому рішення Євросуду, вважає В. Олійник, можна розцінювати як вимогу змінити законодавство, що Україна вже виконала. «Якщо старий КПК не відповідав Конвенції, новий кодекс вже повністю відповідає європейським нормам», – зазначив він.
Народний депутат від Партії регіонів, екс-бютівець В. Олійник заявив, що заяву співдоповідачів Моніторингового комітету ПАРЄ з вимогою звільнити Ю. Тимошенко можна розцінювати як прохання до неї не заважати і не перешкоджати слідству з кримінальних справ проти екс-прем’єра. В. Олійник переконаний, що коли з-за кордону звучать заяви про необхідність випустити Ю. Тимошенко, то може йти мова про два варіанти – помилування або амністію. «Юридичною мовою це звучить так: застосу-вати помилування або амністію. Одночасно ці дії неможливо застосувати до людини, яка ще знаходиться під слідством, проти якої розглядаються кримінальні справи. І це абсурд, якщо людина підозрюється в несплаті податків або організації вбивства, і ці кримінальні справи ще не доведені до кінця, а хтось вимагає підозрюваного амністувати або помилувати. Це передчасно», – упевнений депутат. У такому разі, зазначає він, інститут амністії або помилування буде повністю дискредитовано.
На тому, що Європейським судом констатовано відсутність політичних мотивів затримання Ю. Тимошенко наполягає і міністр юстиції України О. Лавринович. І так само, як і В. Олійник, О. Лавринович згоден з думкою про те, що недоцільно розглядати питання про помилування людини, стосовно якої йдуть ще два судових процеси. «Коли є ще два судові процеси, які йдуть, логічні аргументи, щоб там поставити крапку, щоб не було ніяких проблем, і вже потім приймати рішення», – додав він. 2 травня міністр юстиції України заявив, що Україна не оскаржуватиме рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), згідно з яким арешт екс-прем’єра Ю. Тимошенко у справі «про газові контракти» був визнаний незаконним, повідомляє «5 канал». «Єдина позиція, за якою держава Україна визнано порушником – це ст. 5 Конвенції з прав людини. І ця позиція вже виправлена після вступу в дію нового Кримінального процесуального кодексу», – сказав О. Лавринович.
Слідом за міністром юстиції О. Лавриновичем рішення ЄСПЛ щодо Ю. Тимошенко розтлумачив генпрокурор В. Пшонка. Який заявив, що рішення Європейського суду з прав людини не вимагає звільнення екс-прем’єра Ю. Тимошенко, політичну мотивацію Європейський суд не побачив. «Євросуд визнав сам факт того, що Ю. Тимошенко була політичним діячем, що не доводить її політичного переслідування, тобто суд вказав, що у справі Ю. Тимошенко відсутня будь-яка політика», – сказав Генеральний прокурор в інтерв’ю телеканалу «Інтер». В. Пшонка підкреслив: «Висновок і пояснення таке: це рішення Європейського суду не веде до звільнення Ю. Тимошенко, не вимагає її звільнення». За словами Генпрокурора, те, що описувала Ю. Тимошенко про неналежні умови її утримання, про відеоспостереження, про відсутність медичної допомоги, не підтвердив Європейський суд. В. Пшонка пояснив, що після вивчення скарги, ЄСПЛ встановив порушення прав екс-прем’єра тільки в частині затримання та арешту, але це не торкається самого вироку, який винесений у «газовій справі». За його словами, ті зауваження, які зробив Європейський суд, Україна активно усуває на законодавчому рівні. Також В. Пшонка повідомив, що на оскарження цього рішення в України є три місяці. «Будемо вивчати, будуть ухвалюватися висновки, і яке буде рішення сторони, яка звернулася в суд або уряду України, – це буде вирішуватися в подальшому», – додав Генпрокурор.
Як повідомляється у ЗМІ, в України є три місяці для подання апеляції – протягом цього часу рішення ЄСПЛ не вважається таким, що набуло чинності.
У тому, що Європейський суд з прав людини не зобов’язував Україну звільнити екс-прем’єра Ю. Тимошенко перконані більшість «регіоналів». Так, народний депутат С. Ківалов заявив: «Дійсно, у практиці ЄСПЛ були прецеденти, я зараз говорю, наприклад, про справу “Фатуллаєв проти Азербайджану”, коли ЄСПЛ у своєму рішенні зобов’язував державу забезпечити негайне звільнення заявника. Що стосується Тимошенко, то суд такої вимоги не висунув», – цитує С. Ківалова прес-служба Партії регіонів. При цьому депутат підкреслив, що ніякого юридичного обґрунтування звільнення Ю. Тимошенко на підставі рішення Страсбурзького суду, оприлюдненого 30 квітня, немає і бути не може. «У резолютивній частині рішення від 30 квітня 2013 р., суд встановив порушення кількох параграфів ст. 5 Конвенції (Право на свободу та особисту недоторканність) і ст. 18 (Межі використання обмеження прав) в поєднанні зі ст. 5 Конвенції. При цьому, суд визнав відсутність порушень ст. 3 Конвенції (Заборона тортур) у зв’язку зі скаргою заявника щодо звинувачень, пов’язаних з перевезенням Ю. Тимошенко до лікарні 20 квітня 2012 р. і ефективного національного розслідування. Повторюся: у Страсбурзі не розглядали справу Ю. Тимошенко по суті, обговорювалися лише запобіжний захід і затримання, а не питання, винна Ю. Тимошенко чи ні», – переконаний він. «Саме в цьому аспекті судом були встановлені порушення Конвенції. І це означає тільки одне: ЄСПЛ вкотре вказав нашій країні на те, що норми чинного на момент затримання Кримінального процесуального кодексу не відповідали вимогам Конвенції», – сказав депутат.
На переконання вітчизняних політиків і урядовців, погляди іноземних експертів на питання помилування екс-прем’єра Ю. Тимошенко чинять тиск на Україну, яка повинна жити за своїми законами. Про це в інтерв’ю «5 каналу» заявив лідер парламентської фракції Партії регіонів О. Єфремов. «Як політик я вважаю, що ситуація, яка є в державі, найбільше приносить шкоди нашій політичній силі – Партії регіонів», – сказав він, додавши, що це підтверджують соціологи.
В той же час Прем’єр-міністр України М. Азаров в інтерв’ю німецькому виданню Badische Zeitung також спростував політичні мотиви у справі щодо колишнього екс-прем’єра Ю. Тимошенко. За словами глави уряду, Україна і її населення стикаються з великими економічними втратами, оскільки в період, коли Ю. Тимошенко була главою уряду, вона підписала незаконний газовий договір з Росією. «Між тим сума становить більше 15 млрд євро. Хіба не повинен притягатися до відповідальності політик, який заподіяв такий великий збиток? Ви будете марно шукати політичні мотиви у справі», – зазначив М. Азаров.
Рішення Європейського суду з прав людини за скаргою екс-прем’єра України
Ю. Тимошенко, оголошене 30 квітня, носить формальний і символічний характер, вважає директор Інституту української політики
К. Бондаренко. «Максимум, на що може сьогодні сподіватися Ю. Тимошенко, – на таку собі матеріальну компенсацію, що з нею так обійшлися (заарештовано 5
 серпня 2011 р. до винесення вироку по “газовій справі”)», – сказав К. Бондаренко. «Говорити про те, що це рішення ставить під сумнів вирок (по “газовій справі”) Ю. Тимошенко не доводиться. ЄСПЛ не виносив ніяких вердиктів за вироком Ю. Тимошенко», – нагадав він. «Не можна говорити про те, що Ю. Тимошенко виграла суд – вона виграла його тільки частково і тільки символічно», – сказав політолог.
Зі свого боку, захисник екс-прем’єр-міністра України С. Власенко вважає, що представники партії влади свідомо маніпулюють змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ю. Тимошенко проти України», аби таким чином виправдати його невиконання. «В рішенні Європейського суду зазначено, що суддя, приймаючи рішення про політично вмотивований арешт Ю. Тимошенко, не керувався нормами чинного законодавства, тому говорити про те, що змінили закон і виконали всі приписи Європейського суду є абсолютно безпідставним. Вони так само порушують новий закон під час розгляду інших надуманих справ щодо Ю. Тимошенко», – сказав С. Власенко. Захисник Ю. Тимошенко підкреслив, що Євросуд у своєму рішенні визнав політичні мотиви затримання екс-пре-м’єр-міністра. «Втім, як і в згаданій справі «Ю. Луценко проти України», суд вбачає низку специфічних характеристик досудового ув’язнення заявниці, які дають йому змогу розглядати це питання окремо від більш загального контексту політично вмотивованого переслідування заявниці, як лідера опозиції…», – процитував він
п. 298 рішення Євросуду. «Влада нічого не зробила на сьогоднішній день задля виконання рішення Європейського суду з прав людини», – констатував захисник Ю. Тимошенко. І додав, що юристи Партії регіонів некваліфіковано трактують рішення Євросуду у справі Ю. Тимошенко. Він також зазначив, що у держдепартаменті США, в офісах К. Ештон і Ш. Фюле працюють юристи з більш високою кваліфікацією, ніж «регіонал» В. Олійник, який давав коментарі з приводу рішення ЄСПЛ, а також інші коментатори від Партії регіонів, пише Ліга.net. «Окрім цих установ, представники моніторингового комітету Парламентської асамблеї Ради Європи, а також представники Європейського парламенту чітко заявили, що рішення Європейського суду встановило політичний характер арешту, затримання, утримання під вартою Ю. Тимошенко. Я підкреслюю: у цих людей працюють професійні юристи, які розуміють, що таке рішення Європейського суду, яким воно повинно бути та що воно в собі містить. Я думаю, що вони – кращі фахівці, ніж згаданий мною коментатор від Партії регіонів», – додав С. Власенко.
Як інформують ЗМІ, адвокат Ю. Тимошенко О. Плахотнюк вірить, що В. Янукович може її помилувати. Слід зазначити, що за весь час перебування Ю. Тимошенко у в’язниці, В. Януковичу було направлено більше
100 різних клопотань про помилування. Останнє з них було 18 квітня цього року, коли опозиційні жінки-народні депутати звернулися до Президента України з проханням помилувати екс-прем’єр-міністра України Ю. Тимошенко. На наступний день їх прохання було передано у профільну комісію при Президенті України.
27 квітня Комісія з помилування при Президенті України не рекомендувала звільняти екс-прем’єр-міністра України Ю. Тимошенко. Причина – проти
Ю. Тимошенко не закінчений ряд справ. Тому і питання помилування Ю.
 Тимошенко «передчасне». «Оскільки розслідування кримінальних справ за обвинуваченням Ю. Тимошенко у скоєнні тяжких і особливо тяжких злочинів не завершено і судом у справах не прийняті відповідні рішення – питання про її помилування є передчасним», – висловила точку зору член комісії з помилування О. Лукаш. «Таким чином, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого Ю. Тимошенко злочину, а також те, що вона відбула незначну частину призначеного судом строку покарання, звинувачується і підозрюється у скоєнні інших правопорушень і рішення по кримінальних справах судом не прийняті, комісія при Президенті України з питань помилування не знайшла підстав для внесення пропозицій про застосування помилування», – свідчить рішення комісії.
Втім, адвокат Ю. Тимошенко О. Плахотнюк впевнений: рішення комісії – не вирок. Він пояснює – адже рішення комісії носить лише рекомендаційний характер, остаточне слово залишається за главою держави.
Президент України В. Янукович не раз заявляв про своє неоднозначне ставлення до справи своєї колишньої суперниці. Минулого літа, відповідаючи на запитання журналіста журналу Time, чи хоче він помилувати
Ю. Тимошенко, В. Янукович відповів: «Звичайно, хочу». «Найпростіше вирішення питання – це просто звільнити Тимошенко», – заявив тоді український Президент. Однак наголосив – переступати закон він не буде. «Моя реакція на це така: я не можу діяти поза рамками закону. Президент не має таких повноважень. Я повинен зробити все по букві закону, – пояснив В. Янукович. – Коли це питання можна підняти? Його можна підняти, коли судовий процес завершено. Коли він буде завершений, коли суди винесуть своє рішення, включаючи Європейський суд з прав людини, тоді Президент має владу надати помилування. І коли цей час прийде, є процедура для цього. Але поки суди не винесуть своє рішення, я не маю влади робити це», – зазначив В. Янукович.
Захисники Ю. Тимошенко вважають, що такий підхід Президента є маніпулятивним. «Помилування здійснюється щодо конкретного вироку. На сьогоднішній день є вирок щодо Ю. Тимошенко. Ми з ним не згодні, ми вважаємо його політично вмотивованим. … У Конституції ніяких обмежень щодо помилування не вказано», – відзначає С. Власенко, говорячи про законність підстав для помилування Ю. Тимошенко. Він назвав рішення комісії з помилування «маячнею». У партії «Батьківщина» вважають, що рішення комісії з помилування є свідченням бажання Президента тримати екс-прем’єра за гратами. Представники опозиції і надалі вимагають звільнити Ю. Тимошенко і дати їй можливість брати участь у президентських виборах. У зв’язку з цим лідери опозиції звертаються до Президента В. Януковича з наступними вимогами: негайно звільнити Ю. Тимошенко, закрити всі незаконно порушені проти неї кримінальні справи, забезпечити її повну політичну і юридичну реабілітацію і дати можливість брати участь у президентських виборах. Заяву підписали лідери опозиційних партій А. Яценюк, О. Тягнибок та В. Кличко. Вона адресована Президенту В. Януковичу і представникам Європарламенту.
У свою чергу, віце-спікер парламенту, один з лідерів об’єднаної опозиції М. Томенко заявив, що президентські вибори без Ю. Тимошенко – це відсутність президентських виборів в Україні. Про це політик сказав під час розмови з італійськими журналістами у Римі.
Утім, як прогнозує політолог, керівник Центру прикладних політичних досліджень Пента В. Фесенко, якщо Ю. Тимошенко і звільнять, то тільки після президентських виборів 2015 р. За словами політолога, в останні дні стало ясно, що сценарій звільнення екс-прем’єра, якщо такий і відбудеться, буде відрізнятися від сценарію звільнення екс-глави МВС Ю. Луценка, оскільки комісія з помилування фактично дала негативну відповідь на прохання про її звільнення. «На мій погляд, це очікуваний сценарій. Моя думка: якщо Ю. Тимошенко і звільнять, то це відбудеться після президентських виборів 2015 р. Зараз шансів на звільнення Ю. Тимошенко більше, ніж півроку тому, але менше, ніж у випадку з Ю. Луценком», – вважає політолог. Проблема в тому, вважає
В. Фесенко, що навіть з точки зору євроінтег-раційних процесів звільнення Ю.
 Тимошенко доволі важливе, але не вирішальне. На його думку, значна частина європейських політиків все ж вважає, що якщо навіть вона залишиться у в’язниці, угоду варто підписати. Водночас на запитання журналістів, чи може Ю. Тимошенко бути звільнена за амністією, В. Фесенко відзначив, що з юридичної точки зору це питання – складніший варіант, ніж помилування.
«Суспільство починає втрачати Ю. Тимошенко з фокусу уваги, – зауважує у своєму блозі журналіст “Української правди” С. Лещенко. – Якщо до виборів вона так чи інакше щодня була в інформаційному просторі, то після обрання нового парламенту якщо про неї згадають раз на тиждень – то вже добре. Відбулася втома від Ю. Тимошенко плюс реальна втрата впливу на політику через появу нових гравців на опозиційному полі – А. Яценюк зі своєю групою підтримки, УДАР і особливо “Свобода”».
Зі свого боку, екс-прем’єр України Ю. Тимошенко в інтерв’ю швейцарській газеті Le Temps заявила про свою готовність балотуватися у президенти України у 2015 р. «7 грудня 2012 р. об’єднана опозиція оголосила, що вона підтримає мене як єдиного кандидата від опозиції на наступних президентських виборах. Для мене це – велика честь і велика відповідальність. Звичайно, існують великі перешкоди. Але я завжди чинила опір тим, хто намагався відвернути мене від моїх цілей і моїх мрій про майбутнє України», – цитує її слова офіційний сайт.
Отже, після помилування екс-міністра внутрішніх справ Ю. Луценка тема «Чи вийде на волю Ю. Тимошенко?» стала на деякий час однією з провідних.
30 квітня ЄСПЛ визнав незаконність арешту Ю. Тимошенко, але не знайшов порушення прав щодо її скарги на застосування катувань. У той же час юристи та політики по-різному інтерпретували, чи встановив суд політичну мотивацію арешту. Європейські політики виступають за звільнення Ю. Тимошенко після рішення Євросуду з прав людини і на подальші реформи в Україні. Український уряд визнає, що справа Ю. Тимошенко є проблемою у відносинах України з ЄС, але одна кримінальна справа не повинна завадити підписанню угоди про асоціацію (Матеріал підготовлено з використанням таких джерел інформації: Tymoshenko.UA (http://www.tymoshenko.ua). – 2013. – 01.05, 08.05; Подробности (http://podrobnosti.ua). – 2013. – 29.04, 01.05, 02.05, 03.05, 07.05, 08.05, 09.05, 10.05; РБК-Украина). – 30.04, 02.05, 07.05; LB.ua (http://lb.ua). – 2013. – 27.04; Українська правда (2013. – 30.04, 01.05, 02.05, 10.05;ZN.UA (http://dt.ua). – 2013. – 29.04, 03.05, 08.05, 10.05; Від-омості.UA (http://vidomosti-ua). – 2013–29.04; Телеканал ТВі (http://tvi.ua). – 2013. – 18.04; iPress -(http://ipress.ua). – 2013. – 14.01; Еxpres.ua (http://expres.ua/news). – 2013. – 23.04; Телеканал новин «2-4» (http://24 tv.ua). – 2013. – 29.04; Кореспондент (http://ua.korrespondent.net). – 2013. – 12.03).

П­РА­ВО: Т­ЕО­РІЯ І ПРАК­ТИ­КА

О. Єфі­мов, керуючий пар­тне­р,­ а­двокат, аудитор, канд­идат ­юри­дичних ­н­аук, ­д­оцент ­кафедри ц­ив­іль­ного та т­рудового права ­Киї­вського ­на­ц­іонального
е­ко­номічн­ого уніве­рс­итету ім. В­. ­Гетьмана­.­

­Між моло­том і кова­д­лом ­(постоялець – г­от­ель – міліція)


На що тільки не йдуть вітчизняні готелі, аби завоювати клієнта! Постійно удосконалюють якість послуг, зручні форми оплати, запроваджують системи знижок і програми лояльності, та й взагалі прагнуть оточити своїх постояльців справжнім піклуванням. Безумовно, у цьому є цілком матеріальне підґрунтя, адже немає постояльців – немає доходу. І все ж таки можна з приємністю констатувати, що в останні роки готельний бізнес дуже виріс: і не тільки кількісно, а й у рівні обслуговування споживачів.
Але зосереджуючись на задоволенні потреб постояльців, готелі не повинні забувати про те, що вони завжди знаходяться у зоні підвищеної уваги багатьох державних органів, і, зокрема, органів МВС. У міліції відношення до постояльців готелю зовсім інше: для неї це група осіб, що постійно оновлюється, і за якою, як то кажуть, потрібно пильно слідкувати.
От і виходить, що з одного боку, готелі повинні задовольняти бажання постояльців (іноді їх бажання зберегти інкогніто), а з іншого боку не мають права ігнорувати вимоги діючого законодавства щодо ідентифікації осіб, які в них проживають. Про ці складні відносини і піде мова у даній статті.
Коли і чому до готелю можуть завітати міліціонери
Приводів для міліцейських візитів до готелів безліч, але стимулом для написання цієї статті стала наступна ситуація.
До одного готелю прийшов слідчий районного відділу МВС і повідомив, що в ювелірному магазині, що розташований неподалік від готелю, 7 грудня 2012 р. було здійснено пограбування. Він звернувся до керівництва готелю з вимогою надати йому інформацію про всіх осіб, який проживали у готелі з четвертого по десяте грудня (їх прізвища, імена, по-батькові, адреси, номери телефонів та іншу інформацію, що міститься у анкеті проживаючого), пояснюючи це тим, що ці дані необхідні для здійснення досудового розслідування у кримінальній справі, відкритій за фактом крадіжки. У керівництва готелю одразу ж виникло запитання: а чи мають право представники органів МВС вимагати такі документи? Будемо розбиратись.
Доступ до документів і речей фізичних осіб
З 20 листопада 2012 р. набув чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р. № 4651-VI (далі – КПКУ), яким врегульовано порядок тимчасового доступу до речей і документів, що ними володіє інша особа. Відповідно до ст. 159 КПКУ, такий доступ полягає в тому, що стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться речі і документи, надана можливість ознайомитися з ними, зробити копії та вилучити їх (здійснити їх виїмку), у разі прийняття відповідного рішення слідчим суддею чи судом.
Тимчасовий доступ до речей і документів здійснюється на підставі ухвали слідчого судді чи суду. Відповідно до ст. 3 КПКУ слідчий суддя – це суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у випадку, передбаченому ст. 247 КПКУ– голова чи за його визначенням інший суддя Апеляційного суду АРК, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя.
Тобто усне прохання представників органів МВС чи їх листи, або навіть якийсь процесуальний документ слідчого, доступу до документів готелю, що містять персональні дані постояльців, не надає. Якщо ж він прийде із вище вказаною ухвалою (про доступ до анкет постояльців готелю), то такий доступ можливий. Слід звернути увагу на те, що відповідно до ст. 164 КПКУ у такій ухвалі має бути зазначено, окрім інших її реквізитів таке:
– прізвище, ім’я та по-батькові особи, якій надається право тимчасового доступу до речей та документів;
– прізвище, ім’я та по-батькові фізичної особи або найменування юридичної особи, які мають надати тимчасовий доступ до речей та документів;
– назва, опис, інші відомості, які дають можливість визначити речі та документи, до яких повинен бути наданий тимчасовий доступ;
– строк дії ухвали, який не може перевищувати одного місяця з дня постановлення ухвали.
Тобто якщо слідчий пред’явить ухвалу, де готель, у якого знаходяться персональні дані постояльців, не буде названий, або ж замість анкет проживаючих в ухвалі будуть вказані назви інших документів, або ж якщо замість зазначеного в ухвалі слідчого, допуск вимагатиме інша особа у погонах, або строк дії ухвали збіг, то в готелю є всі підстави відмовити в надані доступу до анкет постояльців.
Говорити про невиконання ухвали немає сенсу, оскільки відсутні самі умови для цього. А виконання ухвали неналежним чином (надання не тих документів, які зазначені в ухвалі, не тим особам, яким треба було б їх надати відповідно до ухвали, не тими особами, які зобов’язані ухвалою такі документи надати) є порушенням кримінального процесуального та іншого законодавства, яке позбавляє отримані таким чином докази юридичної сили. Відповідно до ст. 86 КПКУ доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПКУ. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
Персональні дані постояльців: не все так просто
Щодо інформації про постояльців готелю у даній ситуації, слід мати на увазі, що вона сама по собі не є простою і доступною інформацією. Відповідно до ст. 163 КПКУ слідчий суддя, суд може постановити ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів, якщо сторона кримінального провадження у своєму клопотанні доведе наявність достатніх підстав вважати, що ці речі або документи:
– перебувають або можуть перебувати у володінні відповідної фізичної або юридичної особи. Тобто доведе, що інформація про проживаючих у конкретному готелі міститься у документах, які зберігаються у конкретної особи;
– самі по собі або в сукупності з іншими речами і документами кримінального провадження, у зв’язку з яким подається клопотання, мають суттєве значення для встановлення важливих обставин у кримінальному провадженні. Це вже наскільки слідчий зможе довести, що особи, які мали намір пограбувати ювелірний магазин, приїхали у місто і поселилися у п’ятизірковому готелі, замість того, аби заховатися десь у приватному секторі;
– не становлять собою або не включають речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю.
Відповідно до п. 8 ст. 162 КПКУ до охоронюваної законом таємниці, яка міститься в речах і документах, належать, зокрема, персональні дані особи, що знаходяться у її особистому володінні або в базі персональних даних, яка знаходиться у володільця персональних даних.
Відносини, пов’язані із захистом персональних даних під час їх обробки, регулюються Законом № 2297. Відповідно до цього Закону база персональних даних – це іменована сукупність упорядкованих персональних даних в електронній формі та/або у формі картотек персональних даних, а володілець бази персональних даних – особа, якій законом або за згодою суб’єкта персональних даних надано право на обробку цих даних, яка затверджує мету обробки персональних даних у цій базі даних, встановлює склад цих даних та процедури їх обробки, якщо інше не визначено законом.
Отже, якщо постоялець при заповненні анкети проживаючого, поставив свій підпис під заявою про згоду надати право на обробку її персональних даних, і база персональних даних належним чином зареєстрована, то це ще більше ускладнює бажаючим отримати таку інформацію від готелю. Згідно із ч. 6 ст. 163 КПКУ слідчий суддя чи суд постановляє ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю, якщо сторона кримінального провадження, крім вказаних вище обставин, доведе також:
– можливість використання як доказів відомостей, що містяться в цих речах і документах. Слідчий, який подає клопотання про тимчасовий допуск до документів постояльців, має у ньому вказати, що від-омості, отримані від готелю, будуть використані як докази у кримінальному процесі;
– неможливість іншими способами довести обставини, які передбачається довести за допомогою цих речей і документів. Слідчий має довести, що інших способів доказування причетності певної особи до крадіжки в ювелірному магазині не існує.
Відповідно до ст. 165 КПКУ зазначена в ухвалі слідчого судді чи суду особа зобов’язана пред’явити особі, яка зазначена в ухвалі як володілець речей і документів, оригінал ухвали про тимчасовий доступ до речей і документів та вручити її копію. Якщо готель чи його представник надасть таку інформацію і в нього не залишиться копії вказаної ухвали, він порушить вимоги Закону № 2297 і може бути притягнутий до адміністративної відповідальності. Відповідно до ст. 18839 КпАП недодержання встановленого порядку захисту персональних даних у базі персональних даних, що призвело до незаконного доступу до них, тягне за собою накладення штрафу від 300 до 1000 нмдг, тобто від 5100 до 17 тис. грн.
Крім того, якщо персональні дані постояльців з порушенням порядку доступу до них потраплять у кримінальну справу, досить високою є ймовірність спричинення шкоди особі, чиї персональні дані туди незаконно потрапили, і яку залучили до участі у слідчих діях. У цьому разі можливим є пред’явлення такою особою вимоги про відшкодування моральної чи матеріальної шкоди. І це вже не говорячи про імідж готелю
Врешті решт слід сказати, що дана ситуація описана щодо готелів, проте вона стосується усіх, до кого приходять люди у погонах і вимагають від них інформацію поза межами процесуального законодавства, у тому числі й тоді, коли працівники міліції чи прокуратури вимагають інформацію про виплачену зарплату. Але це вже інша історія.

Н. Гу­дыма, пре­зи­дент Лиги стра­хо­вых орга­ни­за­ций Укра­ины (ЛСОУ)

Вы­п­лата по стра­хо­вому полису
начи­на­ется с доб­ро­со­вест­нос­ти


Л
юблю качественные и добрые советские мультфильмы, на которых выросло мое поколение. Взять хотя бы «Приключения капитана Врунгеля» Д. Черкасского. Смотришь его сегодня и понимаешь, что мультик с подтекстом: вроде бы детский, а многие фразы в нем рассчитаны на взрослых. О тех же гавайцах, например, или о корабле, который, как назовешь, так он и поплывет.
Не исключено, что проблемы страховой отрасли Украины начались еще тогда, когда ее так назвали. На Западе, к примеру, insuranse означает «уверенность». А у нас корень слова «страхование» – это «страх». Да и вторая часть – «хование» – приятных ассоциаций не вызывает.
Но название – не основной фактор, негативно влияющий на имидж страхового рынка. Банкротства, проблемы с выплатами, отсутствие понятных правил работы рынка и живого интереса к нему со стороны государства, – все это не столько вина, сколько беда нашей отрасли.
«Беды» поменьше тоже ощутимо портят имидж. Недавно журналисты одного из телеканалов ради эксперимента купили у страхового агента, который продает полисы вдоль дороги, «автогражданку» с 80 % скидкой. Его они предупредили заранее, что данные о себе и своем автомобиле назвали неправильные, чтобы сэкономить. Агент ответил: «А мне все равно! Для “гаишников” страховка будет считаться действительной. Получить же компенсацию по этому полису вы все равно не сможете». Журналисты были в шоке. По сути, продавец страховок вступил с ними в преступный сговор, чтобы обмануть сотрудников ГАИ и страховую компанию.
На самом же деле агент обманывает покупателей, а покупатели обманывают сами себя. Во-первых, потому что агент, передавая страховщику второй экземпляр полиса, может указать в нем правильное место регистрации авто. Тогда покупателю могут вменить в вину мошенничество. Во-вторых, случись беда, мало не покажется никому: ни пострадавшему, ни водителю-виновнику ДТП.
Чтобы не пострадать от агента-обманщика, советую читателям во время покупки «автогражданки» обращать внимание на сумму платежа. Для автомобилей, зарегистрированных в Киеве, она не должна быть менее 777, а в области – около 300 грн.
Мне, как и всем моим коллегам, надоели горе-агенты, называющие себя страховщиками, мешающие нормальному развитию бизнеса и подтачивающие его имидж в глазах общества. И если не убрать этих деятелей, не наказать мошенников, не изменить правил работы рынка и четко не следовать им, то высока вероятность того, что у слова «победа» в страховании, как и в мультике о капитане Врунгеле, вскоре могут быть навсегда потеряны две буквы – «п» и «о».
Недавно администрация Президента предложила нам подготовить свое видение развития рынка. Мы работаем над предложениями, надеясь, что именно в этот раз найдем понимание в «верхах», и это поможет отрасли подняться, улучшить свой имидж. Если у вас есть на этот счет хорошие идеи, – пишите, звоните, приходите! Ничего нового не скажу, но это – правда: только объединив усилия, страховщики и страхователи смогут, как говорит капитан Врунгель, всех крокодилов отправить за борт.

ЩО­ДЕН­НИК БЛО­ГЕ­РА [4]*


Блог на сайті «habrahabr.ru»
Про автора: djkobraz

В Госкомпредпринимательство от МВД «втихоря» поступил очередной законопроект, которым внесением изменений в 39 статью Закона «О телекоммуникации» делает операторов телекоммуникации и провайдеров Интернета «младшими помощниками».
Большинству известно о том, что все операторы и провайдеры должны «следить» за своими абонентами в плане кто когда куда зашел, и по требованию суда или запроса от оперативников предоставлять. Оказалось, что этого мало, и в придачу решили, что им нужно знать всю информацию о абоненте и предлагают внести в законопроект следующие нормы:
Статья 39. Обязанности операторов и провайдеров телекоммуникаций
4. Операторы телекоммуникаций обязаны за собственные средства устанавливать на своих телекоммуникационных сетях технические средства, необходимые для осуществления уполномоченными органами оперативно-розыскных мероприятий, проведение негласных следственных (розыскных) действий и обеспечения временного доступа к вещам и документам, которые содержат информацию о связи, абоненте, предоставлении телекоммуникационных услуг, в том числе получение услуг, их длительности, содержании, маршрутов передачи и т. д., и обеспечивать функционирование этих технических средств, а также в пределах своих полномочий содействовать проведению оперативно-розыскных мероприятий, негласных следственных (розыскных) действий и временном доступе к указанной информации с использованием информационно-телекоммуникационных систем и недопущению разглашения организационных и тактических приемов их проведения. Операторы телекоммуникаций обязаны обеспечи-вать защиту указанных технических средств от несанкционированного доступа.
Для операторов и провайдеров это означает что их может ждать не детские затраты на оборудование, персонал, защиту оборудования от есанкционированного доступа, обучение персонала, охрану. Это дополнительный рычаг влияния со стороны контролирующих органов, очередной повод для участкового прийти и что-то проверить, за очередной «висяк» будет виновен оператор который что-то там не так сделал. Молчу уже о постоянных запросах от непонятно кого не понятно зачем.
Для абонентов еще больше радости так как кроме того куда вы зашли, теперь хотят писать то что вы скачали, что просмотрели, что написали. Не дай боже вам написать что-то плохое против властей, даже не думайте загрузить фотографию которая унижает честь и достоинство чиновника. Вы вчера смотрели фильм онлайн и не заплатили? Вы скачали музыку? Вы используете торрент? Да вы не гражданин, вы уголовник, и вы за это ответите. Отвечать надо, но ответит опять горстка «избранных». Молчу уже о конфиденциальных данных, их уже нет так как они уже где-то хранятся, и мы понимаем что в наших реалиях это то же, что и просто их кому-то сообщить, хоть и по секрету.
Удивляет даже не сам факт такого мероприятия, а то что подобный вопрос не выносят на публику, в тихаря без согласованием с общественностью и организациями которые представляют этот сегмент рынка.
P. S. Насколько мы понимаем – они хотят протолкнуть это как нерегуляторный акт. Поэтому его нигде не опубликовали. На сколько известно в НКРСИ этот законопроект не прислали (МВД Украины планирует следить за интернетом за счет операторов и провайдеров Интернета // habrahabr.ru (http://habrahabr.ru/post/180313). – 2013. – 20.05).

***
Блог на сайті «Коммерсантъ Украина»
Про автора: О. Радчук

Суд не нашел оснований для наказания народных депутатов за блокирование работы Рады
Блокирование работы Верховной рады народными депутатами не подпадает под действие Кодекса об административных правонарушениях, считает Голосеевский районный суд Киева. Суд отказался рассматривать соответствующий иск к лидерам оппозиционных фракций. Эксперты полагают, что привлечь народных депутатов к ответственности за блокирование трибуны невозможно.
О подробностях заседания «Ъ» рассказал представитель главы фракции УДАР в суде адвокат Владимир Бондаренко. По его словам, на заседании присутствовали представители ответчиков, а также сам истец. «Госпожа Иванова выступила с заявлением, в котором настаивала на том, что народные депутаты нарушили ее права тем, что заблокировали работу Верховной рады, – сообщил «Ъ» господин Бондаренко. – Она считает, что, поскольку ее права нарушили народные депутаты, дело должно быть рассмотрено в ходе административного судопроизводства».
После того как судьи выслушали аргументы истца, представители лидеров оппозиционных фракций заявили ходатайство о закрытии дела на основании того, что блокирование трибуны было формой гражданского сопротивления, а не реализацией управленческих функций. По словам другого представителя главы УДАРа в суде Виталия Плукара, в своем решении судьи удовлетворили ходатайство стороны ответчиков. «Во время блокирования президиума Верховной рады Виталий Кличко, Арсений Яценюк и Олег Тягныбок не выполняли управленческих функций государственных чиновников, а в сессионном зале в это время проходила акция гражданского неповиновения и несогласия с политикой действующего режима», – цитируют господина Плукара в пресс-службе партии УДАР.
Госпожа Иванова не сообщила о своих дальнейших планах в отношении привлечения народных депутатов к ответственности. «Теперь она может подать новый иск в суд по гражданским делам, если захочет продолжать этот процесс», – предположил В. Бондаренко. В свою очередь народный депутат В. Карпунцов (УДАР) рассказал «Ъ», что в оппозиции ожидали различных вариантов развития событий в ходе данного судебного процесса. «В самом иске не было представлено достаточно оснований для дальнейшего рассмотрения дела и доказательств вины депутатов, он не был серьезно подготовлен с юридической точки зрения, – считает господин Карпунцов. – Однако иск гражданки В. Ивановой власть могла использовать в своих целях».
По мнению народного депутата предыдущих созывов, президента Института избирательного права Юрия Ключковского, с юридической точки зрения иск госпожи Ивановой не имеет дальнейших перспектив ни в процессе административного, ни в ходе гражданского судопроизводства. «Нарушение прав гражданина в связи с блокированием работы Верховной рады народными депутатами не может стать предметом административного иска, поскольку доказать конкретное нарушение прав в данном случае невозможно, – заявил «Ъ» господин Ключковский. – А предмета для производства гражданского иска в таком случае вообще нет, ведь здесь нет гражданских правоотношений» (Закона на них нет // Коммер-сантъ Украина (http://www.kommersant.ua/doc/2186550). – 2013. – 13.05).

***
Блог на сайті «trust.ua»

Страна развивается в неправильном направлении
Сторонников того, что в Украине события развиваются должным образом, становится все меньше. Причина – наиболее острые проблемы, стоящие перед страной, среди которых низкие зарплаты и пенсии, проблемы в экономике, рост цен, высокий уровень безработицы и коррупции, плохая медицина.
Две трети жителей Украины считают, что события в стране развиваются в неправильном направлении. Согласно результатам последнего соцопроса Центра Разумкова, такого мнения придерживается 65,7 % респондентов.
В правильности развития ситуации в Украине уверен только каждый шестой – 16,8 %. Затруднились с ответом 17,5 % опрошенных.
Проект изменений в Конституцию направили в Венецианскую комиссию.
По мнению граждан, наиболее острые, первоочередные проблемы, стоящие перед страной, – это низкие зарплаты и пенсии (68,4 %), проблемы развития экономики (61,6 %), безработица (58,6 %), рост цен (46,2 %), высокий уровень коррупции (36,4 %), низкое качество медицинского обслуживания (32,7 %).
Среди других значимых проблем респонденты отмечали неэффективность действий власти, ее неспособность проводить реформы, плохое состояние коммунального хозяйства, дорог и в целом инфраструктуры, жилищные проблемы, проблемы судебной системы, произвол сотрудников правоохранительных органов.
Опрос проведен социологической службой Центра Разумкова с 20 по 25 апреля. Опрошено 2010 респондентов старше 18 лет во всех регионах Украины. Теоретическая погрешность выборки не превышает 2,3 %.
Отметим также, что только 4,1 % украинцев главной причиной сложной социально-экономической ситуации в Украине считают несовершенство действующей Конституции.
Подавляющее большинство граждан видят главную проблему страны в ненадлежащей деятельности власти.
Украина заняла третье место в Европе по коррупции в би знесе.
В частности, по данным соцопроса Центра Разумкова, 31,3 % опрошенных главной причиной сложной социально-экономической и политической ситуации в Украине назвали высокий уровень коррупции.
18,2 % видят корень всех проблем в превалировании у руководства государства личных интересов над общественными. 14,4 % отмечают игнорирование представителями власти Конституции и законов Украины.
13,3 % указывают на неэффективное управление государством из за некомпетентности его руководства.
Вместе с тем, 7,4 % не считают социально-экономическую и политическую ситуацию в Украине сложной. 11,3 % не смогли ответить на вопрос или выбрали другой вариант.
«Закономерно, что у граждан сформировался устойчивый образ Конституции как объекта неэффективных экспериментов, каждый из которых приводит к ухудшению ситуации в государстве. Поэтому опасения, что очередная смена Конституции в условиях низкого уровня доверия к власти может сопровождаться общественно-политическими осложнениями или обусловить их, не являются безосновательными», – отметил научный консультант Центра Разумкова Николай Мельник (trust.ua (http://www.trust.ua/news/79673-strana-razvivaetsya-v-nepravilnom-napravlenii–-mnenie-ukraincev.html). – 2013. – 20.05).

***
Блог на сайті «diac.ru»

Он-лайн касса в Армении и на Украине. Проблемы и их решения.
В череде новаторских схем реформа в отрасли торговли – внедрение в 2013 г. расчетно-кассовых аппаратов с электронной контрольной лентой.
В принципе, создается впечатление, что внедрение расчетнокассовых аппаратов с электронной контрольной лентой на данном этапе представляется в целом вполне прогрессивным шагом. Предпринимателей беспокоит, что информация о каждой их торговой операции будет находиться под контролем налоговой. Но фактически это происходит и сейчас. И если налоговая сегодня едва справляется с ежемесячной отчетностью, то уж контролировать в режиме онлайн продажи – дело нереальное. Эти сведения нужны для постаудита, какой-либо коммерческой тайны они сами по себе не представляют. Если из налоговой захотят слить информацию конкурентам, то электронная лента кассового аппарата явно не будет приоритетом.
Однако во всей этой чудесной схеме есть и другая информация, которую также важно донести до налогоплательщиков. ZN.UA отослало запрос организаторам и распорядителям кассовой реформы – в Нац-банк Украины. И на целый ряд вопросов в течение недели НБУ ответить так и не смог. Не нашел времени для комментариев ни один чиновник Нацбанка. Итак, вот вопросы, на которые мы не получили ответов в ведомстве г-на Соркина.
1. Когда был проведен тендер на разработку проекта внедрения ККА с электронной лентой? Почему это мероприятие прошло непублично? Почему к участию в тендере не были допущены зарубежные компании, что могло бы снизить стоимость проекта?
2. Какая компания получила право на разработку и внедрение программного обеспечения, на обслуживание серверов? Сколько будет стоить государству создание этой системы и техническая поддержка ежегодно?
3. Какова роль компаний «Интерплат» и «Укркарт» в проекте, кто является их собственниками?
4. Во сколько будет ежемесячно обходиться предпринимателям обслуживание ККА с электронной лентой?
5. Как будут расщепляться платежи? Какова доля частной компании – владельца интеллектуальных прав, какова доля провайдеров, обеспечивающих связь?
6. Какие компании будут определены как эксклюзивные провайдеры новой системы? Если да, то почему, на каком основании будут проводиться тендеры по предоставлению услуг связи?
Частичный и весьма неполный ответ мы получили на второй и третий вопросы.
«Станом на поточну дату статус інформаційного еквайра згідно з рішенням ради Платіжної організації НСМЕП (протокол №202/2012 від 23 листопада 2012 р.) надано двом учасникам НСМЕП: АТ «Українська національна розрахункова картка» та ТОВ «ІНТЕРПЛАТ», які задовольнили відповідним вимогам Наказу і є самостійними учасниками господарської діяльності. Інформацію про учасників НСМЕП можна отримати на офіційному сайті Національного банку України за посиланням: http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=47078&cat_id=464».
А по всем остальным вопросам НБУ порекомендовал обратиться в… Министерство по доходам и сбо-рам! Что более чем странно, раз уж НСМЭП контролируется Нацбанком.
…ZN.UA предлагает Национальному банку немедленно раскрыть общественности все детали проекта внедрения электронной кассовой ленты. А контролирующим органам – проверить законность и обоснованность процедуры определения технического эквайра, а также запланированных расценок на эксп-луатацию новых кассовых аппаратов.
Кассовая реформа в Армении: цели казенные и частные
Хачик Севунц: Как известно, Комитет государственных доходов РА установил новые технические требования к контрольно-кассовым аппаратам (ККА), используемым плательщиками НДС. На состоявшемся 8 ноября заседании правительства сроки обязательного приобретения крупными хозяйствующими субъектами ККА нового поколения были продлены – до 1 июля
2013 г. вместо предусмотренного ранее срока 1 января 2013 г. Остальные хозсубъекты должны будут обзавестись новыми кассовыми аппаратами до 1 января 2015 г. Новость о внедрении новых ККА была воспринята неоднозначно. Около 60 тысяч активных налогоплательщиков будут вынуждены распрощаться со своими старыми машинами и обзавестись новыми стоимостью от 65 до 180 тыс. драмов. Решение об установлении новых требований к ККА было принято на заседании кабинета министров 18 октября с.г. Как заявил глава Комитета госдоходов Гагик Хачатрян, новые кассовые аппараты должны иметь высокую степень защиты фискальных данных, водонепроницаемое запоминающее устройство, возможность подсоедине-ния к Интернету и передачи данных с помощью SIM карты и каналов 3 G и GPRS, возможность коди-рования и т.д. В результате реализации данного решения правительства вышеупомянутые 60 тыс. хозсубъектов станут абонентами телекоммуникационной компании UCOM. Итак, уже с 2013 г. пользова-тели контрольно-кассовых аппаратов в обязательном порядке будут передавать в фискальный орган посредством новых ККА ежедневные данные о своем налично-денежном обороте. Новые аппараты, как мы отметили выше, сначала будут установлены у плательщиков НДС – согласно действующему законодательству, это хозсубъекты, доход которых превышает 100 млн драмов в год Их у нас в республике 1100, число используемых ими ККА составляет 8400. Закон РА «О применении контрольно-кассовых аппаратов» вступил в силу с 1 января 2005 г. и с тех пор не раз претерпевал изменения – согласно последним, организации, зарегистрированные в госрегистре с 1 марта 2011 г., обязаны использовать кассовые аппараты, оснащенные модемом GSM. И вот, спустя небольшой отрезок времени, возникла необходимость заменить их на новые. Между тем есть мнение, что вся эта история с внедрением контрольно-кассовых аппаратов нового поколения – не что иное, как попытка создать в этой сфере монополию на ввоз и реализацию новых ККА. Как заявил на заседании правительства 8 ноября заместитель начальника Комитета государственных доходов Вахтанг Мирумян, будет создан орган по сертификации расчетно-кассовых аппаратов. Государственная некоммерческая организация «Бюро по внедрению контрольно-кассовых аппаратов» при Комитете госдоходов, в совет правления которого войдут представители фискальных органов и Минфина, будет контролировать внедрение аппаратов, а также сертифицировать сами аппараты и их программное обеспечение. Бюро, являясь органом по контролю хозяйствующих субъектов, получит также право конкурировать с ними, импортируя и продавая аппараты. Импортом и реализацией контрольно-кассовых аппаратов ныне занимаются 6 компаний. Конкуренция здесь довольно высокая, и основные доходы этих компаний образуются за счет обслуживания ККА, а не их импорта и продажи. Фактически эти 6 компаний будут вытеснены с рынка одной государственной, и кто ее будет контролировать – не очень понятно. Данное обстоятельство вызывает серьезную обеспокоенность у специалистов, равно как и решение кабмина заменить действующие в республике ККА на новые. Главная цель внедрения контрольно-кассовых аппаратов нового поколения – обеспечение безопасности налогово-бюджетных данных и четкая фиксация объемов реализации товаров. Но, по мнению многих специалистов, эту задачу можно было решить, не меняя действующие ныне контрольно-кассовые аппараты на новые и приспособив их к новым требованиям, в частности, обеспечив механизмом защиты памяти фискальных данных. Благо все импортированные после 2008г. кассовые машины имеют возможность системы GPRS. Очевидно, что внедрение новых кассовых аппаратов и фактическая монополия на их импорт, реализацию и обслуживание вызовут ряд новых социально-экономических проблем. Лишатся работы десятки людей, ныне занимающихся экспортом, продажей и обслуживанием ККА. А ведь многие из них являются единственными кормильцами своих семей. С проблемами столкнутся и сами предприниматели. Помните, какой шум поднялся в свое время в связи с решением правительства об обязательном использовании хозсубъектами контрольно-кассовых аппа-ратов? Представители малого бизнеса, будучи не в состоянии приобрести ККА, устраивали акции протеста у здания правительства. Дела у многих из них в последние месяцы вряд ли продвинулись в лучшую сторону, и расходы на приобретение новой кассовой машины, стоимость которой сопоставима с месячной прибылью многих мелких предпринимателей, могут стать непосильными для них. Утверждение монополии в этой сфере и бесконтрольность чреваты целым рядом негативных последствий. Правительство получит дополнительную возможность пополнять бюджет всевозможными штрафами. Дело в том, что данные контрольно-кассовых аппаратов ежедневно передаются на сервер Комитета госдоходов – с точностью до секунды, а с сервером постоянно бывают проблемы. Между тем обратной связи с сервером Комитета госдоходов нет. Налогоплательщики часто негодуют по поводу того, что комитет штрафует их за то, что не получил данные. Но человек может и не знать, что система передачи данных дала сбои, а его штрафуют – в соответствии с законом о применении контрольно-кассовых аппаратов. Если данные не были переданы или по каким-то причинам не дошли до сервера – виновен налогоплательщик. Только в случае нарушения интернет-связи он не несет ответственности. Вполне обоснованы также опасения в том, что ремонт контрольно-кассовых машин нового поколения в случае, если они выйдут из строя, обойдется в копеечку – тогда как ныне они ремонтируются бесплатно или по себестоимости. Все это в итоге может привести к тому, что многие налогоплательщики просто не выдержат эти «реформы» и вынужденно закроют свой бизнес. Или, скажем, попытаются возместить эти расходы за счет потребителей. К слову сказать, не исключается, что Комитет госдоходов изыщет новые сферы для внедрения контрольно-кассовых аппаратов. Скажем, вынудит обзавестись последними
водителей маршруток. Подобные абсурдные решения в прошлом уже были. В свое время был поднят немалый шум в связи с решением разместить контрольно-кассовые аппараты в юридических конторах. Адвокаты заявляли, что данное решение попирает права – как их собственные, так и граждан, которые, согласно действующему законодательству, помимо платных услуг получали и бесплат-ную юридическую консультацию. Говорить о том, что правительству удалось добиться существенных успехов в борьбе с тенью после внедрения системы обязательного использования хозсубъектами контрольно-кассовых аппаратов, увы, не приходится. Государство с января 2009 г. затеяло лотерейный розыгрыш кассовых чеков под лозунгом «Выигрываешь ты – выигрывает государство», но и эта затея желаемого эффекта не возымела. Впрочем, мы, граждане, давно уже привыкли к тому, что правительство, инициируя ту или иную программу, не просчитывает заранее все возможные риски, а потом вынужденно начинает всячески перекраивать ее – естественно, за счет налогоплательщиков.

Комментарии:
DVS 20.05.201314:03
Показательно, что в обеих странах не упраздняется (скорее – наоборот) наличие защищенной памяти в ККТ. Кассу не кастрируют, она остается кассой, добавляют лишь функционал обмена данными.
MOTOR 20.05.201314:06
А как же? Ведь речь там не идет об онлайне. Речь об электронной контрольной ленте, отправляемой в адрес налогового органа при закрытии смены. А это уже совсем другой коленкор.
DVS 20.05.201314:21
Вообще-то я скорее про аппаратную часть, про то что у них речь идет про ККТ с модемом, а не про модем с принтером и кнопками, а это совершенно разные вещи.
способ обмена данными вопрос немного другой, ОФФлайн (на защищенной кассе) с передачей данных сеансово, при закрытии смены или т.п. – наиболее реальный вариант, снимающий большинство вопросов.
blok 20.05.201315:00
Так ведь это именно потому, что написал МОТОР. Т.е. тех. решение делается под орг. задачу. А она – другая (diac.ru (http://diac.ru/blog/?p=1467). – 2013. – 20.05).

***
Блог на сайті «strakhovka.net»
Про автора: vitaliy_dunaev

Потеряли полис ОСАГО, не беда!
Продолжаем разбирать ситуации связанные с автогражданкой и отвечать на часто задаваемые вопросы страхователей. В данной статье разберем ситуацию когда клиент (страхователь) теряет полис ОСАГО. Так ли это страшно и может ли это быть причиной отказа в выплате.
Ранее мы разобрали ситуацию : Что делать с полисом Осаго при продажи авто, в этой публикации я мы рассмотрим юридические основания, подтверждающие неправомерность отказов при потери полисов Осаго, а так же дам рекомендации о том, как поступать в подобных ситуациях.
Сразу сообщу, что утеря страхователем полиса ОСАГО не может быть основанием для отказа в выплате.
Случаи, когда страховая компания может отказаться возмещать ущерб перечислены в ст. 32 Закона Украины «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Утеря страхового полиса (договора страхования) не предусмотрена в качестве основания для отказа в выплате.
Тем не менее, прежде чем продолжить отстаивать свои права, следует оформить дубликат страхового полиса.
Ситуация, при которой водитель теряет свой экземпляр договора (полиса) ОСАГО предусмотрена п. 4 ст. 17 Закона Украины «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».
«17.4. У разі втрати страхового поліса страховик зобов’язаний протягом семи календарних днів безкоштовно видати дублікат цього поліса на підставі заяви страхувальника. У разі втрати дубліката умови його повторної видачі визначаються договором».
Таким образом, очевидно, что даже если оригинал договора утерян, страховая компания обязана выдать дубликат после подачи соответствующего заявления.
Всем, кто оказался в ситуации когда страховая компания отказывает Вам в выплате по причине утери полиса ОСАГО:
1. Написать заявление о выдаче дубликата страхового полиса и зарегистрировать его в страховой компании. Важно приложить к этому заявлению копии платежных документов, подтверждающих оплату услуг страховой компании согласно договору страхования. Таким образом, Вы подтвердите существование правовых отношений между Вами и страховой компанией.
2. После выдачи дубликата страхового полиса повторно обратиться в страховую компанию с заявле-нием о выплате компенсации.
3. Если страховая компания откажется выдавать дубликат полиса, следует направить жалобы в МТСБУ (ведет учет полисов) и в Держфинпослуг.
4. Очень важно фиксировать все этапы своего общения со страховой компанией: сохранять копии всех писем, требовать от сотрудников компании ставить на Ваш экземпляр входящий номер письма, дату вручения и подпись сотрудника, который принял письмо. Это поможет Вам в том случае, если придется обратиться в суд за защитой своих интересов (strakhovka.net (http://strakhovka.net/faq-poteryali-polis-osago-ne-beda). – 2013. – 14.05).

***
Блог Олеся Бузини на сайті «СЕГОДНЯ»

Всем раздать оружие!
Снова всплыла идея разрешить свободную продажу так называемого травматического оружия – то есть, переделанных под резиновую пулю пистолетов и револьверов.
Законопроект вышел из недр МВД. Оно и понятно – чем-то же торговать надо во время кризиса. Квартиры народ не берет – нет денег. На одежде экономит. На машинах – тоже. Но инстинкт самосохранения не дремлет никогда. Разве не хочется нашему человеку вооружиться до зубов и с чувством полной безопасности ходить по темным улицам и глухим переулкам? Да это же мечта каждого подростка! Вот он идет под ручку с девушкой. А из за угла – хулиганы. Выхватывает свой надежный «парабеллум» (в переводе, «готовься к войне») и разгоняет толпу нападающих, увеличивая свои шансы в глазах любимой. Так это выглядит в теории. На практике же свободная продажа резинострелов совершеннолетним гражданам без ограничений в наших условиях приведет, как минимум, к массовому травматизму. У каждого ли дома имеется сейф, куда можно положить пистолет, чтобы до него не добрались дети? Не захочется ли кому-то выстрелить спьяну? Причем, не в нападающего, а в самого себя, забавляясь новой «игрушкой»? И не начнется ли стрельба там, где сегодня в ход идут просто кулаки? Резинострелы – отнюдь не безобидное оружие. Им можно не только остановить, но вблизи и убить – самому же подвергаясь опасности сесть потом в тюрьму за превышение мер самообороны. Школьник, прихвативший из дому папино оружие, чтобы решить проблемы с одноклассниками, станет таким же маленьким кошмаром, как и регулярные кровопускания в Америке, где никто не способен обеспечить надежный контроль над домашними арсеналами. Нужно вооружаться не «пушкой», а благожелательностью. Она защищает надежнее.
Я понимаю, что оружейное лобби тоже сегодня испытывает трудности. Все, кто имели право купить «травматику», уже им воспользовались. А ведь старых наганов со складов переделали под резиновый патрон немерено! Рынок хочется расширять. А я бы сузил. Для безопасности. В целях снижения массового травматизма (Сегодня (http://www.segodnya.ua/blogs/olesbuzinablog/Blog-Olesya-Buziny-Vsem-razdat-oruzhie-436026.html). – 2013. – 16.05).

***
Блог на сайті «Ubr.ua»
Про автора: М. Ортинская

Интеллектуальная безопасность компании. Работа над ошибками. Часть 1, 2.
Часть 1.
Каждая компания задумывается о своей безопасности – физической, финансовой и даже информационной. Но вот об интеллектуальной безопасности задумываются немногие, что зачастую отображает отно-шение к интеллектуальной собственности в целом. Целью данного поста является показать на примерах что такое интеллектуальная безопасность и как забота о ней может помочь собственнику компании. Каждая компания задумывается о своей безопасности – физической, финансовой и даже информацион-ной. Но вот об интеллектуальной безопасности задумываются немногие, что зачастую отображает отношение к интеллектуальной собственности в целом. Целью данного поста является показать на примерах что такое интеллектуальная безопасность и как забота о ней может помочь собственнику компании.
Пример №1. Компания разработчик программного обеспечения заключила договор с производственной компанией о разработке ПО и передаче всех имущественных прав на него. Заключив такой договор компания разработчик наняла программистов, но вот в трудовом договоре забыла прописать положе-ние о передаче всех имущественных прав. Сотрудник Иванов И., разработав один из ключевых модулей, решает уволится и получить авторское вознаграждение за разработку такого модуля. Работодатель конечно же отказывается, аргументируя тем, что работник получал за свою работу заработную плату. К тому же авторские права работодатель не передавал никому из своих сотрудников.Обиженный сотрудник отправляет претензию о нарушении его авторских прав уже клиенту – производственной компании… Далее события могут развиваться по нескольким сценариям, но сам факт обращения бывшего сотрудника к клиенту с претензией показывает неготовность, ненадежность данного разработчика ПО. Анализ ситуации: Согласно ст. 429 ГК Украины имущественные права интеллектуальной собственности на объект, созданный в связи с исполнением трудового договора, принадлежат работнику, который создал этот объект, и юридическому или физическому лицу, у которого он работает, совместно, если другое не установлено договором. Поэтому всегда заключайте договора с сотрудниками о пере-даче всех имущественных прав работодателю. Данные положения могут быть включены как в трудовой договор, так и в отдельный договор о передаче имущественных прав. Более того, кроме общего договора приказами или другой документацией фиксируйте задания сотрудника на разработку того или иного решения, а также факт его создания. Ведь в противном случае сотрудник может сказать что та или иная разработка была создана им не в связи с исполнением трудового договора. Кстати, данная рекомендация важна не только для найма программистов, а и других сотрудников – дизайнеров, журналистов, рерайтеров, копирайтеров, редакторов, создателей баз данных, художников и многих других.
Часть 2.
Мы продолжаем разбирать ошибки компаний, которые недооценили значимость интеллектуальной безопасности. И поплатились за это…Мы продолжаем разбирать ошибки компаний, которые недооценили значимость интеллектуальной безопасности. И поплатились за это…
Пример № 2. Создается компания «Одуванчик». Ее собственники уделяют должное внимание названию под котором будет выпускаться продукт, ведь как лодку назовешь, так она и поплывет. Потом вкладываются ресурсы в продвижение этого названия, и в тот момент когда название продукта становится популярным, компания получает претензию о нарушении прав на торговую марку. Как оказывается, пока они раскручивали название, другая компания уже его зарегистрировала. Новоиспеченный владелец ТМ не ограничивается претензией, а обращается в правоохранительные органы для защиты своих прав, и продукция с указанной ТМ, которая уже считается контрафактной, изымается со всех торговых точек.
Анализ ситуации: не смотря на то что компания первая начала использовать данное название, именно владельцу торговой марки принадлежит право ее использовать, а также исключительное право запрещать и разрешать такое использование. Конечно, «Одуванчик» может пытаться признать недействительным свидетельство на ТМ, но это занимает время, а если продукт скоропортящийся, то его уже не спасти. Есть и другой выход для «Одуванчика» – заявить так называемое право преждепользования, но и тут есть свои недостатки, включая временные.
Кажется, что о своевременной регистрации торговой марки знают все. Но знать и делать – две большие разницы. И с каждым годом таких компании которые «забывают» зарегистрировать свою торговую марку не уменьшается.
Пример № 3. Компания «Одуванчик» знает не только о важности своевременной регистрации торговой марки, а и о том, что права на торговую марку действуют с даты подачи заявки. Не найдя в Интернете название продукта, решает обойтись без официального поиска на тождество и сходство, и подает заявку на регистрацию ТМ. Планируя активно развиваться, компания вкладывает ресурсы в раскрутку названия, печатает этикетки, рекламные материалы, заказывает бигборды, рекламу на ТВ. Через некоторое время оказывается, что такая торговая марка для тех же товаров давно зарегистрирована. Кроме нарушения прав на ТМ и необходимости урегулировать вопрос с собственником ТМ, все усилия, включая полиграфию, ролик, услуги рекламным агентствам сводятся на нет. Сэкономив 1000 грн на поиск компания может потерять миллионы.
Анализ ситуации: законодательством Украины определены основания для отказа в регистрации торговой марки. Одним из самых частых является раннее зарегистрированная или поданная такая же или схожая ТМ для тех же или однородных товаров или услуг. Поэтому подавая заявку на регистрацию, кроме поиска в Интернет, справочниках, не забудьте провести поиск по поданным и зарегистрирован-ным торговым маркам.
Продолжение следует… (Ubr.ua (http://blog.ubr.ua/pravo/ntellektualnaia-bezopasnost-kompanii-abota-nad-oshibkami-ast-1–5545). – 2013. – 14.05); (http://blog.ubr.ua/pravo/ntellektualnaia-bezopasnost-kompanii-abota-nad-oshibkami-ast-2–5615). – 2013. – 20.05).

***
Блог на сайті «azattyq.org»
Про автора: А. Вальсамаки

Демократы Украины обеспокоены тем, что Закон «О всеукраинском референдуме» может способствовать продлению правления президентской Партии регионов.
В Украине есть мнение, что президенту страны Виктору Януковичу определенно грозит поражение на президентских выборах 2015 г. Его оппоненты полагают, что фальсификации результатов выборов могут дать преимущество только от трех до четырех процентов. Изменение Конституции в парламенте требует двух третей голосов, которых правящая Партия регионов не имеет и иметь, скорее всего, не будет, пишет Александр Мотыль.
По его мнению, власти могут прибегнуть к изменению Конституции страны путем референдума, Закон о котором был подписан Президентом Януковичем в ноябре 2012 года.
При одном варианте развития событий, по предположению автора, Партия регионов подготовит серию двусмысленно сформулированных изменений в Конституцию, а затем представит на голосование. Она попросит людей одобрить преобразование парламента в так называемое охвостье легитимного пар-ламента, избираемого только в мажоритарных округах, и замену двух туров голосования за президента одним, пишет Мотыль. По этой его версии, массы проголосуют «за», Конституция будет изменена, Партия регионов «купит» все места в парламенте и Янукович будет править вечно.
«Это будет конец демократии в Украине, поскольку сам закон о референдуме сформулирован таким образом, что только власть может осуществлять контроль и подсчитывать голоса», – считает по этому поводу глава фонда «Демократическая инициатива» Ирина Бекешкина.
Это будет конец демократии в Украине.
По мнению автора статьи, любой референдум, инициированный Партией регионов во имя продления своего правления, может стать палкой о двух концах. Люди и вправду могут оказаться покорными, на что и надеются «Регионалы», а могут и не быть таковыми, пишет автор. В конце концов, все будут знать, что референдум станет уловкой Януковича и его сторонников, чтобы закрепиться при власти на неопределенный срок. Автор статьи в World Affairs считает Януковича чрезвычайно непопулярным, а электоральную базу «Регионалов» в Донбассе слабеющей.
Как предполагает Александр Мотыль, перед лицом решающего боя демократы Украины могут согласовать единую кандидатуру и Янукович, возможно, даже проиграет, если будет иметь нескольких соперников.
– И даже если представить, что украинцы сделают выбор в пользу «самопорабощения» при преимуществе небольшого большинства, результатом станет пощечина другой половине населения Украины, рост радикализации и поляризации и, возможно, насилие, – пишет Александр Мотыль.
По мнению автора, если бы популярность и доверие к Януковичу были бы высокими, то никакой необходимости в референдуме вообще бы не Депутаты из Партии регионов и Коммунистической партии в здании Верховной рады. 4 апреля 2013 г. существовало.
При другом варианте развития событий, если референдум не пройдет, нелегитимность Януковича будет подкреплена и ему придется выбирать между признанием результатов (и, таким образом, проиграть в 2015 году) или осуществлением иной формы военного положения. Последнее автор считает невозможным, а первое – неприемлемым.
По предположениям Александра Мотыля, оппозиция может воспользоваться пунктом 6 статьи 5 закона «О всеукраинском референдуме», касающегося созыва референдума народом. Таким образом демократы тоже могут сыграть в свою игру на референдуме.
– Демократы могли бы легко собрать три миллиона подписей в двух третях областей Украины и с чуть большими усилиями 100 тысяч подписей во всех областях, – пишет Александр Мотыль на сайте жур-нала World Affairs.
Он предполагает, что если Партия регионов решится на референдум, то откроет «ящик Пандоры» и путь к собственному падению (В Украине опасаются, что референдум продлит власть Януковича // azattyq.org (http://rus.azattyq.org/content/ukraine-referendum-president-yanukovich/24986635.html). – 2013. – 15.05).

***
Блог на сайті «Корреспондент.net»
Про автора: О. Бутенко, глава ради директорів компанії «EIG Engineering»

Российский газ перестает быть инструментом политического давления на Европу… но не на Украину
В середине апреля произошло событие, которому, на мой взгляд, несправедливо не уделили должного внимания. 13 мая премьер-министр РФ Дмитрий Медведев подписал постановление о развитии альтернативных видов топлива, в том числе газомоторного. А днем позже президент РФ Владимир Путин выступил с заявлением о том, что перевод транспорта на сжиженный природный газ нужно ускорить. Чтобы повысить спрос на автомобили с газобаллонным оборудованием, в России намерены увеличить мощности по сжижению газа, расширить сеть АГЗС и использовать систему специальных льгот для «газифицированных» автовладельцев. Для начала же планируется перевести на газомоторное топливо не менее 50 % общественного и коммунального транспорта в крупных городах.
Только на первый взгляд этот факт достаточно тривиален – в конце концов, Россия занимает в мире скромное 20-е место по количеству автомобилей с установленным газобаллонным оборудованием. Но время для моторной «газификации» выбрано, скажем прямо, не самое удачное. Из-за удешевления нефти цены на традиционное топливо в РФ установились более чем лояльные – сейчас, например, литр высокооктанового А-95 на российских заправках предлагается в среднем по $1. Настолько низких цен нет ни в Европе, ни в Украине (дешевле – разве что в Белоруссии). В таких условиях убедить кого-либо модернизировать автомобиль «под газ» можно только очень существенными льготами. Возникает вопрос: почему вдруг возникла срочная необходимость вкладывать громадные средства в эту программу?
А ответ на него нужно искать не в самой России, а за ее пределами – в Европе и ее курсе на всемерное развитие использования возобновляемых источников энергии (ВИЭ). Альтернативная энергетика в Еврозоне из дорогой «игрушки» превратилась в реальность, которая беспощадно постучала в двери «Газпрома». Уже к 2020 г. доля ВИЭ в общем энергобалансе будет составлять 20 %. Но это – с учетом наименее развитых новых членов Европейского Союза. Развитые европейские страны с большим населением (которые и являются наиболее выгодными для РФ покупателями природного газа) уже сейчас достигли 20 %-ного рубежа. А в целом, европейская Энергетическая стратегия предполагает, что к 2050 г. доля альтернативной энергетики должна составить не менее 70 %. Результат – постоянное снижение потребления газа за счет замещения его «зеленой» энергетикой. А сам газ из инструмента поли-тического давления превращается в обычный товар, подверженный колебаниям спроса.
Впрочем, одна особенность у него остается – газ «хорош» при балансе спроса и возможностей добывающего сектора экономики. Но при падающем спросе начинаются большие проблемы. Газовым месторождениям нельзя сказать «стой, раз-два!» – на их остановку и консервацию нужны месяцы и миллиар-дные инвестиции. Не говоря уже о том, что потребуются деньги и на поддержание в рабочем режиме «пустой» газотранспортной системы. Вот и нынешнее решение российских властей перевести на газомоторное топливо транспорт можно расценить, как лихорадочную попытку найти новый рынок сбыта для «избыточного» природного газа.
К сожалению, в украинском энергобалансе альтернативные источники пока обеспечивают (по самым смелым оценкам) не более 1 %. Конечно, за последние годы Украина значительно снизила зависимость от импортного газа. Скажем, только за 2012 г. потребление природного газа упало на 7,6 %, – до 54,7 млрд куб м (при этом импорт составил 32,9 млрд куб. м.). Для сравнения: в 2005–2007 гг. потребление доходило до 70 млрд куб. м, а импортировалось – до 50 млрд куб м газа. Есть и недавнее поручение Президента Виктора Януковича Украины Министерству регионального развития, строительства и жилищно-коммунального хозяйства сократить потребление природного газа в Украине за период
2013–2014 гг. не менее чем на 50 %, переведя котельные на альтернативное топливо. Но за счет чего на самом деле мы добились этих достижений в области энергонезависимости? Увы, но снижение потребления газа – пока не более чем результат остановки промсектора и перевода части ТЭС на уголь. Ничего кроме увеличения выбросов СО2 страна таким путем не добьется. А в качестве «великого достижения» украинской дипломатии нам рассказывают о дифференциации источников поставок газа в Украину за счет закупки его в Польше и Словакии. Это, конечно, очень неплохо, но что за газ мы там будет закупать? Да те самые излишки «газпромовского» газа, которые образовались в ЕС после снижения потребления за счет перехода на альтернативные виды топлива. Стремясь изо всех сил вырваться из тисков «Газпрома», Украина к «Газпрому» же и возвращается. Повторюсь, доля природного газа в общем балансе энергоносителей в Украине является неоправданно высокой – около 43 %, что почти в 2 раза выше, чем, например, в ЕС. Между тем, за последние 10 лет только потенциал биомассы колебался от 25 до 38 млн т условного топлива (т.у.т.) в год, а биомасса, которую можно дополнительно вырастить на неиспользуемых сейчас сельскохозяйственных землях площадью более 4 млн га, способна прибавить к общему энергобалансу еще около 13 млн т у. т. Только этот ресурс позволит покрыть 18–20 % общего объема потребления первичных энергоносителей в Украине.

Комментарий:
Славік Рус: А вы не пробовали рассмотреть вопрос с другой стороны? Например, почему Украина отстаивает интересы производителей, которые прячут свои доходы в офшорах и которым она постоянно прощает млрдные долги?
Зачем стране производства, потребляющие ресурсы, которых в стране нет? Может стоит переориентировать экономику?. Посевы ГМО «биомасс» поставят страну в зависимость от медикаментов, а также уничтожат пчел, падение которых в огромных количествах происходит по всем территориям, где рас-тут ГМО-растения. Это чревато голодом мирового масштаба. Будете газ нюхать или нефть есть? Если уж говорить об свободной энергии, то нужно поднять изобретения Тэслы и сотен других изобретателей, а не ставить себя в зависимость от экспортного оборудования и обслуживания. К тому же, оно не эффективно и вредит среде, я имею ввиду ветряки, пеллеты и т.д. Будьте честны хотя бы с собой – мировые олигократы по своей воле не откажутся от контроля над человечеством, посредством контроля над ресурсами, а также от заоблачных доходов, иначе они бы не препятствовали Тесле, в свое время.
Разговор не о энергетической независимости, а о сфере влияния и ослаблении России – это цель полемики западных представителей, а вовсе не забота о людях (Корреспондент.net (http://blogs.korrespondent.net/business_blogs/blog/irapetrenko/a107354). – 2013. – 17.05).

***
Блог на сайті «Корреспондент.net»
Про автора: П. Петренко, політик, юрист

Провладний «КАДР» щомісяця відбиратиме в українців 543 мільйони гривень?
Чинна влада не перестає дивувати своєю винахідливістю у питаннях, що стосуються бюджетних коштів.
Її коронний номер у фінансовій сфері – це створення нових способів наповнення державної казни за рахунок громадян та згодом надшвидке розбазарювання отриманих коштів невідомо куди та на що. В результаті – українці платять бозна-яку кількість податків, проте це жодним чином не впливає на покращення якості їхнього життя та на наповнення держбюджету, для якого стан недостачі вже віддавна став константою.
Так, цього тижня регіонали «порадували» аж двома законодавчими ініціативами, завдяки яким сподіваються поповнити з їхньої ж вини дірявий держбюджет.
Перший законопроект стосується житлово-комунальної сфери. Суть ініціативи зводиться до введення обов’язкових щомісячних внесків для всіх мешканців багатоквартирних будинків, які нібито згодом йтимуть на капітальний або поточний ремонт будинку та його інженерних мереж. А от надходитиме ця «данина» до спеціально створеної структури – корпоративного амортизаційного депозитного рахунку (КАДРу). Плата становитиме 50 коп. за кв. м і буде обов’язковою для всіх без винятку – навіть для пільговиків та пенсіонерів.
І тут – перше суттєве «але» – згідно чинного законодавства до квартплати вже включена фіксована сума коштів, яка обов’язково має направлятися на ремонт житлового фонду. Тобто українці вже багато років щомісяця справно оплачують поточний та капітальний ремонти власних багатоповерхівок, тільки от куди діваються ці кошти – досі невідомо. Натомість провладна партія вирішила повторно обкласти громадян тим самим збором, при цьому навіть не переймаючись, що для пересічного пенсіонера щомісяця додатково викласти фактично «у повітря» 20–30 грн не є можливим.
Більше того, поверхневість та однобічність цієї ініціативи можна побачити неозброєним оком – у законопроекті жодним чином не враховано те, що всі будинки нині знаходяться у різному стані: деяким з них вистачить поточного ремонту, решта потребують вартісного капітального.
Таким чином ні про який фаховий диференційований підхід до проблеми мова навіть не йде. І цілком очевидним є те, що реальна мета провладного законопроекту – поповнити держбюджет, який нині стараннями самих регіоналів перетворився на цілковиту дірку від бублика. А враховуючи те, що згідно офіційних даних Держстату нині в Україні житловий багатоквартирний фонд налічує
1 млрд 86 млн кв. м, то у разі прийняття законопроекту до КАДРу щомісяця надходитиме чималенька сума – близько 543 млн грн. І, як завжди, жодних гарантій, що ці кошти витрачатимуться згідно їх задекларованого призначення.
Йдемо далі. Другою своєю ініціативою провладна партія збирається нібито «вдосконалити» процедуру з фінансовими векселями (законопроект № 2846). Суть цього законопроекту зводиться до того, що заборгованість зі сплати ПДВ приватним підприємствам повертатиметься з держбюджету у вигляді фінансових векселів. Тільки от цінності ці векселі фактично не матимуть жодної, оскільки ними не можна буде розрахуватися ні по податковим зобов’язанням, ні виплатити зарплату працівникам. Тобто все, що можна буде з ними зробити – це хіба що повісити у рамочці на стіну.
При цьому неважко здогадатися, що неплатоспроможні векселі, замість реальних коштів, отримуватимуть «звичайні» підприємства, тоді як наближеним до чинної влади компаніям ПДВ відшкодовуватиметься «живими» грошима.
Висновок у даній ситуації напрошується сам – фактично цими ініціативами нинішня влада розписалася у власній фінансовій неспроможності: незаконно пустивши вітром бюджетні кошти, усі дірки регіонали, як завжди, вирішили закривати за рахунок пересічних українців (Корреспондент.net (http://blogs.korrespondent.net/business_blogs/blog/pavlopetrenko/a107277). – 2013. – 17.05).



[1]  Довідково: Національний прес-клуб з аграрних та земельних питань створено при Українському освітньому центрі реформ (УОЦР), який у грудні 2012 р. роз­почав широкомасштабну інформаційну кампанію на під­тримку земельної реформи в Україні. Ця робота здійснюється в рамках діяльності Проекту USAID «АгроІнвест».

[2]  Дослідження було проведено Центром соціальних експертиз Інституту соціології НАН України в листопаді – грудні 2012 р. У цілому було опитано 5164 респондентів (3891 – власники земельних паїв і 1273 – керівники фермерських господарств та сільськогосподарських під­приємств). У кожній області було опитано при­близно по 300 власників земельних паїв і при­близно по 100 керівників сільськогосподарських під­приємств та фермерських господарств. Паралельно з опитуванням було проведено сім фокус-груп у селах Дніпропетровської, Житомирської, Івано-Франківської, Одеської, Тернопільської, Херсонської та Чернівецької областей. До участі в них запрошувалися голови сільських та селищних рад, місцеві депутати, фермери, керівники сільгосппідприємств тощо.

[3]   Довідково: Програма «Бібліоміст» розширює доступ до інформації та сучасних технологій шляхом: обладнання близько 1600 публічних бібліотек комп’ютерною технікою до 2013 р.; навчання бібліотекарів роботі з новітніми технологіями на базі 25 тренінгових центрів та підвищення рівня комп’ютерної грамотності населення у бібліотеках-учасницях по всій країні; надання підтримки бібліотекам у здійсненні адвокаційної діяльності та залученні додаткових ресурсів; просування сучасних українських бібліотек серед широкої громадськості.


 Передаємо видання Національної юридичною бібліотеки (НЮБ) та Служби інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади (СІАЗ) Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського: Конституційна Асамблея
(у додатку)

КОНСТИТУЦІЙНА АСАМБЛЕЯ:

політико-правові аспекти

діяльності

Бюлетень інформаційно-аналітичних матеріалів
№ 5 (14) 2013

Конституційна Асамблея

Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського

Національна юридична бібліотека

Служба інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади (СІАЗ)

Конституційна Асамблея:

політико-правові аспекти діяльності

Бюлетень інформаційно-аналітичних матеріалів

Додаток до журналу «Україна: події, факти, комментарі»


№ 5 (14) 2013

Редакційна колегія:

О. Онищенко, академік-секретар Відділення історії, філософії і права НАН України,
член Конституційної Асамблеї України;

М. Ставнійчук, радник Президента України, керівник Головного

управління з питань конституційно-правової модернізації

Адміністрації Президента України,
член Європейської комісії «За демократію через право»,

секретар Конституційної Асамблеї

(співголови)

В. Горовий, д-р іст. наук, професор, заступник генерального директора НБУВ

(заступник головного редактора)

А. Селіванов, академік Національної академії правових наук, професор, голова Комісії з питань здійснення народовладдя Конституційної Асамблеї;

В. Кулик, заступник керівника Головного управління з питань конституційно-правової

модернізації Адміністрації Президента України

Т. Гранчак, відповідальний секретар;

Н. Іванова, зав. аналітично-прогностичного відділу НЮБ;

Ю. Половинчак, заввідділу обслуговування інформаційними ресурсами НЮБ;

В. Удовик, директор Фонду Президентів України


Адреса редакції:

НБУВ, просп. 40-річчя Жовтня, 3, Київ, 03039, Україна

Передрук – тільки з дозволу редакції

© Національна бібліотека України імені
В. І. Вернадського, 2013

ЗМІСТ
Зміни торкнуться майже всіх розділів Конституції 5
на потреби суспільства 6
Реформа місцевого самоврядування отримує підтримку на базовому рівні територіальних громад 6
чин
Відповідальне правління і народний суверенітет: нотатки до конституційного творення 7
Що далі? 17
Новини про діяльність Конституційної Асамблеї 20
зі зміни політичної системи: факти і коментарі 22
чи політична технологія? 25
громадських організацій 35
проблеми конституційно-судової інтерпретації 43
С. ЧЕРНОВ

РЕФОРМА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ: ІСПИТ НА ЗРІЛІСТЬ, ЯКИЙ МАЄ СКЛАСТИ УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО…………………………………..50

Референдум щодо мажоритарки стане кінцем демократії 53
Великобританія 55
Латвія 56
Естонія 57
Румунія 59
Грузія 60
Туреччина 62
Росія 65
Киргизстан 70
Туніс 71
ЦАР 72
(1993–2012) 72
Фонду Президентів України 81
Від першої особи
Л. Кравчук:
Зміни торкнуться майже всіх розділів Конституції
Проект нової Конституції України, над яким нині працюють 95 кращих юристів країни, буде готовий протягом року, розповів голова Конституційної Асамблеї, перший Президент України Л. Кравчук. За його словами, державний устрій залишиться колишнім, а от повноваження Президента і Верховної Ради будуть підкоректовані.

«Якщо коротко, то зміни торкнуться майже всіх розділів Конституції. І на цьому, мабуть, я поставлю крапку: на те, щоб детально розповісти про всі зміни, знадобиться тиждень», – зазначив Л. Кравчук в інтерв'ю ЛІГАБізнесІнформ.

Він уточнив, що на сьогодні Конституційна Асамблея перебуває тільки на етапі підготовки концепції, але вона виписується настільки широко, що в ній вже закладаються окремі формулювання майбутніх змін до Основного закону країни.

Л. Кравчук підкреслив, що в питаннях державного устрою кардинальних змін не буде. «У цьому питанні ми стоїмо на тих же позиціях, за якими сформована чинна Конституція. Ми готові говорити тільки про уточнення повноважень Президента, Верховної Ради, але міняти державний устрій не збираємося», – сказав він.

«Можливо, я зараз свою особисту думку висловлюю, у Верховної Ради дуже багато повноважень. Тому уточнення вимагають статус народного депутата, питання його недоторканності, особистого голосування та наслідків порушень», – додав Л. Кравчук.

За його словами, поки Асамблея не розглядає ідею про двопалатний парламент. «Конституційна Асамблея подасть Президентові той проект, за який проголосує. В Асамблеї 95 членів, рішення приймаються двома третинами. Але ми не приймаємо Конституцію, ми тільки готуємо проект, все інше за межами нашого впливу. Якщо Президент чи Рада внесуть зміни в підготовлений нами проект змін до Конституції – це їх право, ми ні при чому», – зазначив Л. Кравчук.

Він також у черговий раз не виключив, що нова Конституція може бути прийнята на референдумі (Newsru (http://newsru.ua/ukraine/08apr2013/ izmenchivo.html). – 2013. – 8.04).
М. Ставнійчук:

Розпочавши реформу місцевого самоврядування, влада відповідає

на потреби суспільства

У суспільстві та в експертному середовищі сьогодні є консенсус щодо необхідності проведення реформи місцевого самоврядування. Про це заявила радник Президента України, керівник Головного управління з питань конституційно-правової модернізації АПУ під час брифінгу за результатами засідання Ради регіонів, на якому розглядалося питання вдосконалення державної політики щодо місцевого самоврядування та створення умов для соціально-економічного розвитку територій.

«Сьогодні влада діяла на виклик, на потребу суспільства. Фактично сьогодні можна говорити, що реформа самоврядування не ініційована в кабінетах – вона реально пішла від самих територіальних громад», – сказала М. Ставнійчук. Реформа місцевого самоврядування є надзвичайно складною інституційною системною реформою, зазначила вона.

Відповідаючи на запитання, радник Президента повідомила, що загалом реформування місцевого самоврядування в Україні може зайняти від п’яти до семи років. «Ми маємо здійснити комплекс заходів, які пов’язані з повним аналізом соціально-економічного стану регіонів, з наданням якісних адміністративних, соціальних, інших послуг населенню. Сподіваюсь, що впродовж 2013 р. ми повністю вирішимо питання, яке пов’язане із забезпеченням системи форм місцевої демократії залучення людей до участі у прийнятті рішень», – зазначила М. Ставнійчук (Сайт Конституційної Асамблеї України (http://cau.in.ua). – 2013. – 22.03).

Реформа місцевого самоврядування отримує підтримку на базовому рівні територіальних громад

28–29 березня 2013 р. у Львові відбувся Форум місцевого самоврядування, який зібрав понад 200 міських голів, депутатів рад різних рівнів, представників органів місцевого самоврядування. Цьогорічний захід присвячений проблемі розриву повноважень та зобов’язань органів місцевого самоврядування, збереженню архітектурної спадщини, фінансовим питанням та місцевому економічному розвитку.

Одним з головних спікерів форуму виступила радник Президента України, керівник Головного управління з питань конституційно-правової модернізації Адміністрації Президента України М. Ставнійчук. Вона зазначила, що на Раді регіонів 21 березня ц. р. був презентований проект Концепції реформування місцевого самоврядування, який фактично дав старт реформі системи місцевого самоврядування. Проект Концепції став результатом спільної роботи влади та органів місцевого самоврядування, їх асоціацій.

«Від імені Президента України хочу запевнити вас в тому, що старт реформі місцевого самоврядування в Україні надано», – зазначила М. Ставнійчук. Вона наголосила: ця реформа є надзвичайно складною і тому потрібно пройти певний шлях, щоб забезпечити місцеве самоврядування реальними можливостями і фінансово-матеріальними ресурсами, компетенціями. Наразі вже почалось обговорення основних концептуальних елементів, конкретного плану із законодавчої роботи. «Сьогоднішній форум також дає можливість обговорити проблеми з практиками, отримати конкретизовані пропозиції, відчути пульс місцевого самоврядування».

М. Ставнійчук зауважила, що серед пріоритетів першого етапу реформи місцевого самоврядування є розбудова впродовж короткого періоду часу демократії участі на місцях. Тобто надати людям в територіальних громадах можливість впливати на вироблення управлінських рішень на місцях і контролювати виконання цих рішень. По-друге, необхідно впорядкувати систему надання публічних послуг населенню, ввести нормативи якості цих послуг.

М. Ставнійчук заявила, що «реформа місцевого самоврядування “без купюр”. Некомплексний характер реформи місцевого самоврядування, вибірковість заходів, відсутність волі та імітація не лише знижуватимуть ефективність самого місцевого самоврядування, а “доб’ють” його як суспільний інститут.

З іншого боку, спротив або зволікання може бути подоланий не лише виявом політичної волі вищого керівництва держави, а й консолідованою позицією підтримки з боку всього політикуму (і влади, і опозиції) та організованого громадянського суспільства».

Львівський Форум місцевого самоврядування підтримав швидше ухвалення Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні та висловив конкретні пропозиції в питаннях місцевих фінансів, стратегічного планування розвитку територій тощо (Сайт Конституційної Асамблеї України (http://cau.in.ua). – 2013. – 29.03).

Члени Конституційної Асамблеї
про вдосконалення конституційного процесу

М. Оніщук, президент Інституту правової політики, член Конституційної Асамблеї,

доктор юридичних наук

М. Савчин, радник голови Конституційного Суду України

(2008–2010), кандидат юридичних наук

Відповідальне правління і народний суверенітет: нотатки до конституційного творення

Немає більш певної речі, ніж неуникна потреба

в уряді, і так само незаперечним є те, що коли б

і як цей уряд не був запроваджений,

людям доводиться поступатися йому деякими зі своїх природних прав заради надання йому необхідних повноважень.

Джон Джей

Інституціональні пастки Конституції України. Наведене положення одного із ключових з 85 листів А. Гамільтона, Дж. Медісона та Дж. Джейя, відображає фундаментальне положення про конституційний устрій держави. Адже конституційна державність як цінність заснована на захистові прав людини і основоположних свобод. Водночас сам процес організації влади є спонтанним, оскільки він є результатом суспільно-політичних дебатів щодо інституціоналізації органів влади, наділення їх повноваженнями та побудови механізмів взаємодії і співпраці, стримувань і противаг.

Українська Конституція прикметна тим, що в ній поєднано французьку модель організації виконавчої влади з доктриною суверенітету парламенту. Водночас поєднання цих моделей передбачає розвинуту політичну систему із стійкими ідеологічними партіями парламентського типу. Натомість відсутність цілого ряду інститутів і процедур (конструктивного вотуму, інтерпеляції тощо) є джерелом постійних інституціональних криз. При слабких політичних партіях така система організації влади еволюціонує до домінування Президента в механізмі публічної влади, що вносить дисбаланс в організацію влади. Відтак влада перестає виконувати своє основне призначення – забезпечувати загальне благо, утверджувати і захищати права людини і основоположні свободи.

Виходячи з вітчизняних реалій, нині існує потреба визначення механізмів підзвітності й підконтрольності уряду народові, інституційною основою якого мають бути вільні і чесні демократичні вибори та процедури парламентського контролю. На жаль, чинна Конституція України не містить процедурних заслонів щодо концентрації влади і з цього погляду вона нагадує Конституцію Веймарської республіки.

Народний суверенітет як складова конституціоналізму. В основі політичної волі будь-якого уряду має проявлятися воля народу, яка опосередковується через вільні і чесні вибори, законодавство та реалізацію відповідальної політики уряду.

Політична воля народу визначається через поєднання інститутів і процедур безпосередньої і представницької демократії, що, власне, і виступає як основа народного суверенітету. Основною проблемою сучасного стану демократичного процесу в Україні є переважання ірраціонального елемента в мотиваціях поведінки населення, втрати ознак його громадянської позиції – свідомого і відповідального вибору (з меркантильних інтересів або міркувань корпоративної належності). Зокрема, дані одного з регіональних соціодосліджень засвідчили схильність більше двох третин виборців проголосувати за кандидата на представницький мандат, який надасть певні послуги чи матеріальні блага.

За таких умов звужується база легітимності влади, яка стає більш аморфною, а тому більш безвідповідальною. Звуження кола суспільно-політичних дебатів обумовлює, у свою чергу, політичний дискурс як такий і може створювати зачароване коло в стилі відомого фільму Гарольда Раміса «День бабака». У плані самоідентифікації України на геополітичному полі це виглядає у постійній дилемі європейської або євразійської інтеграції чи її паліативу – політики багатовекторності. Звідси гострою є проблема самоідентичності України як національної держави.

Відсутність бачення перспективи у зв’язку з такою «приземленістю» політики зумовлює інструменталізацію політичного процесу виключно в матеріалістичних вимірах. Замість розбудови політичних структур на іноваційних підходах та ідеологій нових якостей, політичні інституції натомість перетворюються на своєрідний мережевий маркетинг, що має мало спільного з політичним процесом, об’єктом якого є суспільне благо. Міфологізація політичного буття у вітчизняній публіцистиці як своєрідного задзеркалля, «брудної гри», відчужує громадян від політичного процесу як чогось аморального. Однак політична реальність України така, що вона має мало спільного з власне політичним процесом, об’єктом якого є загальне благо. Натомість має місце банальне «панське гунцувство», тобто політиканство.

За таких умов роль політичних партій маргіналізується, впроваджуються різного роду патрон-клієнтські практики, коли партії стають провідниками інтересів олігополій. З юридичної точки зору такі проблеми можна подолати через запровадження, насамперед, виборчої системи з регіональними відкритими партійними списками.

Тому демократію не можна розглядати лише як безпосереднє народне волевиявлення, це суперечить природі національної державності в силу його масштабів, населення, функцій і завдань публічної влади. Роль інститутів представницької демократії є важливою в забезпеченні легітимності функціонування уряду, оскільки саме парламент має володіти представницьким мандатом від народу формувати уряд і контролювати його діяльність. Прикметно, що чинна Конституція не містить процедур, які б дозволяли періодично тестувати уряд на предмет підтримки його політичного курсу з боку народних представників. Як правило, це здійснюється через механізми вотуму довіри чи інтерпеляції, які відсутні в конституційній системі України. Натомість в Україні уряд набуває свою легітимність через Президента, оскільки він також як і парламент обирається прямими виборами. Все це викликає численні дискусії щодо ступеня їх легітимності. Здається, що легітимність Верховної Ради розмивається серед політичного спектру партій, а Президент фокусує легітимність більшості виборців. Однак саме представництво широкого політичного спектра в стінах парламенту посилює його народне представництво, а в Президента воно нівелюється у зв’язку з втратою представництва майже половини виборців, що проголосували за іншого кандидата. Відповідно до концепції національної державності для демократичності інститутів влади на перший план виступає саме народне представництво в особі парламенту і можливість від імені народу приймати найважливіші рішення суспільного значення.

Згідно з постулатами сучасного конституціоналізму народ як носій суверенітету обмежений конституційними цінностями. У формально юридичному сенсі як соціальні цінності вищого порядку визнається гідність людини, оскільки вона визначає зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3 Конституції), а тому не можуть бути предметом ревізії права людини і основоположні свободи, суверенітет і територіальна цілісність України (ст. 157 Конституції). Таким чином, суверенітет народу і похідну від нього доктрину верховенства парламенту не слід абсолютизувати – народний суверенітет зв’язаний конституційними цінностями, засадами конституціоналізму.

Звідси виникає дилема судового (конституційного) контролю та верховенства парламенту. Інституціонально зв’язаність парламенту конституційними цінностями забезпечується судовим конституційним контролем. Адже парламент є вторинною владою стосовно первинної – установчої влади народу, який засновує Конституцію. Процедура ухвалення рішень у конституційних судах чи інституціях з аналогічними функціями подібна до парламентської – вони приймаються більшістю. Основна відмінність – органи конституційної юстиції зв’язані конституційним порядком, насамперед конституційними цінностями, а також процедурою розгляду справ. Конституційна юстиція в рамках конституції володіє свободою розсуду при прийнятті рішень – ліберальною, ліберально-демократичною чи соціальною моделлю. У такий спосіб конституційна юстиція вводить політичний процес у конституційні рамки і забезпечує легітимність діяльності політичних акторів у трикутнику відносин: – парламент – глава держави – уряд. Головне при цьому – визначити критерії самообмеження суду для того, щоб орган конституційної юстиції не був підданий обструкції у зв’язку з надмірним судовим активізмом чи політичною заангажованістю, що неодноразово мало місце на практиці.

У цій системі координат надзвичайно небезпечним є маргіналізація парламентаризму та судового конституційного контролю, оскільки це паралізує конституціоналізм як практику політичного правління, обмеженого конституцією, призводить до анігіляції конституційної матерії.

Вільні демократичні вибори як основа легітимації парламенту. Забезпечення належного народного представництва вступає у суперечність із ідеєю раціональної побудови парламенту. Емпіричний досвід свідчить про небезпеку представництва дрібних політичних сил і незалежних депутатів у парламенті, оскільки це є причиною парламентських криз і паралічу в діяльності урядів, а при слабких політичних партіях – домінуванні виконавчої влади та дисбалансі в конституційній системі стримувань і противаг. Тому важливим є конституційна інженерія – вибір оптимальної виборчої системи відповідно до стану розвитку політичної системи та гарантії чесного й вільного виборчого процесу.

Стандарти чесних і справедливих виборів відіграють ключову роль у конституційному моделюванні як мистецтва коригування виборчих систем, які, як відомо, є по суті юридичними механізмами легітимації влади. Загальною вадою пострадянських країн є заміщення справедливого й чесного виборчого процесу різних виборчих технологій. Дані статистичних досліджень щодо вартості виборчих кампаній в Україні у порівнянні з вартістю парламентських виборів у Польщі, Німеччині показують надмірні й малоефективні затрати та нечесну вітчизняну практику у веденні виборчої агітації.

Це говорить про відчуження громадян від виборчого процесу, а відтак від механізмів здійснення влади. На сьогодні роль партійної бюрократії у формуванні кола кандидатів на представницькі мандати є гіпертрофована, що ще більшою мірою відчужує виборця від політичного процесу. Ці речі слід враховувати при визначенні виду виборчої системи. З урахуванням стану розвитку політичної системи, практики здійснення виборчих процедур для України є прийнятною виборча система з регіональними відкритими партійними списками або поєднання цієї системи з мажоритарною виборчою системою з голосуванням у два тури. При останньому варіанті за мажоритарною системою мало б обиратися близько 100–120 депутатів, а за пропорційною – 330–350 народних представників.

Заслуговує на увагу ідея трансформації Верховної Ради у двопалатний парламент, за якою верхня палата – сенат (палата регіонів) – забезпечувала б представництво регіонів та узгодження регіональної і національної політики. Верхня палата має забезпечувати рівне представництво регіонів і формуватися за мажоритарною виборчою системою у два тури голосування, що забезпечить належний рівень народного представництва та її легітимності.

Оскільки виборче законодавство в Україні нестабільне і змінюється до кожних виборів, тому такі положення мають бути відображені в тексті Конституції України, на основі якого має бути доопрацьовано й прийнято Виборчий кодекс.

У силу представницького мандату депутат парламенту представляє націю в цілому, а не корпус виборців, який віддав за нього голоси. Саме тому палати парламенту мають вирішувати питання щодо позбавлення депутатського мандату у разі порушенням вимог несумісності чи порушення, а також щодо зняття недоторканності у разі скоєння злочину або затримання на місці скоєння злочину. У Конституції України існує настійлива необхідність закріплення принципу вільного мандату, за яким депутат парламенту не є зв’язаний наказами виборців.

Забезпечення чесних і справедливих виборів на засадах вільної конкуренції політичних програм та ідей і рівності можливостей кандидатів можливе за умов належного судового конституційного контролю. Практика адміністративних судів засвідчує порушення права на справедливий і чесний суд, коли в порушення міжнародних стандартів виборчого права та практики Європейського суду з прав людини суди стали ревізувати результати народного волевиявлення. Тому можна запозичити німецьку модель судового контролю за результатами парламентських виборів. Так у Конституції України можна було б прописати процедуру, яка б передбачала надання у 15-денний термін висновку Конституційним Судом про додержання вимог конституційності виборів депутатів парламенту за конституційним поданням палат парламенту, які за результатами слухань можуть ініціювати цю процедуру. Це звузить ситуації, коли суди шляхом ухвалення рішень про визнання результатів голосування недійсними на низці виборчих дільниць, у такий своєрідний спосіб, ревізують результати народного волевиявлення.

Демократична легітимність парламенту пов’язана з його здатністю сформувати уряд та підтримувати політичний курс. У разі нездатності реалізувати ці процедури більш оптимальним виходом є розпуск парламенту, оскільки має існувати рефлексія на стан розподілу між політичними силами в суспільстві. Про розпуск парламенту має приймати рішення Президент за результатами консультацій між Прем’єр-міністром, спікерами палат парламенту та голів парламентських фракцій. З дня опублікування указу про розпуск парламенту нижня палата не має права приймати закони; ці функції переходять до сенату до набуття повноважень новообраної нижньої палати.

Демократичні засади формування уряду. Парламент як орган народного представництва, який забезпечує репрезентацію широкого спектра політичних сил, володіє природним правом формувати уряд. Рівною мірою і Президент володіє прерогативами щодо формування складу уряду, оскільки він має забезпечувати узгоджене функціонування публічної влади та взаємодію її органів. Однак міра впливу парламентів і президентів на формування уряду залежить від особливостей політичної системи та ступеня політичної інтеграції суспільства.

Наприклад, у Німеччині врахували негативний досвід нестабільних коаліційних урядів та практики застосування надзвичайних прерогатив президентом під час Веймарської республіки. Сьогодні за правилами статей 63, 64 Боннського Основного закону 1949 р. уряд формується за результатами парламентських виборів, з урахуванням яких Федеральний президент вносить на розгляд Бундестагу кандидатуру Федерального канцлера, який у свою чергу вносить на затвердження Федеральному президентові кандидатури міністрів і вони після затвердження оголошують присягу перед Бундестагом. Якщо Бундестаг не погоджується на запропоновану кандидатуру Федерального канцлера, то застосовується конструктивний вотум – протягом 14 днів у Бундестазі має отримати підтримку інша кандидатура Федерального канцлера, інакше Федеральний президент може прийняти рішення про розпуск Бундестагу.

Італія також прикметна функціонуванням коаліційних урядів. У разі парламентських криз можуть функціонувати так звані «службові кабінети», які складаються переважно не з політиків, а з технократів. В Італії подібна до німецької процедура формування уряду, однак там відсутня процедура конструктивного вотуму (ст. 92–93 Конституції Італійської республіки). З інституціональної точки зору вона має наслідком часті парламентські кризи, оскільки в Італії уряди формуються на основі широких коаліцій, у які входять дрібні політичні партії, а тому вони є нестійкими.

Оскільки процедура інтерпеляції може бути ініційована десятою частиною членів палат парламенту, то доволі часто нескладно оголосити резолюцію недовіри. Наприклад, причиною відставки технократичного кабінету Маріо Монті була обструкція законопроекту, який передбачав значну економію державного бюджету, що й стало причиною не отримання вотуму довіри урядом у парламенті і як наслідок – його відставки. Президент Дж. Наполітано був змушений призначити дострокові парламентські вибори.

У Японії парламентська модель формування уряду, за якої Прем’єр-міністром та міністром можуть бути обрані лише члени парламенту (ст. 67–68 Конституції Японії). Для японської практики парламентаризму притаманні доволі часті голосування за процедурою вотуму довіри, невдача в яких, як правило, закінчується достроковим припиненням повноважень палат парламенту. Новий кабінет Сіндзо Абе, сформований у результаті дострокових виборів до японського парламенту, був реакцією на нездатність попереднього уряду справитися з тривалою рецесією японської економіки, що мало наслідком його відставку.

Загалом парламентська процедура формування уряду дозволяє забезпечити належний рівень легітимності кабінету і оперативно реагувати на політичні, економічні та соціальні виклики, перед якими опиняється уряд. Натомість вітчизняна конституційна система при відсутності процедур конструктивного вотуму, вотуму довіри та інтерпеляції робить уряд абсолютно негнучким до кардинальних проблем у суспільстві. Інфантильність політичної системи та патрон-клієнтизм політичних партій не забезпечує належного рівня підзвітності і підконтрольності уряду народові, а його політичні заходи, як правило, не проходять належного обговорення в стінах парламенту та не відповідають операційним і стратегічним цілям розвитку держави. У цьому контексті існує два варіанти визначення механізмів формування (інвеститури) уряду відповідно до вимог демократичної легітимності.

1. Інвеститура з прерогативами глави держави та контрбалансами з боку парламенту. Загалом можна залишити нині чинну систему інвеститури уряду. Однак вона потребує принаймні двох істотних коректив. По-перше, інвеститура уряду має здійснюватися за результатами парламентських, а не президентських виборів. По-друге, Президент не має володіти повноваженням на власний розсуд приймати рішення про розпуск уряду чи парламенту. Натомість контрбалансом прерогатив глави держави щодо висунення кандидатури Прем’єр-міністра, яка має бути схвалена парламентом, із наступним затвердженням міністрів Президентом за поданням Прем’єр-міністрів, мають бути парламентські процедури, отримання вотуму довіри за ініціативою уряду та процедури інтерпеляції за ініціативи п’ятої частини членів парламенту. Така система стримувань і противаг урівноважить відносини в системі координат: парламент – глава держави – уряд. Це також забезпечить належну демократичну легітимність уряду та його демократичну наближеність до операційних і стратегічних цілей державної політики, які відповідатимуть волі народу.

2. Інвеститура з вотумом довіри шляхом затвердження Програми діяльності уряду. Ключовим моментом такої інвеститури стає остаточне схвалення парламентом Програми діяльності уряду. У силу цієї процедури Президент доручає лідеру партії, що виграла парламентські вибори формувати уряд. Останній протягом двадцяти днів зобов’язаний сформувати уряд, склад якого затверджується Президентом і забезпечити схвалення парламентом Програми діяльності Кабінету Міністрів. У разі неспроможності забезпечити інвеституру уряду Президент доручає сформувати склад Кабінету Міністрів лідеру другої за чисельності фракції. Якщо в зазначені терміни парламент не забезпечили інвеститури уряду, Президент приймає указ про розпуск нижньої палати парламенту.

Для ефективного функціонування уряду мають діяти такі інструменти стримувань і противаг:

а) конструктивний вотум – Президент приймає відставку Кабінету Міністрів у разі, коли парламент висловив вотум недовіри урядові та в п’ятнадцятиденний строк не сформував склад Кабінету Міністрів та не схвалив Програму його діяльності. Якщо уряд не сформовано, парламент підлягає розпускові;

б) вотум довіри – Кабінет Міністрів вносить на розгляд парламенту законопроект, схвалення якого є підтримкою політичного курсу уряд, інакше – уряд йде у відставку.

Вважаємо, що обидва варіанти однаковою мірою прийнятні для сучасних вітчизняних реалій, вони придатні для оживлення політичного процесу, набуття належного рівня демократичної легітимності урядів і формування дієвих зворотних зв’язків між урядом і громадянами. Обрання однієї із запропонованих моделей залежатиме від результатів суспільно-політичних дебатів, але матиме належних соціальний ефект.

Відповідальність урядів у сучасній демократії. Демократична легітимність урядів зумовлена їх підзвітністю і підконтрольністю, тобто їх відповідальністю перед народом. Інституціонально це втілюється в парламентському контролі та механізмах консультацій і погодження рішень у площині парламентська більшість – опозиція. Важливою складовою демократичної легітимності уряду є консенсусні механізми голосування, коли урядові заходи також отримують підтримку з боку опозиції. Тоді, безумовно, уряд має враховувати інтереси меншості, що підвищує його ступінь легітимності і народної довіри. Зокрема, демократичній консолідації сприятиме введення інституту органічних законів та призначення деяких посадових осіб, яке вимагатиме прийняття рішення кваліфікованою більшістю парламенту саме на основі консенсусу між провідними політичними партіями.

Оскільки ми говоримо про політичний процес як механізм прийняття рішень задля загального блага, то лише в цій площині застосовуються нижче зазначені механізми відповідальності урядів. Поза цієї системою координат нами відносини вбачаються як серйозне порушення Конституції.

Політико-правовою основою легітимності урядів є підтримка їх політичного курсу з боку парламентської більшості, оскільки така представляє значний сегмент політичних сил, які репрезентують більшість виборців. У разі функціонування уряду меншості, тобто так званих «службових кабінетів», основою їх легітимності є існування консенсусу серед провідних політичних сил та діячів щодо необхідності розв’язання певних кризових ситуацій, що формалізується через висловлення вотуму довіри щодо законопроектів, спрямованих на подолання кризових явищ, хоча насправді уряд не спирається на парламентську більшість. Такий досвід мають Італія (уряд М. Монті 2011 р.) чи Чехія (перший уряд М. Тополанека 2006 р.).

У механізмі конституційної державності відповідальність урядів втілюється у їх підзвітності і підконтрольності перед парламентом. При цьому уряд володіє достатнім полем свободи розсуду в прийнятті владних рішень у рамках Конституції. Водночас уряд несе всю повноту відповідальності за політичні наслідки своїх дій, які є предметом ретельного контролю з боку парламенту. Акти уряду завжди мають політико-правову природу і є результатом суспільно-політичних дебатів всередині правлячої партії чи серед партій – членів правлячої коаліції чи результатом консенсусу широкого спектра політичних сил у разі функціонування так званих «службових кабінетів». Предметом парламентського розслідування є політично несприятливі наслідки діяльності уряду. Це є очевидними речами у світлі доктрини сучасного конституціоналізму, хоча ми часто спостерігаємо вторгнення адміністративної та кримінальної юстиції у площину конституційно-правових відносин, що є неприйнятним.

На цьому тлі видається, що чинна Конституція України дозволяє легалізацію маловідповідальних урядів, оскільки висловлення вотуму недовіри може бути ініційовано надмірною кількістю депутатів – не менше третини від загального складу Верховної Ради. Нині чинна дуалістична відповідальність уряду перед главою держави і парламентом насправді є відповідальністю перед Президентом. У силу маргінальності парламентаризму процедури парламентського контролю за діяльністю уряду є малоефективними.

Насправді уряд має бути підзвітним і підконтрольним парламенту. З цією метою парламент має бути наділеним низкою контрольних повноважень за діяльністю уряду: інститут інтерпеляції, звітів членів уряду, висловлення вотуму недовіри тощо. Парламенту має належати виключне право припиняти повноваження Кабінету Міністрів України, відправляти його або окремих його членів у відставку. Уряд має складати повноваження перед Президентом у зв’язку з обранням парламенту нового скликання. З метою забезпечення належної відповідальності уряду має бути також запроваджена загальна і галузева відповідальність урядів. Загальна відповідальність уряду передбачає обов’язковий звіт Прем’єр-міністра перед парламентом, за результатами обговорення якого може бути прийнято рішення про висловлення вотуму недовіри уряду. Галузева відповідальність передбачає відповідальність міністрів за напрям його діяльності, ефективність діяльності ввіреного йому міністерства і за результатами політичних дебатів у парламенті може бути прийнято рішення про його відставку. За таких обставин самому Прем’єр-міністрові слід ініціювати зміщення з посади такого міністра, інакше це може стати причиною урядової чи парламентської кризи.

Загалом процедури відповідальності урядів передбачають певні механізми розв’язання кризових ситуацій з метою забезпечення реального народного представництва в парламенті та формування урядів, які, спираючись на парламентську більшість, володіли б достатнім рівнем демократичної легітимності.

Висновки. Подолання інституційних пасток Конституції з легітимними і відповідальними урядами. Чинна Конституція України з точки зору правового оформлення відповідальності уряду створює двояке враження. По-перше, вона містить значний конфліктогенний потенціал в умовах інфантильної політичної системи, оскільки не містить процедур врегулювання парламентських чи урядових криз. З цього погляду українська конституційна система подібна до італійської з притаманними їм патрон-клієнтелізмом партій та переважно популістським політичним курсом урядів. По-друге, у площині відносин «парламент – глава держави – уряд» домінуючою є ситуація порівняно ранньої втрати зворотних зв’язків між урядом і населенням, що істотно знижує ступінь демократичної легітимності урядів. При цьому у парламента відсутні дієві механізми впливу на уряд, оскільки навіть його (уряду) повноваження прив’язані до каденції Президента, що суперечить засадам народного суверенітету.

Запозичення французької моделі «дуалізму» при фактичній відсутності парламентських механізмів відповідальності урядів (насамперед, процедур вотуму довіри та інтерпеляції) розриває поле легітимності уряду, який стає дедалі більш залежним від президентської канцелярії або вступає у сумнівні кулуарні домовленості з окремими парламентськими фракціями. Все це в кінцевому результаті унеможливлює прийняття й втілення в життя стратегічних заходів та скорочує поле для політичного маневру уряду. Такі форми взаємодії і є власне інституціональними пастками Конституції України.

Для подолання цих інституційних пасток чинної Конституції України слід впроваджувати в політичну практику та оформлювати у вигляді конституційних приписів наступні положення:

Парламент як законодавчий орган влади виконує функцію народного представництва широкого спектра політичних сил за результатами виборів. Саме через його діяльність уряд набуває легітимності й одночасно є підзвітний і підконтрольним парламентові. У зв’язку з цим на конституційному рівні має бути визначена виборча система та збалансований механізм формування уряду.

Президент як глава держави і представницький орган володіє так званою «резервною» владою, сутність якої зводиться до забезпечення належного й узгодженого функціонування публічної влади. Функцією Президента є розв’язання парламентських та урядових криз з метою забезпечення відповідального політичного курсу уряду. З цією метою процедура формування уряду має забезпечуватися також і конструктивним вотумом, який би мінімізував імовірність неспроможності парламенту сформувати уряд та поставити більш відповідальні рамки ведення політичної діяльності партіям та зваженості їх програмних положень.

Поряд із закріпленням принципу вільного мандату та обмеження депутатської недоторканності ввести процедури вотуму довіри та інтерпеляції як належних правових засобів конституційної відповідальності уряду (Сайт Конституційної Асамблеї України (http://cau.in.ua). – 2013. – 2.04).

І. Коліушко, голова правління Центру політико-правових реформ, член Конституційної Асамблеї

Конституційна асамблея VS закон про референдум.

Що далі?

У квітні відбудеться чергове пленарне засідання Конституційної Асамблеї при Президентові України. На ньому має бути завершено розгляд питання про Закон України «Про всеукраїнський референдум», розпочатого на попередньому засіданні.

Фактично цей неоднозначний закон відіграє роль лакмусового папірця, який проявить істинну суть Конституційної Асамблеї: чи здатна вона бути інтелектуальною потугою для підготовки конституційної реформи в інтересах українського суспільства – чи спроможна лише обслуговувати потреби влади, схвалюючи те, що їй будуть подавати.

Очевидно, не всі громадяни можуть самотужки розібратися в тому, чи відповідає Конституції Закон України «Про всеукраїнський референдум», що був прийнятий та набрав чинності в листопаді минулого року, а також передбачити, якими можуть бути наслідки його прийняття. Однак члени Конституційної Асамблеї, яка об’єднала вершки правничої спільноти – точно не можуть не розуміти природу та загрози закону про референдум. Адже зміст діяльності самої Асамблеї може докорінно змінитися з набранням чинності цим законом.

Конституційна Асамблея була створена президентом «для підготовки законопроекту про внесення змін до Конституції України». Законопроект має лягти в основу конституційної реформи, проведеної «при безумовному дотриманні конституційного порядку внесення змін до Основного закону».

Про все це йшлося в Указі Президента про Асамблею та на її установчому засіданні. Саме навколо мети справжньої конституційної реформи, проведеної легітимно, незаангажовано, професійно та в інтересах суспільства, об’єдналися правники з усієї країни незалежно від свого ставлення до влади.

Принаймні таке декларувалося на початку.

27 листопада 2012 р. Президент підписав Закон «Про всеукраїнський референдум», який передбачає можливість зміни Конституції без участі Верховної Ради. Тобто в Законі закладено неконституційний порядок внесення змін до Конституції та ще цілу низку неконституційних положень.

Таким чином, Конституційна Асамблея постає перед фактом кардинальної зміни умов проведення конституційної реформи.

Адже, за законом про референдум, Конституція може бути змінена в неконституційний спосіб, і Асамблея може стати співучасницею цього процесу. Відтак члени Асамблеї не мають ні морального, ні громадянського, ні професійного права продовжувати свою діяльність, вдаючи, начебто нічого не сталося.

Зрештою, Асамблея буде поганим консультативно-дорадчим органом Президента, якщо вона не доведе йому до відома, яка небезпека криється в цьому Законі.

6 грудня Конституційна Асамблея вперше зібралася на засідання після набрання чинності законом про референдум. На засіданні було порушено питання про необхідність звернення до Президента з пропозицією внести на розгляд ВР законопроект про скасування Закону України «Про референдум», або про внесення до нього змін, які б приводили його у відповідність із Конституцією України та європейськими стандартами проведення референдумів.

Утім, попри очевидність та принциповість зазначених питань для подальшої роботи Асамблеї, на засіданні більшість членів КА вирішила відкласти розгляд цих питань, а проект відповідного рішення передати на доопрацювання однієї з комісій Асамблеї.

Дуже хочеться вірити, що таке відтермінування пов’язане лише з бажанням всебічно вивчити питання й краще підготувати відповідне рішення, а не з прагненням демонструвати лояльність до Президента членами Асамблеї, нехтуючи при цьому місією, яку несуть у суспільстві правники.

На жаль, юристи не присягають на вірність своєму фахові, як це роблять лікарі, складаючи клятву Гіппократа. Це, однак, не повинно знімати з них великої відповідальності, яку покладає на них професія. Як лікар відповідає за здоров’я людини – так і юристи повинні нести відповідальність за здоров’я всього суспільства загалом. За те, щоб правовими були закони в державі, справедливим судочинство, законними дії влади, щоб злочини були покарані, а порушене право відновлене.

За все це повинні переживати юристи, бо їх для цього вчили. Причому – усі, а не лише ті, що займають державні посади.

І якщо з’являється така кричуща невідповідність діяльності влади з правом, як закон про референдум, очевидно, що юристи, вірні своєму фаху та місії, не мають права промовчати. Правникам мовчати зараз про цей закон – це те ж саме, що метеорологам мовчати про наближення стихійного лиха, яке вони передбачили, епідеміологам – про загрозу епідемії чи експертам-радіологам – про радіоактивне зараження.

Досить того, що правнича спільнота загалом промовчала, а відтак дозволила, щоб у нашому суспільстві відбулися такі неприйнятні з правової точки зору події:

– формування в неконституційний спосіб уряду в березні 2010 р.;

– скасування Конституційним Судом конституційних положень, що були частиною Конституції після внесення до неї змін, діяли й тлумачились самим КС кілька років;

– політично мотивовані судові процеси та рішення, що знову породили в нашій країні політв’язнів та завдали непоправної шкоди іміджу України у світі;

– низка інших подій, які б мали бути недопущені саме правниками на різних посадах та рівнях.

У випадку із законом про референдум черговий прояв конформізму не повинен повторитись, як мінімум, із двох причин.

По-перше, закон про всеукраїнський референдум з його неконституційними положеннями та маніпулятивними процедурами є загрозою не окремим особам чи підприємствам. Він несе загрозу конституційному ладу в Україні, а значить – усій правовій системі та державі в цілому. Перед таким Україна ще не поставала.

По-друге, можливо, юридична спільнота не реагувала на попередні незаконні дії влади через відсутність самоорганізації. Тут же все навпаки: Конституційна Асамблея – це орган, у якому сконцентрована справді еліта правничої науки. Вона об’єднує людей, які були вчителями теперішніх та виховують майбутніх суддів, правоохоронців, політиків. У ній засідають люди, які визначають обличчя правової системи України.

Чи матимуть вони право надалі писати в працях чи говорити студентам про верховенство права, якщо навіть не спробують докласти зусиль, аби відстояти його в дії?

Навіть армії, коли бачать, що діяльність головнокомандувача спрямовано проти власного народу, нерідко переходять на бік народу. Це при тому, що їхня робота не передбачає розмірковувань, є оплачуваною, а за невиконання наказів грозить трибунал.

То невже члени Асамблеї, що представляють інтелектуальну еліту правової спільноти, відповідальні за стан правової системи України й залучені до роботи на громадських засадах, – не наважаться просто висловити Президенту своє занепокоєння неконституційним Законом «Про всеукраїнський референдум» та поставити питання про його скасування?

Відповіді знатимемо не пізніше наступного засідання Конституційної Асамблеї (Українська правда (http://www.pravda.com.ua/articles/2013/03/28/6986642/). – 2013. – 28.03).

Новини про діяльність Конституційної Асамблеї

19 березня 2013 р. у приміщенні Федерації профспілок України відбулося чергове засідання Комісії Конституційної Асамблеї з питань прав, свобод та обов’язків людини і громадянина (далі – Комісія).

У засіданні Комісії взяли також участь експерти: заступник голови Федерації профспілок України С. Українець, керівник відділу правового захисту Федерації профспілок України І. Сидоряк та завідувач відділу взаємодії з засобами масової інформації Інформаційно-аналітичного центру апарату Федерації профспілок України О. Корецький.

Після розгляду організаційних питань з доповіддю щодо зарубіжного досвіду регламентації прав, свобод і обов’язків людини в конституціях Франції, Чехії, Словаччини, Італії, Німеччини та Російської Федерації виступив секретар Комісії, ректор Київського університету права, професор Ю. Бошицький.

За результатами обговорення заслуханої доповіді Комісія прийняла рішення врахувати окремі її положення при формуванні пропозицій до Концепції внесення змін до Конституції України (Сайт Конституційної Асамблеї України (http://cau.in.ua). – 2013. – 26.03).


***

22 березня 2013 р. Комісією Конституційної Асамблеї з питань здійснення народовладдя (далі – Комісія) за участі наукових експертів розглянуто питання щодо пропозицій до відповідного розділу проекту Концепції внесення змін до Конституції України.

Голова Комісії, постійний представник Верховної Ради України у Конституційному Суді України, академік НАПрН України, доктор юридичних наук, професор А. Селіванов поінформував членів Комісії про роботу постійно діючого методологічного семінару «Сучасний конституційний процес в Україні: питання теорії і практики» на тему: «Удосконалення інституту народовладдя в процесі сучасної конституційної модернізації в Україні», підкресливши, що окремі положення проекту Концепції про внесення змін до Конституції України в частині здійснення народовладдя було рекомендовано доопрацювати.

На засіданні Комісії детально обговорювалися концептуальні пропозиції щодо розширення на конституційному рівні форм і методів здійснення народовладдя, нових підходів до виборчого права, створення передумов для участі громадян у вирішенні важливих державних та суспільних питань. У процесі дискусії особлива увага зверталася на взаємозв’язок запропонованих положень із засадами конституційного ладу, правами і свободами людини, їхній вплив на утвердження і гарантування народного суверенітету.

Прийнято рішення про доопрацювання пропозицій до проекту Концепції внесення змін до Конституції України та їх внесення до 5 квітня 2013 р. координаційному бюро Конституційної Асамблеї.

Комісія за участі члена Конституційної Асамблеї, голови правління громадської організації Центр політико-правових реформ І. Коліушка також розглянула внесений ним проект Рішення Конституційної Асамблеї щодо Закону України «Про всеукраїнський референдум». У своєму виступі автор проекту Рішення Конституційної Асамблеї не проаналізував по суті положень Закону України «Про всеукраїнський референдум» та не надав жодних конституційно-правових аргументацій щодо, на його думку, невідповідності Конституції України зазначеного Закону. Комісією з цього питання прийнято відповідні рекомендації (Сайт Конституційної Асамблеї України (http://cau.in.ua/ua/news/id/vidbulosja-chergove-zasidannja-komisiji-konstitucijnoji-asambleji-z-pitan-zdijsnennja-narodovladdja-742/). – 2013. – 2.04).


***

Конституционная Ассамблея направила проект изменений в раздел VIII (правосудие) Конституции Украины на оценку в Венецианскую комиссию (Европейскую комиссию «За демократию через право»). Письмо с соответствующей просьбой в комиссию подписал председатель Ассамблеи Л. Кравчук.

Как сообщил изданию «Закон и Бизнес» заместитель члена Венецианской комиссии, народный депутат В. Пилипенко, проект изменений в Основной закон «предусматривает полное устранение парламента от процесса назначения судей на должности, предусматривает увеличение минимального возраста для занятия должности судьи».

По его словам, к новшествам проекта можно отнести полностью новый подход к формированию состава Высшего совета юстиции как органа, ответственного за назначение судей на должности, большинство в котором теперь будут составлять судьи. Состав Высшего совета юстиции будет формироваться органами судейского самоуправления, а не Верховной Радой или Президентом Украины.

В. Пилипенко также ожидает, что выводы Венецианской комиссии будут обнародованы уже в ближайшее время.

Как сообщалось, в предварительном проекте изменений в Конституцию предлагалось повысить предельный возраст судей с 65 лет до 70 лет (ZN’UA (http://zn.ua/POLITICS/konstitucionnaya-assambleya-predlozhila-ustranit-parlament-ot-naznacheniya-sudey-119949_.html). – 2013. – 3.04).

Аналітичний ракурс

Т. Гранчак, заввідділу СІАЗ НБУВ, кандидат історичних наук

Ініціатива громадських організацій щодо референдуму

зі зміни політичної системи: факти і коментарі

Громадські організації Харкова і Херсона вимагають розпуску парламенту, а також виступають за скасування депутатської недоторканності і зміни політичної системи на всеукраїнському референдумі.

Так, відповідна резолюція була затверджена на Конференції громадських організацій членів «Єдиної соціальної мережі», яка проходила 19 березня в Харкові 1.

«З моменту обрання Верховної Ради України пройшло більше чотирьох місяців, однак вищим законодавчим органом його конституційні функції не виконуються, життєво важливі для країни закони не приймаються. Кабінет Міністрів України в таких умовах не може повноцінно працювати й виконувати функції найвищого органу виконавчої влади. Законодавча та вся вертикаль державної виконавчої влади в країні фактично паралізована», – ідеться в резолюції.

Якщо на вимогу громадських організацій Президент не розпустить Верховну Раду, планується створення ініціативної групи для проведення всеукраїнського референдуму, на який будуть винесені питання скорочення чисельності народних депутатів до 300, запровадження другої палати парламенту – «палати представників регіонів».

«Головним завданням другої палати парламенту має стати законодавче забезпечення розвитку регіонів країни. Ця палата повинна мати контрольні повноваження щодо виконання законів та володіти правом вето», –наголошується в резолюції.

Автори резолюції також пропонують винести на референдум питання про повне скасування депутатської недоторканності та проведення виборів до Верховної Ради виключно на мажоритарній основі.

На думку харківського політолога І. Поліщука, влада скористалася найуразливішими верствами населення, які скаржаться на малі пенсії та соціальні виплати, з метою на громадські організації соціального спрямування владі найлегше впливати.

«Як мені здається, як ото у радянські часи було – це ініціатива знизу, але добре організована. Це як засіб тиску на опозицію, щоб була ініціатива знизу про розпуск парламенту», – сказав І. Поліщук «Радіо Свобода».

Подібне припущення висловлюється виданням «Дніпроград», яке звертає увагу на те, що інтернет-сторінка «Єдиної соціальної мережі» функціонує на платформі «Управління праці та соціальних питань департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради».

Водночас, на думку заступника міського голови із соціальних питань С. Горбунової-Рубан, харківські громадські організації абсолютно вільні у своїй діяльності та у виборі тематики резолюцій.

«Якби ми прагнули тиску на громадські організації, то, мабуть, ми туди прийшли б удесятьох і стежили, щоб раптом нічого не трапилося. Завдання ж влади не в контролі, а в прагненні навчити їх працювати і створювати їм нормальні умови», – зазначила в коментарі «Радіо Свобода» С. Горбунова-Рубан, заперечуючи можливість тиску міської влади на громадські організації.

Як повідомляють ЗМІ, своїх харківських колег із громадського сектору, які 19 березня вимагали розпуску парламенту, підтримали херсонські громадські організації, що представляють Всеукраїнське товариство політв’язнів і репресованих, Організацію солдатських матерів України, Лігу ділових і професійних жінок, Фонд «Міжнародне партнерство» та ін.

Як переконує експерт газети «Сегодня» в статті «Рада: приборкання референдумом», цей референдум має небезпечний сценарій. Політолог вважає, що у влади фактично немає способів впоратися з нинішнім парламентом, крім розпуску або референдуму. Він повністю переверне політичну дошку, однак це потрібно владі, так як нинішній політичний ландшафт для неї небезпечний. Все йде до розв’язки, і буде вона до президентських виборів, можливо, вже нинішньої осені. Опозиції референдум невигідний – у неї немає шансів його виграти, але у неї є інший важіль – спробувати підняти народ на повстання.

Оглядачі ЗМІ звертають увагу на те, що частина положень прийнятої конференцією «Єдиної соціальної мережі» повторює питання загальнонаціонального референдуму 2000 р., який так само був організований «за ініціативою знизу», хоча його справжнім ініціатором виступила адміністрація Президента Л. Кучми, а реальним виконавцем став Фонд «Соціальний захист» близького в той час до Кучми олігарха О. Волкова.

Результати референдуму 2000 р. цілком влаштовували його організаторів – були підтримані ідеї щодо скорочення кількості депутатів і впровадження верхньої палати. Спостерігачі відзначали, що якби ці результати стали частиною українського законодавства, реальні повноваження Президента країни було б суттєво розширено, а можливості парламенту – навпаки, помітно звужено. Утім, все це потребувало внесення змін до Конституції, що міг зробити лише парламент. Корпоративна солідарність депутатів обумовила зволікання ними імплементації результатів референдуму. А згодом після вибуху «касетного скандалу» питання взагалі було відкладене в шухляду.

Сьогодні ситуація дещо інша у зв’язку з ухваленням Верховною Радою і підписанням Президентом Закону про референдум, який надає більш широкі можливості для зміни законів й Конституції – за ним результати референдуму не мають затверджуватись парламентом. З іншого боку, підтримана херсонськими організаціями ініціатива «Єдиної соціальної мережі» передбачає внесення змін до Конституції. А стаття 17 чинного Закону про референдум вимагає вносити зміни до Основного закону не менш як двома третинами депутатського корпусу (чого, власне, вимагає і сам Основний закон). Референдум може ці зміни лише «затвердити». Отже, проведення референдуму щодо внесення змін до політичної системи має відбуватись одночасно з проведенням змін до Конституції. У цьому контексті симптоматичною є заява голови Конституційної Асамблеї (КА) Л. Кравчука стосовно ймовірності референдуму щодо прийняття розробленої КА концепції змін до Основного закону.

За словами екс-президента, у другій половині березня Конституційною Асамблеєю вже буде підготовлена концепція змін до Основного закону. Закінчення роботи очікується на початку 2014 р. Головним результатом роботи КА має стати проект закону «Про внесення змін до Конституції». Уже сьогодні можна впевнено прогнозувати, що цей документ стане головним каменем спотикання для парламентських сил.

«Якщо якась із партій відмовиться голосувати за вивірений до коми проект – задушать амбіції чи корпоративні цілі, – у нас буде можливість сказати людям: ось вам ваші хлопці, у них інші цілі. Тоді я звернуся до народу, запитаю: що нам далі робити? І народ відповість: давайте проголосуємо замість Верховної Ради. Потім – тільки референдум, іншого виходу немає, – вважає Л. Кравчук. – Якщо будемо навколо депутатів ходити, як кіт навколо гарячої каші, вони всерйоз подумають, що так вже важливі».

Враховуючи складність розглянутої схеми, нинішня «народна ініціатива» зі зміни політичної системи виглядає, швидше, інструментом тиску на опозицію, або запасним сценарієм для влади.

Водночас не можна виключати її часткової реалізації. Наприклад, в аспекті питання про розпуск парламенту і зміни виборчої системи з проведенням перевиборів на мажоритарній основі.

Отже, розвиток і реалізація ініціативи харківських і херсонських громадських організацій залежатиме від ситуативних інтересів Банкової. Якщо Верховна Рада найближчим часом продемонструє конструктивний підхід до роботи, референдум про зміну політичної системи, найімовірніше, буде відкладений.

На завершення зазначимо: ідея проведення референдуму в Україні дедалі активніше розглядається як політиками, так і експертним середовищем – на всенародне обговорення пропонують винести питання змін до Конституції, вступу до Митного союзу, статусу російської мови тощо. Популяризація такої ідеї, апеляція різних політичних сил до народу і їх прагнення використати громадський потенціал у власних цілях свідчить про нездатність політичної еліти виробити компромісне бачення розвитку країни, поступитись власними тимчасовими інтересами в стратегічних інтересах держави і вирішувати актуальні питання на рівні політикуму, що посилює внутрішні та зовнішні ризики України в умовах глобальних впливів (Newsru.Ua (http://rus.newsru.ua/ukraine/06mar2013/konstitutsiya_kravchuk.html). – 2013. – 6.03; Радіо Свобода (http://www.radiosvoboda.org/content/article/24933434.html), RegioNews (http://regionews.sumy.ua/node/12682). – 2013. – 19.03; УНН (http://www.unn.com.ua/uk/news/1196685-kharkivski-gromadski-organizatsiyi-zvernutsya-do-prezidenta-z-prokhannyam-rozpustiti-parlament), BBC Україна (http://www.bbc.co.uk/ukrainian/politics/2013/03/130320_referrendum_closer_sx.shtml). – 2013. – 20.03).

В. Пальчук, молодший науковий співробітник СІАЗ НБУВ, кандидат наук із соц. комунікацій

Український референдум: інструмент народовладдя
чи політична технологія?

Останнім часом однією з топ-тем вітчизняних ЗМІ стало питання стосовно можливості вирішення суспільно-політичних питань в Україні за допомогою інституту референдуму. Інформаційні приводи для дискусій оглядачів із цієї проблеми дають різноманітні заяви та ініціативи, які виходять як з боку окремих політиків, так і від політичних партій та громадських організацій. Зокрема, розглядається можливість винесення на всенародне обговорення питання змін до Конституції, вступу до Митного союзу, надання російській мові статусу другої державної тощо. Серед останніх – ініціативи громадських організацій Харкова і Херсона, які наполягають на розпуску Верховної Ради Президентом і погрожують, в іншому випадку, створенням ініціативної групи для проведення всеукраїнського референдуму, на який будуть винесені питання скорочення чисельності народних депутатів до 300, запровадження другої палати парламенту – «палати представників регіонів», повного скасування депутатської недоторканності та проведення виборів до Верховної Ради виключно на мажоритарній основі.

Активним лобістом ідеї забезпечення в Україні можливості здійснення референдумів виступає лідер громадської організації «Український вибір» В. Медведчук. Для нього найбільш принциповим питанням є законодавче забезпечення референдумів за народною ініціативою. «Це ключ до всього. Це інструмент для формування громадянського суспільства і механізм, який дозволить реалізувати те, про що ми говоримо. Від реформи, що дає шлях до прямої демократії, реальної боротьби з корупцією, вибору вектору економічної інтеграції, вигідного країні, до вирішення проблем на рівні області, міста, села чи селища», – заявив В. Медведчук. За його словами, українці, які розчаровані політиками, близькі до того, щоб осмислити, усвідомити і застосувати на практиці закон про референдум, і саме це стало головним і стратегічним напрямом ідеології громадського руху «Український вибір».

Однак, як пояснив у своєму коментарі щодо нового закону про референдум міністр юстиції України О. Лавринович, застосувати інструмент референдуму для вирішення місцевих проблем не так просто, адже новий закон про референдум не надає механізмів паралельної парламенту законотворчості. Президент не має права виносити закони на референдум. Тому зрозуміло, що паралельне створення законів виглядає не реалістично: громадяни не створюватимуть кожного дня ініціативні групи і збиратимуть по три мільйони підписів. «Це можуть бути тільки надзвичайно важливі питання для всіх, для всієї України», – зазначив О. Лавринович.

Подібної позиції дотримується член Конституційної Асамблеї, президент Інституту правової політики, екс-міністр юстиції М. Оніщук, який зауважив, що розробка, розгляд та ухвалення виборчих законів є доволі багатоскладовим та процедурно тривалим процесом. На прикладі закону про вибори він пояснив, що предметом регулювання закону одночасно є ціла низка питань виборчого процесу, починаючи від оголошення виборів, формування виборчих комісій, списків виборців, висування і реєстрації кандидатів, ведення передвиборної агітації, інформаційного забезпечення та спостереження за виборами та закінчуючи проведенням голосування, встановленням результатів виборів. За словами М. Оніщука, референдна процедура не дозволяє врахувати всю сукупність вищеназваних положень. Крім того, постає питання про незмінюваність закону, ухваленого на референдумі, не інакше як самим народом.
Окреслюючи складність такого процесу, М. Оніщук підкреслив, що невипадково Конституція України визнає єдиним органом законодавчої влади Верховну Раду України (ст. 75).

Свої застереження щодо ініціатив «Українського вибору» висловив директор Центру політико-правових реформ І. Коліушко. За його словами, не потрібно плутати поняття всенародного і місцевого референдуму. Це дві великі різниці. Великої помилки припускаються ті, хто агітує за закон про всеукраїнський референдум, наводячи приклади місцевих у Швейцарії та Канаді. На місцевий виносять питання, які люди розуміють і можуть свідомо прийняти рішення. Наприклад, громада обирає спосіб вивезення сміття. У демократичних країнах загальнонаціональні референдуми проводяться рідко. На них виносяться значимі питання. Наприклад, європейські країни вирішують геополітичні питання. Чи вступати в ЄС чи НАТО, чи приймати євро як національну валюту, пояснює експерт. Також, на думку І. Коліушка, сьогодні в Україні не можливо провести місцевий референдум, бо нема правових підстав. «У листопаді прийняли закон тільки про всеукраїнський референдум. Ним скасовано попередній закон “Про всеукраїнський і місцевий референдуми” від 1991-го. Зараз закон про місцевий тільки готують до прийняття. Можливо, його приймуть наступного року», – зазначив він.

Про неможливість проведення місцевих референдумів в Україні говорить і політолог В. Кулик. За словами експерта, нова норма права скасувала попередню, яка дозволяла проводити волевиявлення громадян на місцевому рівні. «Після входу в дію закону про всеукраїнський референдум – фактично було припинено дію попереднього закону, 91-го року. А там передбачено місцевий референдум. І зараз в цій ситуації Україна позбавлена права на інститут місцевого референдуму. Необхідно терміново приймати місцевий референдум. Тому що його відсутність – фактично загальмовує усю процедуру місцевої демократії», – пояснив політолог.

Що стосується всеукраїнського референдуму, то одним з питань, винесення яких на всенародне обговорення не виключається оглядачами, є наразі вступ України до Митного союзу. На думку лідера «Українського вибору» В. Медведчука, з прийняттям нового закону перший референдум має бути проведений саме з питання вступу України до Митного союзу, щоб «позбавитися від ілюзій про так звану безальтернативність європейського вибору».

Про початок збору підписів за проведення всеукраїнського референдуму про вступ України до Митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном заявила Комуністична партія України. На всенародне обговорення КПУ має намір винести лише одне питання: чи підтримують громадяни України вступ країни до Митного союзу. «Що стосується другого питання – про Євросоюз, то тут рішення за Президентом Якщо він вважатиме за необхідне поставити громадянам питання про інтеграцію з ЄС – нехай так і буде. Для нас головне, щоби громадяни визначили вектор руху України і висловилися про перспективи членства», – заявив перший секретар ЦК КПУ народний депутат П. Симоненко. За його словами, комуністи закінчать роботу з підготовки до проведення референдуму в липні: «Потім ми будемо чекати рішення Президента щодо дати референдуму». Він має відбутися в останню неділю 50-денного терміну, який починається в момент підписання главою держави відповідного указу.

Варто зазначити при цьому, що включення в список питання про європейські прагнення України зробить проведення альтернативного референдуму неможливим, оскільки згідно з п. 11 ст. 31 Закону України «Про всеукраїнський референдум», Центральна виборча комісія відмовляє в реєстрації іншим ініціативним групам, які виносять на референдум питання, за змістом або по суті тотожні до питань, які винесені на всеукраїнський референдум уже зареєстрованої ініціативної групою.

Утім, можливість проведення референдуму з питання вступу України до Митного союзу без підписання міжнародних угод заперечує міністр юстиції О. Лавринович. «Необхідні міжнародні угоди, потім парламент повинен внести зміни та відповідні норми в закони і Конституцію. І тільки потім подібні питання винесуть на обговорення. Коли питання ратифікації буде, тоді процедура, яка визначена в Конституції, передбачає, що це має бути винесено на всеукраїнський референдум», – пояснив він.

Упевненість чиновника не поділяє ряд експертів, які вважають можливою реалізацію сценарію проведення всеукраїнського референдуму щодо вступу України до МС за умови, якщо влада сама буде зацікавлена в ньому. Зокрема, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» В. Фесенко підкреслив, що реальність проведення референдуму залежить від інтересів Президента України В. Януковича і влади в цілому. «Якщо вони будуть за Митний союз, то референдум з цього питання відбудеться, якщо проти – гальмуватимуть такий референдум», – вважає він. Влада зможе піти на проведення референдуму про приєднання до МС тільки в тому випадку, якщо буде готова до підписання угоди з Росією. «Тоді референдум може стати елементом зовнішньої легітимації, тобто потрібно буде мати підтримку суспільної думки і показати, що народ «за», що це не просто особистий інтерес Януковича, Азарова чи Арбузова, якщо той до того часу стане прем’єром. Потрібно показати, що більшість народу підтримує цю ідею. У цьому випадку референдум про МС відбудеться», – пояснив політолог. «Якщо ж Янукович буде не зацікавлений у тому, щоб поспішати зі вступом до Митного союзу, тоді він блокуватиме. Не він сам, а Центрвиборчком, місцева влада блокуватимуть ініціативу такого референдуму. Але тут вже може бути гра Путіна через Медведчука або комуністів – ініціювати референдум і таким чином за допомогою громадської думки тиснути на Януковича”, – припускає В. Фесенко.

В експертному середовищі також прогнозується ймовірна дата проведення такого референдуму. Так, заступник генерального директора Центру ім. Разумкова В. Чалий припускає, що референдум щодо вступу України до Митного союзу можуть провести у 2015 р. разом з виборами Президента. Більше того, він переконаний, що вступ до Митного союзу більш реальний, ніж підписання угоди про асоціацію з ЄС. «Я б дав 80 % за Митний союз і 20 % за Євросоюз. Я не бачу іншої мотивації у В. Януковича і його оточення. Може скластися така ситуація, що в обмін на поступки з боку Росії буде прийнято таке політичне рішення. Тому після прийняття вольового рішення про приєднання до МС можливе підняття питання про проведення референдуму, який з організаційної точки зору простіше сумістити з президентською кампанією», – пояснив свою точку зору експерт.

Аргументовано доповнює такий прогноз В. Фесенко, на думку якого найбільш імовірною є можливість проведення загальнонаціонального референдуму одночасно з президентськими виборами, проте експерт вбачає в цьому більш політтехнологічну мотивацію. «Можна провести той же референдум щодо Митного союзу, щоб мобілізувати російськомовних виборців під час президентських виборів. Це буде додатковий потужний інструмент у мобілізації своїх виборців. У 2013 р. імовірні безрезультатні спроби організувати референдум, а ось його проведення одночасно з президентськими виборами – це достатньо висока ймовірність. Все залежатиме від кон`юнктури. І це може бути використано як політична технологія», – припустив В. Фесенко.

Різко негативно відреагували на ідею проведення всеукраїнського референдуму щодо вступу до Митного союзу представники опозиційного табору, які не приховують, що перешкоджатимуть таким ініціативам. «Опозиція проведе інформаційну роз’яснювальну кампанію для населення, під час якої розповість про ризики вступу до Митного союзу», – повідомив заступник голови фракції «Батьківщина» С. Соболєв. Більш того, за його словами сам закон про референдум був прийнятий з порушенням Конституції й опозиція будь-якими способами домагатиметься його скасування.

Інше питання, яке обговорюється в експертному середовищі й ЗМІ, стосується можливого утвердження на всеукраїнському референдумі нової редакції Конституції України. Відповідно до нового закону про всеукраїнський референдум, він може проводитися стосовно схвалення нової редакції Конституції, внесення до неї змін, скасування або визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції. Оглядачі не виключають, що охоплене новим законом коло питань було визначено з урахуванням розстановки сил у новому парламенті, в якому партії влади складно набрати необхідні для внесення змін до Конституції 300 голосів. «Є підозра, що цей інструмент (новий закон про референдум. – Ред.) підготовлений, перш за все, для змін у Конституції. У новому законі особливо детально описано все, що стосується Основного закону», – зазначив директор Центру політико-правових реформ І. Коліушко.

Дискусія з цього питання активізувалася після заяви глави Конституційної Асамблеї, екс-президента України Л. Кравчука стосовно можливості утвердження нової редакції Конституції України шляхом референдуму. Зокрема, не виключає спроби організації референдуму щодо внесення змін до Конституції голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» В. Фесенко. «Цей варіант розглядається, і це може бути інструментом тиску на Верховну Раду, спробою легітимізувати конституційні зміни поза парламентом», – стверджує він. Водночас експерт застерігає, що в даному випадку існує багато істотних правових суперечностей, оскільки все ж таки процедура внесення змін до Конституції виписана в Основному законі. «Процедуру можна обійти, але це викличе звинувачення у порушенні Конституції як з боку опозиції, так і наших зовнішніх партнерів», – пояснив політолог.

Критичне ставлення щодо утвердження нової Конституції шляхом референдуму висловив директор Центру політико-правових реформ І. Коліушко. За його словами, встановлюють Конституцію через референдум тоді, коли її не вдається прийняти легітимним шляхом. «Також референдуми проводять для того, щоби продовжити перебування когось при владі. Це прерогатива диктатур. Так робили в нацистській Німеччині, Італії за Беніто Муссоліні чи Білорусі для підтримки режиму Лукашенка», – наголосив експерт. Він переконаний, що з правової точки зору «за будь-які зміни до Конституції треба отримати триста голосів депутатів. Це – захист Конституції, це – захист країни».

Для проведення референдуму щодо внесення змін до Конституції існують і інші застереження. Одне з них полягає в тому, що офіційного висновку Венеціанської комісії з приводу нового закону про всеукраїнський референдум ще немає. Її секретар Т. Манкерт однозначно заявив: міняти Конституцію на референдумі неприпустимо. Тобто застосування владою такого інструменту може остаточно зіпсувати її відносини із Заходом, а це навряд чи входить в її інтереси.

Загалом застосування нового закону про референдум в його нинішній редакції експертами вважається небезпечним з огляду на те, що реально організувати і провести його, фактично, здатна лише влада. На цьому, зокрема, наголошують керівник Центру політико-правових реформ І. Коліушко, який вважає, що процедура і умови, виписані у законі, настільки складні, що можуть бути реалізовані лише владою або тими, хто з нею пов’язаний, та голова правління Фонду «Демократичні ініціативи» І. Бекешкіна. Широко цитованим ЗМІ стало висловлювання останньої про те, що «сам закон про референдум виписаний таким чином, що референдум може проводити, контролювати і рахувати результати лише влада». «Механізми контролю за волевиявленням, підбиттям його підсумків, відсутність порогу явки та багато інших позицій у цьому законі не витримують жодної критики з точки зору загальновизнаних норм демократії. Цей закон дає змогу цілковитій меншості громадян нав’язати свою волю більшості», – зі свого боку зазначає політичний експерт К. Матвієнко.

Керівник проектів з питань конституційного права Центру політико-правових реформ Ю. Кириченко, коментуючи питання застосування інституту референдуму, зазначає: «Такий інструмент, як референдум, мусить бути частиною правової системи й повинен обмежуватися закладеними правовими механізмами. У тексті нового закону про всеукраїнський референдум написано, що можна скасувати Конституцію, можна ухвалити нову Конституцію і при цьому немає жодного слова про те, де береться текст нової Конституції, не передбачено жодного обговорення. Невідомо, звідки може взятися текст Конституції, десь з’являється ініціативна група, приносить текст і його виносять на референдум».

Експерт наголошує, що норми цього закону виписані у такий спосіб, що на референдум може бути винесене будь-яке питання, навіть про суверенітет та територіальну цілісність України.

До того ж текст закону виписаний у такий спосіб, що усі важелі впливу на те, які питання будуть виноситися на референдум, є лише у Президента й Центральної виборчої комісії.

«Це прямо суперечить чинній Конституції, у Президента немає повноважень оцінювати конституційність будь-якого питання. Це компетенція Конституційного Суду», – наголошує експерт.

За її словами, Закон «Про Всеукраїнський референдум» написаний так, що народна ініціатива унеможливлюється, а вплив влади на організацію, проведення, голосування під час референдуму – посилюється. До того ж результат референдуму не можна буде оскаржити у жодному суді.

«Ні партії ні громадянське суспільство не мають можливості контролювати проведення референдуму. А оскаржити результат – неможливо», – зауважує Ю. Кириченко.

Апелюючи до висловлених аргументів, в опозиції стверджують, що сенс ухвалення нового закону про референдум полягає в можливості для влади легітимізувати те, що їй потрібно. І що серед таких потреб можуть виявитися як поправки до Конституції, так і зближення з Митним союзом.

Отже, з набранням чинності нового Закону України «Про всеукраїнський референдум» в Україні склалися нові правові реалії. Як стверджують більшість експертів, проведення референдуму і імплементація його результатів, якщо того захоче влада, практично не матимуть перешкод. Відповідно до ст. 14 Закону, суб’єктом призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму є Президент України та Верховна Рада України, а результати народного волевиявлення – обов’язкові для виконання. Новий закон значно спрощує процедуру імплементації прийнятих під час опитування рішень і виключає участь парламенту в цьому питанні. Це означає, що влада фактично отримала інструмент вирішення важливих для себе питань без участі Верховної Ради, а в разі необхідності – механізм тиску на неї. У цьому контексті член Конституційної Асамблеї І. Коліушко зауважує, що зазначений закон змінює правила гри. «Після появи закону, в обхід Верховної Ради будь-яке положення чи будь-яке конституційне питання може бути винесене на референдум. Причому, усе, що схвалено, одразу ж набуває чинності. А це, своєю чергою, суперечить чинній Конституції», – зазначив він.

Підтримує думку свого колеги експерт Центру політико-правових реформ Ю. Кириченко. Проте вона вказує на правові колізії, які можуть виникнути в результаті дії зазначеного закону. «…Завдяки новому закону всі повноваження парламенту нівелюються. А перекладаються на референдум. Будь-які закони тепер можуть прийматися в обхід Верховної Ради. Цей закон має небезпеки для всього українського законодавства. Якщо через референдум відмінити якийсь закон, то відновлюється попередня його редакція. Так само можна відмінити Конституцію, яка діє зараз за редакцією 1996-го. Виходить завдяки референдуму можна повернутися до Конституції УРСР», – додала експерт.

У зв’язку з цим ряд експертів розглядає референдум у сучасних українських реаліях виключно як політтехнологію. Зокрема, голова правління компанії «Український соціовимір» С. Таран переконаний, що ініціативи з проведення референдуму – влади чи політичних сил, які з нею пов’язані – слід розглядати виключно як політичну технологію, у якій влада може бути зацікавлена, зважаючи на президентські вибори 2015 р. «Коли стане остаточно зрозуміло, що в економіці, у боротьбі з корупцією – повний провал, влада може піти шляхом розколу суспільства темами мови чи Митного союзу і винести їх на референдум», – пояснив він. Перший крок до апробації даної політтехнології відбувся під час ухвалення парламентом закону про мови, і подібні питання знову можуть виникнути. «Для того, щоб зіграти на емоційних почуттях людей, відволікти їх від нагальніших проблем економіки і соціального захисту. За логікою політтехнологів влади, коли суспільство розколеться, влада підіграє тій частині, яка підтримує В. Януковича, і на тлі цієї загальної мобілізації він сподівається знову отримати крісло Президента», – передбачає політолог.

При цьому перспектива проведення референдуму розглядається оглядачами, як цілком реальна. Зокрема голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» В. Фесенко вважає можливим проведення референдуму 2015 р. разом із президентськими виборами, а на думку директора Центру політико-правових реформ І. Коліушка, влада може вдатися до проведення всеукраїнського референдуму вже влітку цього року. Поки що Партія регіонів не може визначитися, чого саме стосуватиметься питання референдуму, зазначає експерт. «Можливо, він стосуватиметься вступу до Митного союзу чи російської мови, як другої державної. Чи якихось соціальних змін, які будуть привабливі для людей. Візьмуть щось простеньке, аби легітимізувати новий закон про референдум і подивитися, як він працює», – додає І. Коліушко. На його думку, владі потрібен цей механізм для президентських виборів. Проте вперше використовувати його напередодні перегонів бояться. «Хочуть відпрацювати механізм, а не тримати цю зброю не випробуваною», – зазначає експерт.

Підсилює цю думку заява голови парламенту В. Рибака, який сказав, що в разі, коли Конституційна Асамблея не зможе домовитися з питань, що стосуються функціонування мов в Україні і статусу російської мови, це питання варто винести на референдум. «Є імовірність, що мовне питання в Україні може бути вирішене на референдумі. Але люди повинні знати, про що саме йдеться. Можливо, навіть будуть внесені зміни до Конституції 1996 р. Необхідно, аби за стіл сідали вчені, фахівці, громадські організації – і шукали порозуміння. Якщо ні – мовне питання треба виносити на референдум», – зазначив він.

Про те, що сценарій проведення референдуму розглядається владою серйозно, свідчить також активізація розробки та затвердження нормативно-правових документів щодо його проведення. Громадський рух «Спільна Справа» в соціальних мережах широко розповсюджує інформацію про затвердження Кабінетом Міністрів України нормативно-правових актів на виконання Закону України «Про всеукраїнський референдум» та встановлення порядку фінансування діяльності комісій. Зокрема, КМУ прийняв такі нормативні акти, що регулюють проведення референдуму: Постанову Кабінету Міністрів України від 16.01.2013 р. № 16 «Деякі питання забезпечення підготовки і проведення всеукраїнського референдуму»; Постанову вiд 13.02.2013 р. № 105 «Про затвердження Порядку розподілу, перерахування, обліку надходження та використання бюджетних коштів, а також повернення невикористаних коштів, виділених для підготовки і проведення всеукраїнського референдуму»; Постанову від 20.02.2013 р. № 123 «Про порядок і розміри відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю або майну члена окружної, дільничної комісії референдуму у зв’язку з виконанням обов’язків члена комісії референдуму, в тому числі витрат, пов’язаних з виконанням обов’язків члена комісії». КМУ також вніс до Верховної Ради проект закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо приведення у відповідність із Законом України «Про всеукраїнський референдум»).

Як відомо, Центральна виборча комісія схвалила зразки документів щодо проведення всеукраїнського референдуму. Така інформація розміщена на сайті ЦВК. На виконання Закону України «Про всеукраїнський референдум» ЦВК затвердила Порядок передачі комісіям із всеукраїнського референдуму бюлетенів для голосування на всеукраїнському референдумі в територіальних округах, а також встановила форми ряду документів, необхідних для його реалізації. Зокрема, акта прийому-передачі бюлетенів для голосування на всеукраїнському референдумі в територіальному окрузі від підприємства-виготовлювача комісії, реєстру прийому-передачі бюлетенів для голосування для транспортування до місцезнаходження окружної комісії, протоколу про прийняття окружною комісією бюлетенів для голосування від ЦВК, протоколу окружної комісії із всеукраїнського референдуму про передачу дільничним комісіям із всеукраїнського референдуму бюлетенів для голосування тощо.

Протягом лютого цього року ЦВК прийняла такі постанови: № 24 «Про форми свідоцтва, про реєстрацію ініціативної групи з проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою та посвідчення члена ініціативної групи з проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою», № 25 «Про форму підписного листа підписів громадян України під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою», № 26 «Про форму протоколу ініціативної групи з проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою про підсумки збору підписів під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою», № 27 «Про зразки та опис вивісок окружної комісії з всеукраїнського референдуму та дільничних комісій з всеукраїнського референдуму звичайного, спеціального та зарубіжного ділянок», № 36 «Про форми списків учасників референдуму на дільницях референдуму та актів про їх передачу комісіям з референдуму», № 37 «Про форми іменних запрошень учасникам всеукраїнського референдуму».

На тому, що влада веде підготовку до референдуму наголошують представники опозиційних партій. Так, лідер ВО «Свобода» О. Тягнибок зазначає, що протягом останніх днів по всій Україні обласні державні адміністрації почали отримувати офіційні листи від влади щодо підготовки проведення референдуму. «Підготовка до референдуму відбувається в усіх областях, незважаючи на те що наразі немає будь-яких ініціаторів референдуму, не відомо, щоби хтось пропонував певні питання, немає рішення ЦВК про початок процедури, не існує підписних листів. Але влада вже дала вказівку облдержадміністраціям забезпечити проведення референдуму – шукати приміщення, збирати “надійних” людей до лічильних комісій. Ці таємні дії влади є незаконними», – підсумував він.

Очевидним стає також те, що для розв’язання політичної кризи, яка склалася в українському парламенті, влада може вдатися до вже апробованого сценарію організації референдуму за зразком 2000 р. Такі висновки дедалі активніше підтверджуються коментарями представників Партії регіонів. Так, М. Чечетов заявив: «Головним стимулятором референдуму є деструктивна робота опозиції». У свою чергу Г. Герман в коментарях ЗМІ додала, що якщо опозиція не хоче працювати, отже люди на референдумі скажуть своє слово, парламент треба скорочувати, переходити на мажоритарну систему і працювати з тими, хто хоче в парламенті працювати.

Глава фракції Партії регіонів О. Єфремов дедалі активніше висловлюється за розпуск діючої Верховної Ради й проведення виборів на мажоритарній основі. Шлях до здійснення таких намірів провладна партія бачить у використанні інструменту референдуму, який, на їх переконання, є єдиним законним виходом із парламентської кризи. «Мені здається, що в цій ситуації взагалі-то треба звернутися до народу й запитати, влаштовує вас такий парламент чи ні. І можливо нам треба вибирати не хуліганів за партійними списками, які представлені і які бігають тут по залу, а, можливо, обирати по мажоритарних округах людей і депутатів, які були б підзвітні своїм виборцям і працювали як депутати у ВР», – заявив О. Єфремов.

Розв’язати політичну кризу в парламенті шляхом його розпуску та проведення нових виборів Партія регіонів категорично проти. За їхнім твердженням, перевибори не підтримуються населенням і потребують «колосальних витрат». При цьому референдум значно дешевше, ніж проведення виборів.

Водночас деякі експерти виступають категорично проти розв’язання парламентської кризи за допомогою проведення референдуму, особливо його частини, що стосується зміни системи виборів до Верховної Ради України на на мажоритарну основу. Як заявила голова правління Фонду «Демократичні ініціативи» І. Бекешкіна, це означатиме кінець демократії в Україні.

Водночас І. Бекешкіна переконана, що більшість українців проігнорує референдум у випадку його ініціювання. «Тема виборчої системи для обрання Верховної Ради їм (українцям) нецікава. Найбільше цікавить те, що стосується повсякденного життя. До прикладу, пенсійна реформа», – зауважує вона.

Підсумовуючи, можна констатувати, що ідея проведення референдуму в Україні на сьогодні неоднозначно сприймається експертами й політиками. Незважаючи на суспільну потребу в такому інституті народного волевиявлення, в умовах українських реалій залишаються ризики спроби його використання як технології для досягнення власних цілей окремими політиками і політичними силами (Матеріал підготовлено за інформацією таких джерел: РБК-Украина (http://www.rbc.ua); Экономические известия (http://news.eizvestia.com); Ревізор (http://revizor.ua/news); ВВС Україна (http://www.bbc.co.uk); Центр прикладних політичних досліджень (http://penta.org.ua); Gazeta.ua (http://gazeta.ua/ru/articles); ТВі (http://tvi.ua/new); Громадський рух спільна справа (www.spilnasprava.com; Українська правда (http://www.pravda.com.ua).



Позиція влади, політичних партій,

громадських організацій


Председатель Верховной Рады Украины В. Рыбак выступает за проведение широкомасштабной конституционной реформы.

Об этом спикер парламента сказал в своем выступлении на заседании Совета регионов.

По его словам, успех этой конституционной реформы будет зависеть от общей ответственности законодательной и исполнительной власти.

«От того, как мы сплотим наши усилия, и будет зависеть конечный результат», – считает В. Рыбак.

Он напомнил, что сегодня работает Конституционная Ассамблея, которая разрабатывает изменения к Основному закону, то есть продолжается поиск общегосударственного компромисса.

В. Рыбак отметил, что при разработке изменений к Конституции необходимо обязательно предусмотреть расширение возможностей граждан влиять на власть, принимать участие в принятии решений органами местного самоуправления.

Также, по словам В. Рыбака, при внесении изменений в Конституцию необходимо предусмотреть расширение полномочий органов региональной власти. Он сообщил, что на сегодняшний день в Верховной Раде зарегистрировано более 40 законопроектов, касающихся местного самоуправления.

Кроме того, спикер информировал, что в апреле в парламенте состоится заседание консультативного совета по вопросам местного самоуправления (Главком (http://glavcom.ua/news/118135.html). – 2013. – 21.03).


***

Президент України В. Янукович займає послідовну позицію щодо реформи місцевого самоврядування. Про це заявив заступник глави Адміністрації Президента України С. Ларін на брифінгу за результатами засідання Ради регіонів, під час якого розглядалося питання вдосконалення державної політики щодо місцевого самоврядування та створення умов для соціально-економічного розвитку територій.

«У програмі “Україна для людей” 2010 р., з якою переміг Віктор Федорович, було наголошено, щоб органи місцевого самоврядування стали фундаментом народовладдя, помічником у вирішенні повсякденних проблем територіальних громад», – сказав С. Ларін.

За словами заступника злави АПУ, вагомий внесок у підготовку Концепції реформи самоврядування зробила робоча група, яка працювала за дорученням глави держави.

«Три тижні тому народився останній варіант Концепції реформування місцевого самоврядування, який зараз знаходиться на розгляді в асоціаціях органів місцевого самоврядування. І сьогодні Президент дав старт сучасній державній політиці розвитку місцевого самоврядування та соціально-економічного поступу територій», – сказав С. Ларін.

«Президент дав конкретні орієнтири модернізації місцевого самоврядування: розширення прав територіальних громад міст, сіл, бюджетна децентралізація, реформа системи публічних послуг», – наголосив заступник глави Адміністрації Президента України (Сайт Конституційної Асамблеї України (http://cau.in.ua). – 2013. – 22.03).


***

Заявления о том, что действующая власть работает над тем, чтобы Президент в 2015 г. избирался в парламенте, не соответствуют действительности.

Об этом заявил член Конституционной Ассамблеи, вице-президент Ассоциации народных депутатов Украины, эксперт по избирательному праву А. Барабаш в эфире «Эра-FM».

«Я к этим эпатажным заявлениям отношусь как минимум иронично. Достаточно несерьезно слышать от коммунистов опасения по замене избрания Президента Украины со всенародного на парламентское. Коммунисты вообще всегда выступали против поста Президента. Во-вторых, этот политический процесс невозможен без поддержки коммунистов», –сказал А. Барабаш.

По его словам, нет сегодня вообще никаких предпосылок, что готовится сценарий избрания Президента в парламенте.

«Это очень длительный процесс. Как минимум, он требует изменений в Конституцию. Даже если будет референдум, то все равно это длительный процесс, который должен начаться реальными объективными действиями. Например, подготовкой законопроекта, внесением его в соответствующие инстанции. Ничего подобного нет», – отметил А. Барабаш (Gazeta.ua (http://gazeta.ua/ru/articles/politics/_chlen-konstitucionnoj-assamblei-somnevaetsya-chto-idet-podgotovka-k-vyboram-prez/488806). – 2013. – 22.03).


***

П. Симоненко, лидер Коммунистической партии Украины, раскритиковал понимание сути конституционной реформы Премьер-министра Н. Азарова. В понимании коммуниста, главная цель и задача этой реформы – возвращение власти народу, а не просто синхронизация президентских и парламентских выборов, сообщила накануне пресс-служба КПУ.

По утверждению лидера коммунистов, его партия неустанно думает исключительно о народе даже во время самых ожесточенных предвыборных гонок, и таким образом, утверждение Н. Азарова по поводу того, что из-за постоянно идущих выборов политикам некогда думать о реальном положении дел среди населения, по мнению П. Симоненко, несостоятельно.

Синхронизация выборов не устранит главной «красной тряпки» коммунистов – олихархию, которая, по их мнению, будет и дальше продолжать грабить народ, и это и есть первопричина всех общественных бедствий в стране, которую «настоящая» конституционная реформа должна устранить, заключает П. Симоненко (KPUNEWS (http://kpunews.com/ru/news/20130327/14779.html). – 2013. – 27.03).


***

Глава КПУ П. Симоненко прогнозирует проведение референдума о создании двухпалатного парламента и внесение изменений в Конституцию в ноябре.

«По информации, которой мы располагаем, они (власть) готовят проведение референдума в ноябре... Очевидно, до ноября они не будут поднимать эту тему, учитывая переговоры с ЕС о подписании Соглашения об ассоциации», – сказал он.

По мнению П. Симоненко, на референдуме будет изменена политическая система страны. «Речь идет об изменении политической системы и системы выборов, а именно: будет полная мажоритарная система, будет сокращение депутатов почти в два раза. Предположительно обсуждается, что округ будет насчитывать 300 тыс. избирателей. Это переход к двухпалатному парламенту и изменение Конституции», – добавил политик. П. Симоненко подчеркнул, что КПУ против проведения подобного референдума.

Как сообщалось, 2 апреля Верховная Рада провалила голосование за назначение выборов киевского городского головы и депутатов Киевсовета на 2 июня. За соответствующий проект постановления проголосовало всего 209 депутатов.

После этого лидер фракции Партии регионов А. Ефремов заявил, что Верховная Рада Украины неработоспособна, поэтому через референдум нужно провести вопрос о возвращении мажоритарной избирательной системы.

Оппозиция выступает за отмену закона о референдуме (24.ua (http://24.ua/news/show/id/92044.htm). – 2013. – 5.04).


***

Председатель Верховной Рады АРК В. Константинов признал, что Закон Украины «Об основах государственной языковой политики» оказался бесполезным для Крыма. По мнению спикера, защиту региональных языков на полуострове обеспечивает Конституция АРК

Об этом В. Константинов заявил на пресс-конференции после заседания крымского парламента, передает сайт «Крым. Комментарии».

Так, на вопрос, журналистов, почему в Крыму до сих пор не выполняется план мероприятий по реализации Закона, спикер сказал: «Что касается языка, у нас позиция в общем-то не меняется: у нас есть своя Конституция, в которой обозначено право использования трех языков. По решению Верховного Совета, русский язык является языком общения. То есть этот закон, который был принят, он нового нам ничего не дает. Поэтому мы приняли решение использовать Конституцию, ее никто не отменял, мы по ней действуем и работаем», – сказал В. Константинов.

По его словам, в апреле пройдет совещание по использованию языков в АРК, на котором обсудят проблемы в этой отрасли. На уточняющий вопрос журналиста, зачем в таком случае было принимать постановление, которое обязывало Совмин до 10 октября прошлого года разработать план реализации закона, спикер ответил: «Были определенные правовые коллизии. Юристы разбирались в процессе принятия этого закона в Верховной Раде, нам юристы говорили о том, что его не надо никаким образом принимать, он автоматически вводится в действие. Нормы закона и нашей Конституции мы сверили. У нас Конституция сильнее защищает все три языка. То есть все наши вопросы здесь решены на том уровне, на котором пытался решить этот закон на территории всей страны. Этот закон более интересен, наверное, для всех остальных территорий Украины. Для Крыма действия нашей Конституции более чем достаточно. Надо ее соблюдать и всем выполнять» (Комментарии: (http://comments.ua/politics/395055-krimskiy-spiker-priznal-bespoleznost.html). – 2013. – 28.03).


***

Заместитель председателя Комитета Верховной Рады по вопросам верховенства права и правосудия Р. Романюк заявил во время встречи с представителями судебной системы США, что в Конституцию Украины изменения могут вноситься исключительно по инициативе парламента. По его словам, украинская практика, когда исполнительная власть влияет на решения судов и всю законодательную систему в целом, должна быть прекращена.

На встрече Р. Романюка и первого заместителя председателя Комитета парламента по вопросам регламента В. Карпунцова, в частности, присутствовал федеральный судья штата Миннесота Дж. Тунхайм, руководитель проектов «Справедливое правосудие» Агентства США по международному развитию (USAID) Дэвид М. Вон и замруководителя проекта Н. Петрова (Ukraine Daily (http://www.uadaily.net/index.php?viewe=155208). – 2013. – 1.04).


***

Первый Президент Украины, глава Конституционной Ассамблеи Л. Кравчук считает, что действующий глава государства В. Янукович не согласится на то, чтобы Президента избирали в парламенте.

«Я не слышал от Президента никогда даже в беседе с ним один на один, что он сторонник избрания Президента в парламенте. Он никогда этого не говорил, и я думаю, он никогда на это не согласится, потому что это не так просто – избрать Президента в парламенте», – подчеркнул глава Конституционной Ассамблеи (ZN’UA (http://zn.ua/POLITICS/v-konstitucionnoy-assamblei-uvereny-chto-yanukovich-ne-soglasitsya-na-izbranie-prezidenta-v-parlamente-119966_.html). – 2013. – 3.04).


***

В Украине прорабатывается сценарий референдума по изменению конституционного строя и системы выборов. Об этом на брифинге заявил глава фракции Партии регионов А. Ефремов, передает корреспондент РБК-Украина.

«Есть процедура запуска референдума. Что скажет народ на референдуме, такое решение и должно быть выполнено... Варианты такие существуют. Но пока решения никто не принимал по данному вопросу», – заявил А. Ефремов.

На уточняющий вопрос журналистов о том, прорабатывается ли вариант сокращения количества депутатов и перехода к двухпалатному парламенту, он сказал, что «это отдельная точка зрения юристов и экспертов... Я думаю, что народ поддержит сразу предложение о сокращении количества депутатов».

При этом, по его словам, проведение референдума намного дешевле, чем проведение выборов (Novosti.ua http://novosti.ua/politics/70643 2013. – 2013. –5.04)


Коментар

Политологи уверены, что власть может решиться на конституционный референдум, если придется проводить перевыборы в Верховную Раду.

«Нельзя сказать, что заявление о референдуме – обычное давление на оппозицию. Это не чистый блеф», – уверен политолог М. Погребинский. «Ситуация может так сложиться, что у власти не будет другого выхода. Так может случиться, если не удастся малой кровью выйти из политического тупика. И если власти придется распускать этот парламент и созывать новый, есть смысл параллельно запустить и конституционное реформирование, чтобы следующий созыв был эффективнее. Но, я думаю, власть приложит все усилия, чтобы без этого обойтись. И уверен, они не успеют организовать такое серьезное голосование до ноября. Скорее всего, они запустят эту схему не раньше весны: а тут нужна серьезная подготовка и огромные деньги», – считает он.

Политолог В. Фесенко полагает, что «регионалы» пока не приняли окончательного решения о том, нужен ли им конституционный референдум, который кардинально изменит парламент. «Это идея, которая активно обсуждается, озвучивается, тестируется на восприятие обществом. Но четкого решения о проведении такого референдума, уверен, пока не принято. Юридически идея выглядит привлекательно, но несет с собой много политических рисков и не гарантирует результат», – заявил В. Фесенко.

Главный риск для ПР, по его мнению, в том, что референдум может обратиться против президента и власти. «Если результаты будут подсчитывать неправильно, появится повод объявить о фальсификации голосования и призывать народ к очередному Майдану. Нельзя гарантировать, что референдум не станет катализатором политического кризиса. А что касается идеи двухпалатности парламента, то она не нова и обсуждается с момента объявления независимости. Причем раньше ее поддерживали и оппозиционеры, в частности, «Батьківщина». Сейчас им, конечно, эта идея невыгодна, и они будут категорически против. Зато есть большой позитив для власти: это позволит нейтрализовать партийную палату, принимая решения так называемой палатой регионов, избираемой по мажоритарке. И любому президенту – выгодны две палаты. Ведь с представителями регионов легче договориться. А возможности нижней палаты ограничат», – говорит политолог (Сегодня (http://www.segodnya.ua/politics/pnews/Kakovy-shansy-konstitucionnoy-revolyucii-v-Verhovnoy-Rade.html). – 2013. – 6.04).


Коментар

«Нужен ли Украине сейчас двухпалатный парламент? На данный момент, однозначно - нет! Никакой практической пользы от такого парламента страна не получит», – заявил в интервью корреспонденту ИА REGNUM 1 апреля руководитель Одесской областной организации «Комитет избирателей Украины» А. Бойко.

По мнению эксперта, проведение в Украине парламентской реформы и превращение Верховной Рады в двухпалатный парламент может вызвать непредсказуемые последствия. «Проведение этой реформы грозит нам непрогнозируемыми последствиями, самым мягким из которых может быть смерть и без того ущербного украинского парламентаризма на долгий период времени. Это, в свою очередь, может привести к катастрофическим имиджевым потерям для Украины и окончательному отнесению ее в разряд авторитарной страны “третьего мира”. Не говоря уже о всевозможных акциях протеста, которые в существующих украинских условиях, могут принять неконтролируемые масштабы», – заявил А. Бойко.

«Двухпалатные парламенты – исключительно компромиссные образования, которые, как правило, существуют в странах с федеративным устройством и основная их задача –обеспечить максимальный учет и согласование интересов двух равнозначных групп политических субъектов в государстве: субъектов федерации, которые объединяют граждан и элиты, по территориальному признаку и политических партий, представляющих политические, экономические и социальные интересы граждан, проживающих в разных субъектах федерации. При этом, еще раз подчеркиваю, двухпалатные парламенты в таких странах возникали исторически непосредственно при их формировании и их необходимость была жестко обусловлена требованиями самой жизни. Определенной особенностью обладают двухпалатные парламенты в монархиях, когда верхняя палата – цвет аристократии или наиболее приближенные к монарху сановники и т. д., а нижняя палата – для все остальных. В такой ситуации, двухпалатный парламент выполнял еще и роль определенного сегрегатора, отделяя “белую кость” и “голубую кровь” от всех остальных. То есть еще раз подчеркиваю – двухпалатные парламенты всегда возникали исключительно, исходя из фундаментальных исторических предпосылок, когда нужно было или сшить вместе какие либо территории, внутри нового государства или монарху нужно было уступить требованиям времени и поделиться своей властью, но оставив за собой определенные рычаги влияния и организовав “санитарный кордон” из аристократии. Однако, мне неизвестны случаи, когда бы двухпалатный парламент создавался в современном унитарном государстве, поскольку это никак не обосновано с точки зрения государственного управления и функционирования политической системы», – заявил політолог (ИА REGNUM (http://regnum.ru/news/fd-abroad/1642911.html). – 2013. – 1.04).


***

Экс-министр Ю. Луценко обратил внимание на подготовку власти к проведению референдума с целью, по его мнению, государственного переворота.

В связи с этим он призывает руководителя Конституционной Ассамблеи экс-президента Украины Л. Кравчука не допустить вынесения вопросов функционирования Верховной Рады на референдум. Кроме того, Ю. Луценко призывает оппозицию выработать свой план противодействия через правовые механизмы, в частности обжалование закона о референдуме в Европейском суде по правам человека (Подробности (http://podrobnosti.ua/criminal/2013/04/03/897514.html). – 2013. – 3.04).


***

Первый Президент Л. Кравчук считает, что, если депутаты не смогут договориться о совместной работе, они должны самораспуститься. Об этом 4 апреля он сказал в эфире 5 канала.

«В 1990 г. в парламенте были люди, которые вышли из тюрем, и те, которые не были там, и они сидели рядом. И когда решался вопрос государства, независимости, голосовали вместе. Было понимание государства и народа. А сейчас говорят, они зашли так далеко, что не могут примириться. Если они не могут примириться, то должны самораспуститься, – заявил Л. Кравчук. – Для меня важно одно: сегодня парламент сам по себе, а народ сам по себе».

На вопрос, возможен ли вариант, что возглавляемая им Конституционная Ассамблея будет готовить проект референдума о двухпалатном парламенте, Л. Кравчук ответил: «Ни в коем случае. Конституционная Ассамблея сейчас занимается внесением изменений в Конституцию, руководствуясь действующей Конституцией, 13-м разделом. Ни больше, ни меньше. У нее нет больше полномочий» (Newsru.ua (http://rus.newsru.ua/ukraine/05apr2013/razriv.html). – 2013. – 5.04).


Коментар

В Украине происходит перераспределение власти в интересах одной «семьи» и воплощение сценария уничтожения политических партий, считает директор Международного института демократии С. Таран.

На пресс-конференции в Киеве, комментируя события в парламенте, он сказал, что план власти заключается в полной дискредитации Верховной Рады. По мнению С. Тарана, это необходимо, чтобы в августе было легче провести референдум о создании двухпалатного парламента на мажоритарной основе, что уничтожит партийную систему в Украине. «Власть таким способом надеется контролировать мажоритарщиков – через кнут и пряник, через правоохранительные органы…» – сказал политолог.

С. Таран назвал иллюзией то, что Президент якобы планирует путем воплощения такого сценария контролировать парламент. «Остается много вопросов: какие будут полномочия у верхней палаты, какие будут полномочия депутатов и т. п.», – заметил С. Таран. По мнению политолога, оппозиция должна противопоставить этому сценарию тотальную мобилизацию, она должна идти к людям, на улицу. «Очень важно, чтобы оппозиция поняла, что никакого парламентского пути изменения власти в этой стране не будет», – сказал С. Таран.

Политтехнолог, директор компании Berta Communications Т. Березовец считает, что Партия регионов не имеет целью распустить ныне действующий парламент, и об этом свидетельствует переманивание «тушек». Проведение выездного заседания Верховной Рады связано с возможной организацией референдума по изменениям в Конституцию. «Акция на улице Банковой вызвана другим событием, о котором пока говорят кулуарно, а именно: возможное проведение референдума по внесению изменений в Конституцию. Скажите, кто будет переманивать “тушек”: смысл, если парламент собираются распускать? Ответ четкий: никто не собирается распускать этот парламент, потому что сегодня появились новые перебежчики. Более того, организация этих событий на Банковой может рассматриваться через призму того, что люди дают понять, в том числе главе государства, что парламент дееспособен. Он работает, и конституционная реформа не нужна», – заявил Т. Березовец (Newsru.ua (http://rus.newsru.ua/ukraine/05apr2013/razriv.html). – 2013. – 5.04).


***

Вирішення питань про порядок обрання народних депутатів і Президента України на референдумі не є доцільним. Так екс-міністр юстиції М. Оніщук прокоментував актуальні нині питання щодо можливої зміни на референдумі типу виборчої систему й порядку обрання народних депутатів і Президента України. Про це УНН повідомили в прес-службі Інституту правової політики.

Зокрема, М. Оніщук зауважив, що розробка, розгляд й ухвалення виборчих законів є доволі багатоскладовим і процедурно тривалим процесом. «Крім того, предметом регулювання закону про вибори одночасно є ряд питань виборчого процесу, починаючи від оголошення виборів, формування виборчих комісій, списків виборців, висування і реєстрації кандидатів, ведення передвиборної агітації, інформаційного забезпечення і спостереження за виборами та закінчуючи проведенням голосування, встановленням результатів виборів», – пояснив експерт.

За словами М. Оніщука, референдна процедура не дає змоги врахувати всю сукупність вищеназваних положень. Крім того, постає питання про незмінюваність закону, ухваленого на референдумі, не інакше як самим народом. Окреслюючи складність такого процесу, М. Оніщук зазначив, що невипадково Конституція України визнає Верховну Раду України єдиним органом законодавчої влади (ст. 75).

Нагадаємо, президент Інституту правової політики, екс-міністр юстиції М. Оніщук зазначав, що Конституція України не передбачає можливості дострокового припинення повноважень ВР України, Президента України, уряду та інших конституційних органів через висловлення їм недовіри (УНН (http://www.unn.com.ua/uk/news/1202130-pitannya-zmini-viborchoyi-sistemi-nedotsilno-vinositi-na-referendum-m-onischuk). – 2013. – 5.04).

Експертна думка

П. Рабінович, доктор юридичних наук, завідувач Львівської лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва і місцевого самоврядування НАПрН України,

Д. Гудима, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник тієї ж лабораторії,

В. Гончаров, кандидат юридичних наук, науковий співробітник тієї ж лабораторії

Захист прав і правова допомога:
проблеми конституційно-судової інтерпретації

Як стало відомо з повідомлень у ЗМІ, нині на розгляді Конституційного Суду України (далі – КСУ) перебуває конституційне звернення юридичної особи щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 59 Конституції України (далі – Конституція чи Основний закон) та ч. 1 ст. 44 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) щодо розуміння судових витрат на правову допомогу, надану не адвокатом, а іншим фахівцем у галузі права, які підлягають відшкодуванню.

Видається, що вказане звернення знову ставить перед КСУ принаймні такі питання: 1) чи поширюється дія ст. 59 Конституції на юридичні особи; 2) хто може бути суб’єктом надання правової допомоги у суді та чи захищає Конституція вільну й рівну конкуренцію в судових процесах усіх фахівців у галузі права незалежно від того, чи мають вони свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, чи ні?

Отже, спробуємо запропонувати й стисло обґрунтувати відповіді на ці питання. Але спочатку декілька вихідних міркувань філософсько-правового, концептуально-методологічного рівня.

Ключові поняття

Конституція проголошує, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ч. 2 ст. 3). Оскільки Україна позиціонує себе як державу правову (ст. 1) і визнає права людини одним із визначальних орієнтирів своєї діяльності, то вона покликана вкрай максимізувати умови й можливості здійснення таких прав. Цьому налаштуванню держави має, на наш погляд, відповідати й гранично широке тлумачення терміно-понять «правова допомога», «захист своїх прав», «захисник», які вжито поруч – в одному абзаці ч. 1 ст. 59 Конституції.

Тому є підстави визначити вказані терміно-поняття у такий спосіб:

–​ – захист своїх прав – це захист будь-яких прав будь-якої людини (а
подекуди й інших суб’єктів правовідносин). Такий захист може здійснюватись самостійно, так би мовити, власноруч (ч. 5 ст. 55 Конституції) або спираючись на правову допомогу певних суб’єктів – захисників;

–​ захисник – адвокат або інший фахівець у галузі права, який допомагає
суб’єкту правовідносин уникати порушень прав останнього або ж усувати порушення і відшкодовувати спричинені збитки. Отже, захисник прав людини, про якого йдеться у ч. 1 ст. 59 Конституції, – це захисник не тільки від обвинувачення у вчиненні злочину або у вчиненні адміністративного правопорушення;

–​ правова допомога – це допомога у використанні юридичних
(легалізованих, тобто встановлених законом) засобів, «інструментів» означеного захисту. Отже, правова допомога – це завжди, так чи інакше, допомога в здійсненні юридичними засобами захисту будь-яких осіб від можливого або реально вчиненого порушення кимось будь-якого їхнього права.

Викладена інтерпретація згаданих трьох конституційних понять випливає, вочевидь, із їх тлумачення в системному зв’язку положень ч. 2 ст. 3 і ч. 1 і ст. 59 Конституції.

Наведені міркування і висновки засадничо відповідають правовій позиції КСУ, викладеній у рішенні № 13-рп/2000 від 16.11.2000 р. у справі про право на вільний вибір захисника: «Право на захист, зокрема, може бути реалізоване фізичною особою у цивільному, арбітражному, адміністративному й кримінальному судочинстві. Про загальність положень частини першої статті 59 Конституції України свідчить положення частини другої статті 63 Конституції України, яке окремо закріплює право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист» (абзаци 5 і 6 п. 5 мотивувальної частини рішення).


Кому Конституція гарантує права?

У рішенні № 1-рп/99 від 09.02.1999 р. у справі № 1-7/99 про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів КСУ на підставі аналізу назви розд. ІІ Конституції «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», а також аналізу змісту його статей у системному зв’язку з положеннями ч. 2 ст. 3 Основного закону звернув увагу на те, що цей розділ закріплює конституційні права, свободи й обов’язки передусім людини й громадянина. А ті положення окремих статей Основного закону, у яких насамперед визначається правовий статус деяких юридичних осіб (ст. 35, 36, 37), гарантують діяльність останніх через реалізацію відповідних прав і свобод людини й громадянина. Тому у п. 3 мотивувальної частини вказаного рішення КСУ дійшов висновку про те, що положення ч. 1 ст. 58 Конституції стосується фізичних осіб, але не поширюється на осіб юридичних.

Таке тлумачення сфери дії розд. ІІ Конституції, виходячи лише з його назви, навряд чи адекватно відображає сутність прав людини і сферу їх реалізації. Так, у «Малій енциклопедії конституційного права» (К., 2012) поняття прав людини визначається як певні можливості не тільки осіб фізичних, але й юридичних. Видається, що якщо реалізація певних прав і свобод людини передбачає чи допускає створення з цією метою юридичних осіб, тоді держава (керуючись, зокрема, ч. 2 ст. 3, ч. 2 ст. 8, ст. 21, ч. 1 ст. 22 Конституції) зобов’язана забезпечити таким особам права, необхідні для їх повноправної участі в усіх правовідносинах, у тому числі й тих, які виникають під час розгляду справ у судах.

Майже через чотири роки після ухвалення згаданого вище рішення КСУ було прийнято Цивільний кодекс України (далі – ЦК). Відповідно до ч. 1 і 2 ст. 91 ЦК юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна ж правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.

Надання ж у ч. 1 ст. 91 ЦК юридичним особам універсальної чи, інакше кажучи, загальної правоздатності, яка (як і правоздатність фізичних осіб) може бути обмежена лише за рішенням суду, дало змогу юридичній особі мати правову підставу для участі в будь-яких цивільних правовідносинах. Це положення ЦК, як зазначають фахівці, на сьогодні настільки глибоко вкорінилося у вітчизняній правовій системі, що може бути кваліфіковане як своєрідна правова аксіома.

Відтак радикальна зміна підходу законодавця (порівняно з підходом у ЦК УРСР) до визначення правоздатності будь-якої юридичної особи, а також вузько формалістичний, суто «буквалістський» характер наведеного вище тлумачення КСУ сфери застосування розд. ІІ Конституції об’єктивно зумовлює потребу відмовитися від обмеження поширення приписів цього розділу винятково на фізичних осіб – людину й громадянина. Прикметним є те, що певний крок у цьому напрямі КСУ вже зробив, відкривши, як зазначалося, провадження про офіційне тлумачення ч. 1 ст. 59 Конституції за конституційним зверненням юридичної особи.

Згідно зі ст. 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України є наявність неоднозначного застосування їх положень судами, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.

Якщо б КСУ керувався своїм рішенням № 1-рп/99 про те, що норми розд. ІІ Конституції не поширюються на юридичну особу, то він не міг би вважати, що неоднозначне застосування положень Конституції чи законів може призвести або призвело до порушення конституційних прав і свобод юридичної особи. Відтак і не міг би відкривати провадження за конституційним зверненням такої особи.

Про фактичне визнання КСУ наявності в юридичних осіб конституційних прав і свобод говорять також і ті провадження КСУ, які він відкривав, зокрема, за конституційними зверненнями ТзОВ «Торговий Дім “Кампус Коттон клаб”» (2002), ТзОВ «Пріма-Сервіс ЛТД» (2011). Тому видається, що, розглядаючи згадане вище конституційне звернення юридичної особи, КСУ у своєму рішенні мав би чітко висловитися і стосовно поширення положень розд. ІІ Конституції не лише на фізичних осіб, але й на осіб юридичних (за винятком, ясна річ, тих положень, які за їхньою природою властиві лише фізичним особам). В іншому разі складається парадоксальна ситуація, за якої конституційні звернення юридичних осіб про офіційне тлумачення приписів Конституції розглядаються (а отже, де-факто визнається наявність у цих осіб конституційних прав і свобод); однак положення ч. 1 ст. 58 Конституції про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, стосується лише фізичних осіб і не поширюється на осіб юридичних...

На користь необхідності відмови від недостатньо обґрунтованого підходу щодо обмеження поширення приписів розд. ІІ Конституції винятково на фізичних осіб вказують і ті статті Основного закону, які передбачають такі права людини й громадянина, реалізувати які стає можливим лише за посередництва саме юридичних осіб. Створення фізичними особами осіб юридичних завжди, так чи інакше, переслідує мету реалізації – нехай опосередкованої – певних прав людини й громадянина (скажімо, права на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), на свободу об’єднання в політичні партії і громадські організації (ст. 36), на власність (ст. 41), на підприємницьку діяльність (ст. 42), на освіту (ст. 53).

Проте, хоча матеріальні підстави для перегляду позиції КСУ, висловленої в рішенні № 1-рп/99, щодо сфери застосування розд. ІІ Конституції України, на наш погляд, існують, пошук формальних підстав для цього є більш проблематичним. Адже на сьогодні в Україні взагалі відсутнє відповідне законодавче регулювання підстав і порядку вказаного перегляду (на відміну від, наприклад, ситуації в Росії). Відсутність такого регулювання формально, здавалось би, унеможливлює не тільки виправлення КСУ помилок (яких він, як виняток, може припуститися, ухвалюючи свої рішення), але й забезпечення ним функціональної стабільності Конституції за посередництва динамічного тлумачення положень останньої (оскільки колишні офіційні інтерпретації КСУ з часом можуть втратити соціальну обґрунтованість й ефективність унаслідок зміни суспільних відносин). Однак попри це у практиці КСУ, як відомо, усе ж мали місце непоодинокі випадки кардинального перегляду ним власних інтерпретацій Конституції і законів, причому здебільшого, на жаль, навіть без належного обґрунтування (наприклад, його рішення від 26.06.2008 р. № 13-рп/2008; 17.09.2008 р. № 16-рп/2008; 06.04.2010 р. № 11-рп/2010; 21.06.2011 р. № 7-рп/2011; 26.12.2011 р. № 20-рп/2011). У зв’язку з цим, до речі, виникає проблема обов’язковості рішень КСУ (ст. 69) не тільки для всіх інших суб’єктів, але й для нього самого. Утім, ця проблема вимагає окремого розгляду.


Кому бути надавачем правової допомоги в суді?

Системне тлумачення ч. 1 ст. 59 Конституції і ч. 1 ст. 44 ГПК у світлі попередньої практики КСУ (зокрема, його рішення № 13-рп/2000) дає підстави однозначно стверджувати, що поняття «інші витрати, пов’язані з розглядом справи» (ч. 1 ст. 44 ГПК) охоплює витрати на надання правової допомоги й іншими фахівцями в галузі права (а не тільки адвокатами). Таке тлумачення також дає можливість уникнути своєрідної «логічної асиметрії» в законодавстві: адже в межах цивільного й адміністративного процесів витрати на правову допомогу відшкодовуються будь-якій особі, яка є фахівцем у галузі права, водночас у господарському процесі згідно з усталеною практикою – лише адвокату.

Протилежного висновку можна було б дійти лише в разі відмови КСУ від його попереднього тлумачення ч. 1 ст. 59 Конституції, наданого в щойно згаданому рішенні, і ухвалення ним нового рішення, у якому право на вільний вибір захисника вже було б обмежене таким вибором лише з-поміж адвокатів. Але така відмова КСУ (перегляд), якби вона відбулась, ясна річ, потягнула б істотні зміни в правовому регулюванні судового представництва. З одного боку, таке нове рішення КСУ легалізувало б досить проблематичне з точки зору конституційності положення ч. 1 ст. 45 чинного КПК України, згідно з яким у кримінальному провадженні захисником може бути лише адвокат. (Останнє положення досі чомусь не спровокувало чийогось конституційного подання, хоча воно вочевидь суперечить ч. 1 ст. 59 Основного закону в її інтерпретації рішенням КСУ № 13-рп/2000). З іншого – такий перегляд створив би істотні проблеми в правовому регулюванні надання правової допомоги в процесах цивільному, адміністративному і з розгляду справ про адміністративні правопорушення: адже у них узаконено надання правової допомоги не лише адвокатами, а й іншими фахівцями в галузі права, а також їх участь як захисників або представників.

Крім того, надання адвокатам привілейованого положення серед усіх фахівців-юристів у здійсненні функцій захисту й представництва не відповідатиме й ст. 42 Конституції в частині свободи підприємницької діяльності, не забороненої законом, і забезпечення державою захисту конкуренції. На це прямо вказав КСУ в абзаці 3 п. 6 мотивувальної частини рішення № 13-рп/2000: «Закріплення лише за адвокатами права на здійснення захисту підозрюваного, обвинуваченого й підсудного від обвинувачення і надання юридичної допомоги особам, які притягаються до адміністративної відповідальності, не сприяє конкуренції щодо надання кваліфікованої правової допомоги в цих сферах і підвищенню кваліфікації фахівців у галузі права». (До речі, наше законодавство не обмежує конкуренцію у сферах надання послуг суб’єктами приватного права). Не сприятиме такій конкуренції і закріплення лише за адвокатами права на надання правової допомоги та на здійснення представництва в господарському, цивільному та адміністративному судочинстві. Конкуренція ж, як відомо, – це стимул для підвищення якості послуг і рівня професійності їх надавачів!

Отже, слід вирішити, чи є об’єктивні підстави, якісь нові соціальні обставини для відмови КСУ від тлумачення ч. 1 ст. 59 Конституції, наданого ним у 2000 р.


Чи є підстави переглянути рішення КСУ № 13-рп/2000 ?

Власне, як показує узагальнення практики ряду зарубіжних органів конституційного судочинства, не можна виходити лише із тексту Конституції чи закону, а й слід брати до уваги соціально-сутнісний, змістовний аспект питання – причому «у світлі умов сьогодення» (як висловлюється Європейський суд з прав людини). Адже за кожною альтернативою тлумачення стоять різні цінності, які є, так би мовити, «ідеологічними випаровуваннями» неоднакових інтересів, потреб суб’єктів соціально-неоднорідного суспільства. Як доведено наукою герменевтикою, будь-який текст здатний бути носієм неоднозначних смислів, які обираються, «вичитуються» з нього його користувачами (реципієнтами), виходячи насамперед зі своїх інтересів або інтересів тієї спільноти, членами якої вони є чи яку вони підтримують. На цьому ґрунтується так званий потребовий підхід, який може бути застосовано для дослідження будь-яких правових феноменів (включаючи й рішення КСУ).

Перегляд попередньої позиції органу конституційної юрисдикції повинен відповідати й деяким додатковим вимогам. Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 19.12.1989 р. у справі Brozicek v. Italy суддя Мартенс в окремій думці (п. 2) зазначав: «Суд, який має намір скасувати свій попередній прецедент, повинен поміркувати над різними аспектами цього питання. Передусім слід визначити, чи точно аргументи на користь нового рішення є більш переконливими порівняно з тими, на яких базується попереднє рішення, адже скасовувати те останнє можна лише тоді, коли суд переконаний, що нова доктрина є кращою… На останок, суд повинен визначити, наскільки істотно перетлумачення зашкодить правовій визначеності».

Отже, порівняймо аргументи за участь у судовому процесі тільки адвокатів з аргументами щодо можливості участі в такому процесі ще й інших фахівців у галузі права.

Аналіз науково-практичної літератури дає змогу виявити головний аргумент на користь першої позиції: до адвоката закон висуває більше вимог, ніж до інших фахівців у галузі права, тому адвокат нібито є більш відповідальним, а його послуги вирізняються більш високою якістю і професійністю. Але, по-перше, не можна не помітити, що на низький рівень юридичних послуг «інших фахівців у галузі права» скаржаться чомусь не їхні користувачі – фізичні чи юридичні особи, а здебільшого самі ж адвокати. У цих випадках навряд чи йдеться про безкорисливу турботу за споживачів неякісних юридичних послуг, а радше про бажання уникнути чесної конкуренції і прагнення монополізувати адвокатською спільнотою право на правовому допомогу (захист) у суді. Тож обмеження правової допомоги послугами, надаваними лише адвокатами, сприятиме передусім інтересам безпосередньо адвокатів, а не інтересам тих суб’єктів, які потребують правової допомоги.

По-друге, видається надмірним применшення ролі нашої юридичної освіти як такої, яка начебто сама по собі не забезпечує належного рівня професійності й не гарантує якості пропонованих юристом послуг, і «возвеличення» кваліфікованості будь-якого адвоката, який теж є «продуктом» тієї ж системи юридичного навчання. Якщо вітчизняна юридична освіта з її науковим підґрунтям і неабиякими державними капіталовкладеннями не є такою гарантією, а відповідний диплом державного зразка ще не є достатнім доказом професійності його власника, то й цінність свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю навряд чи буде більшою (зокрема, тому що питання кваліфікаційного іспиту для юриста, який виявив бажання стати адвокатом, не виходять за рамки навчального плану вузівської підготовки юриста, тобто фахівця в галузі права). У будь-яких середовищах професійних юристів завжди є як висококваліфіковані, так і недостатньо кваліфіковані фахівці. Хто й коли виявляв «питому вагу» перших і других у кожному випадку?

По-третє, слід мати на увазі й те, що коли б КСУ ухвалив рішення, за яким право на правову допомогу в суді буде виключною прерогативою адвокатів, то це, гадаємо, становитиме в певному сенсі втручання у сферу приватних інтересів осіб, які потребують такої допомоги. І таке втручання, мотивоване начебто піклуванням про інтереси останніх і про якість надаваної їм правової допомоги, ґрунтуватиметься на припущенні, що згадані особи зазвичай не здатні самостійно обрати професійного юриста, оскільки не володіють достатніми правовими знаннями. Але ж таке саме припущення стосується і вибору надавача послуг з-поміж адвокатів.

Основні висновки

Підсумовуючи все викладене, вважаємо, що рішення КСУ № 13-рп/2000 є належно обґрунтованим, не є помилковим, а матеріальні (фактичні) підстави для його радикального перегляду відсутні. Відступ від попередніх рішень, як показує судова практика зарубіжних національних і міжнародних судових інстанцій, можливий лише за умови допущення судом явної помилки при ухваленні рішень (що трапляється вкрай рідко) або ж у разі, коли попередня інтерпретація з плином часу вочевидь застаріває внаслідок зміни суспільних відносин і починає викликати негативні соціальні наслідки, гальмувати розвиток суспільства (що трапляється частіше).
Кваліфікувати ж саме по собі прийняття нового КПК і Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» як таку істотну зміну суспільних відносин, що має зумовити трансформацію підходів КСУ до тлумачення ч. 1 ст. 59 Конституції, видається невиправданим. Навряд чи КСУ пасує підлаштовувати офіційне тлумачення норм Конституції під положення нових законів.

І останнє. Крім усього іншого, відверте визнання КСУ «праводопоможних» можливостей фахівців у галузі права в усіх різновидах судових процесів послугувало б додатковим імпульсом, приводом для законодавчого закріплення аутентичного роз’яснення, хто ж саме вважатиметься таким фахівцем (Сайт Конституційної Асамблеї України (http://cau.in.ua). – 2013. – 4.04).





С. Чернов, президент Української асоціації районних та обласних рад, голова Харківської обласної ради


Реформа місцевого самоврядування: іспит на зрілість, який має скласти українське суспільство


Інтерв’ю президента Української асоціації районних та обласних рад, голови Харківської обласної ради С. Чернова.


– 29 березня Асоціація органів місцевого самоврядування Харківської області розглянула проект Концепції реформування місцевого самоврядування і територіальної організації влади в Україні та схвалила положення цього документа. У чому суть перетворень, запропонованих у проекті Концепції? Чи своєчасне проведення цієї реформи?

– Безумовно, реформа вкрай необхідна, і вже давно. Її потрібно було починати на самому початку незалежного українського державотворення, ще два десятиріччя тому. Ми до сьогодні маємо надто централізовану систему керування регіонами, більше притаманну адміністративно-командній системі радянського зразка, ніж європейській демократичній моделі, до якої прагнемо.

Відповідно маємо ряд проблем, які істотно гальмують регіональний розвиток, створюють диспропорції в розвитку тих чи інших регіонів. Серед головних проблем – обмеженість повноважень самоврядування, брак коштів на виконання як делегованих державою, так і власних повноважень, конкуренція компетенцій представницької і виконавчої влад. Вирішення більш-менш важливого питання обласного чи районного рівня, як правило, замикається на столиці, тобто порушується принцип субсидіарності, основоположний для сучасного європейського регіонального управління, суть якого в тому, що проблеми мають вирішуватися на найбільш віддаленому від центра рівні, де їх вирішення максимально ефективне.

Суть майбутніх змін окреслив Президент В. Янукович під час Міжнародних муніципальних слухань у Києві в листопаді 2011 р. Він наголосив, що основою реформування має бути розширення прав територіальних громад, децентралізація влади й нова якість адміністративних послуг населенню.

У проекті Концепції поставлено за мету сформувати ефективне місцеве самоврядування і територіальну організацію влади, забезпечити надання владою якісних і доступних послуг населенню, а також максимально залучити громадскість до прийняття управлінських рішень, тобто сприяти розвитку так званої демократії участі.

Реформування має проходити у два етапи.

На першому (2013–2015 рр.) передбачається створити належне правове поле для впровадження механізмів демократії участі, закласти законодавчу основу для реалізації права територіальних громад на добровільне об’єднання, а також уніфікувати й стандартизувати адміністративні та соціальні послуги, що надаються населенню органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади, забезпечити доступність цих послуг і належне фінансове забезпечення.

На другому етапі (2015–2020 рр.) передбачається законодавчо врегулювати систему адміністративно-територіального устрою, завершити формування законодавчої бази для діяльності органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади на новій територіальній основі, з визначенням повноважень та їх ресурсного забезпечення. Крім того, передбачається створити конституційну основу утворення виконавчих органів обласних і районних рад, розподілу повноважень між ними та відповідними місцевими адміністраціями.

Успішна реалізація реформи сприятиме підвищенню ролі громад й органів самоврядування у вирішенні питань місцевого розвитку відповідно до вимог Європейської хартії місцевого самоврядування. Буде істотно покращено доступність і якість адміністративних і соціальних послуг. Створена таким чином ефективна територіальна система місцевого самоврядування – із широким залученням населення до прийняття управлінських рішень – стимулюватиме економічний розвиток територій за рахунок удосконалення механізмів впливу органів місцевого самоврядування на визначення пріоритетів місцевого економічного розвитку.

– Наскільки, на Вашу думку, запропоновані в проекті Концепції заходи готові до реалізації? Адже часто на стадії втілення тих чи інших реформ вони виявлялися «сирі», неопрацьовані належним чином або випадають із законодавчого простору. І, як наслідок, навіть найкращі починання сходили нанівець.

– Як ви зрозуміли, проведення реформи потребує істотних змін у вітчизняному законодавстві. Узяти хоча б Європейську хартію місцевого самоврядування, ратифіковану Верховною Радою у 1997 р. Конституція України, що була прийнята за рік до ратифікації Хартії, у деяких своїх нормах суперечить Хартії. Отже, необхідно узгодити з Хартією вітчизняне законодавство і, обов’язково, Основний закон, як того вимагають міжнародні зобов’язання, узяті на себе Україною.

Звісно, реформування такої важливої частини державного механізму, як регіональне управління потребує комплексного всебічного підходу до справи, тому за дорученням Президента був підготовлений проект Концепції реформування місцевого самоврядування. У підготовці проекту взяла активну участь Асоціація органів місцевого самоврядування Харківської області, Національна академія правових наук. Документ пройшов широке обговорення і був підтриманий у регіонах України та національних асоціаціях органів місцевого самоврядування. Проаналізували, надали пропозиції і в цілому схвалили проект Концепції численні експерти, зокрема представники Європейської комісії за демократію через право (Венеціанська комісія).

Проект Концепції знайшов підтримку в Міністерстві регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, у Державному фонді підтримки місцевого самоврядування, інших міністерствах і відомствах.

У квітні минулого року проект Концепції схвалила Координаційна рада з питань розвитку громадянського суспільства. Водночас професором Університету Париж І Пантеон-Сорбонна, експертом програми Ради Європи Ж. Марку був презентований експертний висновок Ради Європи щодо проекту Концепції, де було зазначено, що документ загалом відповідає Європейській хартії місцевого самоврядування і попереднім рекомендаціям Ради Європи.

У вересні на засіданні Конституційної Асамблеї України відбулася презентація проекту Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні. Проект Концепції було підтримано членами Конституційної Асамблеї.

Отже, документ пройшов широке обговорення та отримав позитивні відгуки як від представників місцевого самоврядування, так і міжнародних експертів, навіть має втілення в роботі Конституційної Асамблеї, а також центральних органів влади. Так, відповідно до Указу Президента про Національний план дій на 2013 р. щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010–2014 рр. «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» на розгляд глави держави має бути внесений проект указу про затвердження Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади.

– Часто консервативне за своєю природою суспільство схильне з недовірою ставитися до всього нового. Чи є побоювання, що населення не сприйме реформу?

– Звісно, це проблема, яка потребує найпильнішої уваги. Саме несприйняття населенням реформ часто ставало на заваді їх реалізації. Тож інформаційна робота з людьми, роз’яснення суті перетворень, окреслення позитивних факторів, які вони принесуть кожній громаді й кожній родині, невід’ємна складова успіху реформ.

Як приклад, можна згадати невдалу спробу проведення адміністративної реформи у 60-х роках ХХ ст. у Франції, коли об’єднання окремих департаментів у регіони, продиктоване потребами соціально-економічного розвитку, провалилося на референдумі 1969 р., що, до речі, стало однією з причин дострокової відставки Шарля де Голля.

Інший приклад – реформа місцевого самоврядування в Польщі. На стадії реалізації реформи в неї також вистачало супротивників, однак місцеві депутати, війти, бурмістри, групи активістів підтримали нововведення. Коли ж нова система гмін почала приносити позитивні результати, реформа згуртувала навколо себе і громадян, і політиків, і бізнес. Сьогодні Польща впевнено рухається шляхом децентралізації, являючи собою успішний зразок для інших країн так званої «молодої демократії».

Безумовно, ми усвідомлюємо необхідність роботи з населенням для популяризації майбутньої реформи і на виконання доручення Президента В. Януковича, яке він дав на засіданні Ради регіонів 21 березня 2013 р., уже почали цей процес.

Нагадаю, обласна Асоціація органів місцевого самоврядування своїм рішенням рекомендувала керівникам органів місцевого самоврядування, з метою вивчення та обговорення положень Концепції, провести ряд заходів у районах і містах області у форматі круглих столів, громадських зборів, зустрічей з трудовими колективами, а також розмістити документ у засобах масової інформації.

Робитимемо все, щоб Концепція отримала якомога широку підтримку. Люди мають зрозуміти, якщо нічого не змінювати, краще не стане.

І ще про ризики. Час від часу чути думку, що передача повноважень у регіони, підвищення ролі виборних органів влади на місцях загрожує цілісності держави, якщо владу в місцевих радах отримають безвідповідальні політичні сили.

Головне, що цікавить більшість людей, не радикальні політичні ідеї чи галасливі лозунги, а нормальна робота комунальних служб, нові робочі місця, відремонтовані дороги та інші життєві питання, якими повинна займатися місцева влада. Якщо згадані вами політики не зможуть займатися цими прозаїчними справами або не знайдуть на це часу, суспільство швидко дасть їм належну оцінку, бо для цього їхати до Києва не потрібно – усі поряд.

Однією зі складових реформи є створення належних умов для демократії участі. І тут уже ніхто не зможе звалювати провину за прогалини в регіональному розвитку на підступи влади, а нестиме відповідальність за свої дії. Краще нам усім об’єднуватися сьогодні для вирішення існуючих проблем, оскільки завтра їх вирішувати буде набагато складніше.

Звісно, будь-яка масштабна реформа – це іспит на зрілість для влади й суспільства, але, упевнений, ми успішно його складемо! (Сайт Конституційної Асамблеї України (http://cau.in.ua/ua/news/id/reforma-miscevogo-samovrjaduvannja-ispit-na-zrilist-jakij-maje-sklasti-ukrajinske-suspilstvo-743). – 2013. – 2.04).



І. Бекешкіна:

Референдум щодо мажоритарки стане кінцем демократії


У Центрвиборчкомі вважають важливим прийняття закону про референдум, однак критикують документ. «У мене є багато зауважень до закону... У ньому містяться окремі положення, які не можна назвати конституційними», – упевнений глава ЦВК В. Шаповал. Зокрема, експерта насторожує можливість прийняття нової Конституції шляхом проведення референдуму. «У самій Конституції про таку можливість не йдеться», – підкреслив він. За його словами, згідно з рішеннями КСУ, перш ніж проводити референдум про зміну Основного закону, слід запитати в українців, чи потрібна нова Конституція.

Свої побоювання стосовно закону висловлює і директор Фонду «Демократичні ініціативи» І. Бекешкіна. Зокрема, експерт наголошує, що результати референдуму з будь-якого питання є сумнівними, оскільки закон про референдум виписаний таким чином, що референдум може проводити, контролювати й рахувати результати лише влада. Стосовно можливого референдуму щодо зміни системи виборів Верховної Ради на мажоритарну, то І. Бекешкіна переконана, що це означатиме кінець демократії в Україні.

Вона також зауважує, що свого часу Київський міжнародний інститут соціології довів, що явка учасників референдуму 2000 р. була сфальсифікована.

Соціолог також вважає, що влада «використає цей референдум для того, щоб змінити закон». «Для того щоб зробити закон про вибори таким, щоб В. Янукович був forever. Щоб мати абсолютну більшість у Верховній Раді й змінювати Конституцію, як захоче той же В. Янукович», – заявила І. Бекешкіна.

Водночас вона переконана, що більшість українців проігнорує референдум у випадку його ініціювання. «Тема виборчої системи для обрання Верховної Ради їм (українцям. – Ред.) не цікава. Найбільше цікавить те, що стосується повсякденного життя. До прикладу, пенсійна реформа», – зауважує вона.

У разі проведення референдуму щодо членства в ЄС чи МС його результати можуть вказувати на розкол України, переконана експерт. «У якому б варіанті не проходив референдум – за ЄС чи за МС, або якщо проводити один із них, то це, по-перше, буде маніпуляція, бо інший теж буде виграний, а по-друге, це розколює Україну на дві частини», – сказала І. Бекешкіна. На підтвердження своїх слів вона навела дані дослідження, яке проводилося Фондом «Демініціативи» та КМІСом з 5 по 13 березня 2013 р. За його результатами, якби найближчої неділі відбувся референдум щодо вступу України до Митного союзу, то більшість населення серед тих, хто вже визначився, проголосувала б «за» – 57,5 %, а «проти» – 42,5 %. Однак коли потім соціологи поставили аналогічне запитання, але щодо вступу України до ЄС, то 59 % проголосували б «за» і 41 % – «проти». Якби ж питання стояло альтернативно, то 52 % людей проголосували б за вступ до ЄС, а 48 % – за МС. «Тобто цілком очевидно, що Україна ділиться в цьому питанні на дві частини», – зауважила І. Бекешкіна. За її словами, крім того, що результати такого опитування ділять Україну на дві частини: Захід – Центр і Південь – Схід, вони ще й розділяють покоління. «В альтернативній постановці питання люди у віці 18–40 років голосують за Європейський Союз, а після 60 – істотно підтримується Митний союз. Тобто якщо ми зараз проголосуємо за Митний союз, то це буде вибором старшого покоління, а не молодого, яке має більшою мірою визначати майбутнє, але, на жаль, менш активно ходить на вибори та референдуми», – резюмувала соціолог (Фонд «Демократичні ініціативи» (http://www.dif.org.ua). – 2013. – 7.04; Укрінформ (http://www.ukrinform.ua). – 2013. – 18.03).


Конституційні процеси зарубіжних країн


Великобританія

Первый министр Шотландии А. Салмонд заявил, что 18 сентября 2014 г. «Шотландия сделает решающий шаг вперед». В этот день состоится референдум о независимости автономии от Великобритании.

Ныне Шотландская национальная партия хочет привести свою страну к полной независимости. Сама возможность обсуждения этого вопроса возникла после оглушительной победы партии на выборах в шотландский парламент в 2011 г. Шотландская национальная партия, правда, и так была у власти, но контролировала меньшинство депутатов парламента. Британские власти рассчитывали, что избирательная система Шотландии, близкая к пропорциональной по своему устройству, никогда не позволит шотландским националистам получить твердое большинство и поставить вопрос о независимости, но просчитались. Шотландская национальная партия получила 69 из 129 мест в парламенте и, таким образом, захватила абсолютное большинство (Докладніше – див. Додаток).


Додаток

Предстоящий референдум уже вызвал жесткую полемику между британскими и шотландскими властями, между Шотландской национальной партией и оппозицией. Шотландские националисты утверждают, что в случае обретения независимости Шотландия автоматически станет членом Европейского Союза. Она будет иметь собственную валюту и сможет использовать нефтяные запасы Северного моря для повышения жизненного уровня населения. Кроме того, шотландские националисты намерены сохранить британскую монархию. Королева Елизавета II станет королевой независимой Шотландии и будет иметь тот же статус, что и в независимых от Британии бывших доминионах, таких как Австралия или Канада.

Иначе говоря, шотландские националисты рисуют облик маленькой богатой европейской страны, вроде Норвегии. Такой и должна стать Шотландия, нефтяная страна с небольшим населением, высокоразвитой экономикой, членством в ЕС и проверенной временем британской монархией.

В ответ на это британские власти заявляют, что независимой Шотландии придется заново вступать в ЕС, и в этом британцев поддерживает председатель Еврокомиссии Баррозу. Они говорят, что месторождения нефти в Северном море близки к истощению, а значит, нефтяного изобилия может и не быть. Британцы пугают шотландцев возможностью введения евро, а проблемы общеевропейской валюты общеизвестны. Да и насчет сохранения монархии бабушка надвое сказала. Пока что Елизавету II пугает шотландская независимость, хотя утверждается, что она готова принять результаты референдума.

Опросы показывают, что пока 47 % жителей Шотландии выступают против независимости. Число сторонников последней составляет 32 %. Однако нужно учитывать тот факт, что 88 % населения Шотландии составляют шотландцы, а их национальная гордость сильно задета многими веками зависимости от Англии. Лидер Шотландской национальной партии А. Салмонд – опытнейший политик, неоднократно приводивший партию к победам на выборах вопреки всем прогнозам. Поэтому битва только разгорается.

Кому же выгодна независимость Шотландии? Разумеется, конкурентам Британии в рамках Европейского Союза – Франции и Германии. Эти два государства, являющиеся ядром единой Европы, не допускают на своей территории никакого сепаратизма, но при этом исподтишка поощряют распад соседних государств. Конечно, лидерам ЕС было бы выгодно иметь дело с двумя Италиями – Северной и Южной, а также с Испанией, поделенной на несколько независимых государств.

Что касается Шотландии, то она традиционно использовалась французами в политических играх против Англии. Вспомним, например, что Франция добилась брака между своим королем Франциском II и последней королевой независимой Шотландии М. Стюарт. Именно ее сын Иаков и объединил в одних руках два престола. Иначе говоря, независимая Шотландия означает очень серьезный удар по Великобритании. Она-то привыкла считать, что находится на своем острове как в крепости. А может возникнуть ситуация, что у Англии будет сухопутная граница с независимой Шотландией.

Так что британские власти будут делать все, чтобы Шотландия не получила независимости. Но даже если Шотландская национальная партия и проиграет референдум, проблема не исчезнет. Шотландия добивается как минимум фискальной независимости от Британии, иначе говоря, права самой собирать налоги. Этой темы не будет на референдуме (хотя изначально предполагалось, что она будет внесена), поэтому она остается за скобками общественной дискуссии. Но даже в случае проигрыша она возникнет вновь – просто потому, что независимость поддержат значительное число шотландцев.

Если вспомнить ситуацию в Канаде, где франкоязычный Квебек в свое время отказался от провозглашения независимости, то в результате власти пошли на большие уступки квебекцам, фактически уравняв в правах оба языка: любой претендент на пост премьер-министра должен знать и английский, и французский. Да и в правительстве, говорят, франкоязычные и англоязычные должны быть представлены поровну.

Короче говоря, даже если референдум о независимости потерпит поражение, статус Шотландии внутри Великобритании, скорее всего, повысится, не говоря уже о том, что сама возможность вынесения такого вопроса на всенародное голосование означает, что к нему могут вернуться в будущем. Тот же Квебек все равно держит в уме возможность нового референдума о независимости. Точно так же в Австралии часто звучат голоса в пользу референдума об отмене британской монархии: один уже был и закончился сохранением на троне Елизаветы II.

Итак, серьезная борьба за шотландскую независимость только начинается. В этой партии будет много ходов, даже если референдум 2014 г. и не закончится успехом для сторонников свободной Шотландии (KM.RU (http://www.km.ru/world/2013/03/22/evropeiskii-soyuz-es/706703-shotlandiya-mozhet-stat-troyanskim-konem-evrosyuza). – 2013. – 22.03).


Латвія

В Латвии давно назрела конституционная реформа, заявил в интервью LNT президент А. Берзиньш.

По словам А. Берзиньша, его огорчает, что некоторые министры ведут себя как «двигатели партийных рейтингов». Ситуацию осложняет еще и приближение муниципальных выборов. Впрочем, после выборов отношения между правящими партиями вряд ли улучшатся, считает он.

Если «Единство», Партия реформ, VL-ТБ/ДННЛ и «группа Олштейнса» не возьмут себя в руки, следующая коалиция в новом парламенте будет состоять из совершенно других организаций. Не стоит думать, что избиратели не замечают бесконечные конфликты в правительстве, отметил А. Берзиньш.

Президент также подчеркнул, что в Латвии необходима конституционная реформа, чтобы правительство формировалось на другой основе. Сейм должен утверждать премьер-министра, а он сам должен выбирать членов своего правительства и нести ответственность за их работу, считает А. Берзиньш. Он также сообщил, что рабочая группа подготовит соответствующие предложения к осени (DELFI (http://rus.delfi.lv/news/daily/politics/prezident-situaciya-v-koalicii-bred-sumasshedshego-i-lyudi-eto-vidyat.d?id=43182716). – 2013. – 28.03).



Естонія


Конституционная комиссия парламента Эстонии выступила против поправки к Конституции, предусматривающей введение прямых общенародных выборов главы государства, и предложила парламенту отклонить законопроект в первом чтении, сообщила пресс-служба парламента.

С предложением позволить гражданам избирать президента путем прямого голосования выступила оппозиционная парламентская фракция Центристской партии. Поправка предусматривает выдвижение кандидатов от партий, а также свободных кандидатов, собравших как минимум 10 тыс. подписей граждан Эстонии. Избранным признавался бы кандидат, который получит более 50 % голосов. «Данная поправка предусматривает прямые выборы президента, но сохраняет при этом действующую парламентскую модель, чьи обязанности сбалансированы и с точностью установлены. Если мы теперь расширим мандат одного института, это может затронуть и другие ступени законодательной власти и вызвать конфликт сфер ответственности», – сказал председатель Конституционной комиссии Р. Марусте.

В настоящее время президента Эстонии выбирает парламент. Глава государства считается избранным, если за него проголосуют две трети депутатов. Если в первом туре голосования ни один из кандидатов не набрал нужного количества голосов, на следующий день проводится второй тур. Если и второй тур закончится безрезультатно, между двумя кандидатами, набравшими во втором туре наибольшее количество голосов, проводится третий тур голосования. Если и в третьем туре не удается выбрать президента, через месяц созывается коллегия выборщиков, которая избирает нового главу государства. В коллегию выборщиков входят депутаты парламента и представители органов местного самоуправления. На этом этапе президент выбирается простым большинством голосов (Рапси (http://rapsinews.ru/international_news/20130326/266833400.html). – 2013. – 26.03).


Додаток

В ноябре пришлого года в Эстонии было прийнято решение о создании инициативы под названием «Народное собрание» – интернет-портала, на котором все желающие в течение января могли представить свои предложения по пяти темам: система выборов, финансирование партий, создание партий, участие граждан в политике и принудительная партеизация, а также рубрика «Другие вопросы» (Varia).

Всего поступило около 5 тыс. предложений. В феврале эксперты оценивали их возможные последствия, в марте прошли тематические обсуждения, в рамках которых политологи и политики выбрали получившие наибольшую поддержку предложения, которые реально претворить в жизнь. Обсуждаться они будут в апреле, когда пройдет первое физическое народное собрание. Его состав сформировала фирма Emor методом случайного выбора, но так, чтобы был представлен весь срез общества (по возрасту, образованию, национальности, полу и региону).

Как признали специалисты Emor, 70 % выбранных людей ответили отказом. Особенно тяжело было в Ида-Вирумаа и среди русскоязычного населения, поскольку большинство ничего не слышало об этой инициативе. В конце концов, 500 человек были найдены, и 6 апреля они сядут за 10-местные столы, чтобы под управлением экспертов обсудить все представленные им предложения по изменению и очищению политической системы и проголосовать по ним. Президент пообещал, что после этого представит ставшие наиболее популярными идеи парламенту.

Глядя на самую важную и популярную рубрику – изменение системы выборов, в которую поступило 32,4 % (1559) от всех предложений, мы видим, что наибольшую поддержку нашли идеи, согласно которым голос избирателя должен достигать конкретного кандидата, депутат Рийгикогу не мог бы баллотироваться на муниципальных выборах, избранного депутата можно было бы отзывать из парламента, президента мог бы выбирать народ, число депутатов Рийгикогу следовало бы сократить, а входить в парламент было бы нельзя больше двух сроков подряд.

Однако есть подозрение, что ни одно из этих предложений (независимо от того, разумны они или нет) не будет осуществлено, поскольку все они требуют внесения изменений в Конституцию, чего нынешнее большинство в Рийгикогу ни в коем случае не поддержит и даже не инициирует. Едва ли это сделает и президент. Можно предположить, что из предложенного народным собранием через парламент пройдут лишь некоторые косметические поправки [например, уменьшение суммы предвыборного залога, снижение избирательного барьера на выборах в Рийгикогу (сейчас – 5 %), сокращение числа людей, необходимого для создания партии (сейчас – 1 тыс.)]. В идеале могут еще установить потолок предвыборных расходов партий. Следует напомнить, что все эти предложения уже содержались в законопроектах, представленных социал-демократами в Рийгикогу полгода назад.

На проведение народного собрания пошла весьма солидная сумма – 70 тыс. евро. Результат же может быть ничтожным, лишь усугубляющим народное разочарование и политическое отчуждение. Единственный реальный способ изменить политическую систему в Эстонии – выбрать в 2015 г. в парламент те партии, которые не на словах, а на практике доказали, что для них важно мнение народа и они готовы и хотят с ним считаться (Baltija.EU (http://www.baltija.eu/news/read/30491). – 2013. – 4.04).


Коментар

Эстония готова к прямым президентским выборам, и то, что реформисты и члены партии IRL в Конституционной комиссии Рийгикогу отклонили эту идею, показывает страх коалиции перед народным мнением, считает член Конституционной комиссии, центрист П. Тообал. «По мнению Центристской партии, общество Эстонии готово избирать достойных президентов, также обосновано желание, чтобы парламент передал бы это право народу, – сказал П. Тообал, сообщает rus.err.ee. – Учитывая, что на портале народного собрания идея о прямых президентских выборах нашла широкую поддержку, особенно неприглядным кажется то, что коалиция отказалась обсуждать ее дальше» (Delfi (http://rus.delfi.ee/daily/estonia/toobal-koalicionnye-partii-boyatsya-vybrannogo-narodom-prezidenta.d?id=65880876). – 2013. – 26.03).

Румунія


В ходе намеченного на осень текущего года в Румынии референдума об изменении Конституции страны на суд народа может быть вынесена поправка, предусматривающая, что все граждане Молдовы будут автоматически считаться Бухарестом гражданами Румынии и смогут получить соответствующие документы без прохождения каких-либо бюрократических процедур. Об этом заявил 2 апреля в интервью изданию «Коммерсантъ-Молдова» находящийся с визитом в Кишиневе депутат нижней палаты румынского парламента от правящего в Румынии Социал-либерального союза (СЛС) О. Яне.

По словам политика, он лично намерен предложить данную поправку. «Не знаю, конечно, примут ли мою поправку, но я обязан это сделать, потому что являюсь патриотом своей страны, а также Республики Молдова», – заявил О. Яне. Он добавил, что вопрос, связанный с процедурой получения румынского гражданства гражданами Молдавии, – это «вопрос политической воли». «Существует румынский народ, молдаване – часть румынского народа. И я не понимаю, почему вы должны проходить какие-то процедуры для получения гражданства. Если бы румынскую Конституцию дополнили статьей, предусматривающей, что любой гражданин РМ по праву является румынским гражданином, проблема была бы решена», – отметил румынский парламентарий.

Он также предложил Молдове и Румынии «начать реальный процесс по объединению экономического пространства», не дожидаясь перспективы вступления Молдовы в Евросоюз. «Люди РМ – часть румынского народа, и мы должны дать им шанс интегрироваться с Румынией с социальной и экономической точки зрения, чтобы у них была свобода передвижения, право на труд, налоговые льготы. То, что между нами существует граница, не важно. Просто люди должны чувствовать, что они едины. Если бы у нас был культурный и экономический обмен, то румынские компании больше бы инвестировали в Молдову, и наоборот, а при укреплении деятельности неправительственных организаций на территории обеих стран граница не имела бы значения», – подвел итог О. Яне (ИА REGNUM (http://regnum.ru). – 2013. – 2.04).


***

В Конституцию Румынии предложили внести поправку о возможности ее воссоединения с Молдовой. С такой инициативой, как передает Moldnews, выступило движение Actiunea-2012.

По информации REGNUM, предложение Actiunea-2012 будет представлено на конституционном форуме, на который выносятся проекты поправок к Основному закону Румынии. Осенью эти поправки будут вынесены на референдум.

Поправка, предлагаемая унионистами (сторонниками слияния Молдовы с Румынией), гласит: «Румыния может воссоединиться мирным, демократическим и свободным путем, на основе одобрения обеих сторон с любым субъектом международного права, ставшего суверенным и независимым в результате разделения румынского народа в ходе трагических событий Второй мировой войны и в целом событий, произошедших в ХХ в.».

Авторы инициативы ссылаются на международный опыт государств, которые были разделены по тем или иным причинам, а впоследствии воссоединились (например, Германия или Вьетнам). «Румыния – одна из стран, которая была разделена в ходе Второй мировой и холодной войны. Когда мы говорим о Республике Молдова, мы говорим на самом деле о Восточной Румынии», – заявил сопредседатель движения А. Сурчел.

С аналогичным предложением выступали и в парламенте Румынии. Представитель националистической Народной партии Е. Михалаке, как сообщала ранее «Трибуна», заявил, что в новую Конституцию следует включить, «по меньшей мере, одну статью, касающуюся общего будущего Румынии и Бессарабии».

Бессарабия (часть Молдовского княжества) в начале XIX в. была присоединена к России. Позднее, в начале XX в., в регион были введены румынские войска, бессарабский парламент проголосовал за присоединение к Румынии. В составе Румынии регион находился до 1940 г. (советское правительство расценивало это как оккупацию). В 1940 г., после заключения соглашения с Германией о ненападении и разграничении сфер влияния в Восточной Европе (Бессарабия, согласно этим соглашениям, находилась в сфере интересов СССР), советские власти вернули контроль над Бессарабией. На ее территории была образована Молдавская ССР.

В Молдове и Румынии существует движение за объединение двух стран (на базе Румынии). В то же время среди молдаван эта идея не имеет существенной поддержки (Лента.Ру (http://lenta.ru/news/2013/04/04/join). – 2013. – 4.04).



Грузія


Парламент Грузии единогласно, 114 голосами, принял в третьем, окончательном, чтении поправки в Конституцию, ограничивающие полномочия президента страны. Согласно поправкам, президент не сможет единолично распускать правительство, на это потребуется согласие парламента. В случае роспуска парламента правительство будет выполнять свои функции вплоть до утверждения нового кабинета правительства новым парламентом.

До сих пор действовала конституционная норма, по которой президент имел право распустить парламент и, не дожидаясь новых парламентских выборов, расформировать правительство.

Как заявил депутат парламента от правящей коалиции «Грузинская мечта» Г. Цагареишвили, принятие поправок в Конституцию «раз и навсегда успокоило общественность». «Возможно, в себя придет и успокоится главный субъект этих поправок – М. Саакашвили. И прекратит грязные политические игры, инсинуации и подрывную деятельность против собственной страны», – сказал депутат (РБК-Ураїна (http://www.rbc.ua/rus/news/politics/parlament-gruzii-utverdil-popravki-v-konstitutsiyu-ogranichivayushchie-25032013152700). – 2013. – 25.03).


Коментар

Содокладчики ПАСЕ по Грузии М. Йенсен и Б. Цилевич приветствуют принятые парламентом Грузии 25 марта поправки в Конституцию, которые лишают президента возможности назначения правительства без согласия парламента. Об этом говорится в специальном заявлении М. Йенсена и Б. Цилевича, размещенном на официальном сайте ПАСЕ.

Содокладчики ассамблеи отмечают, что поправки были приняты на основе соглашения, достигнутого между правящим большинством и парламентской оппозицией. «Эти поправки сняли значительный источник недоразумений и напряженности. Поэтому мы приветствуем их и особенно тот факт, что они были приняты при широкой поддержке на основе соглашения между правящим большинством и оппозицией», – сказано в заявлении.

Содокладчики ПАСЕ ожидают, что такая же готовность к сотрудничеству и компромиссам будет проявлена и в работе над другими важными законопроектами, такими как проект реформы Верховного совета юстиции. По их оценке, готовность к компромиссам и сотрудничеству создаст хорошую основу для плодотворной коабитации (REGNUM (http://regnum.ru/news/polit/1640936.html). – 2013. – 27.03).


Коментар

После того как конституционные поправки были приняты парламентом в первом слушании, еврокомиссар по вопросам расширения и соседской политики Ш. Фюле написал в Twitter: «Приветствую постепенный переход на прагматизм в Грузии: голосование в парламенте по конституционным поправкам – хорошая новость».

Содокладчики Парламентской ассамблеи Совета Европы М. Йенсен и Б. Чилевич 26 марта опубликовали заявление, в котором приветствовали утверждение конституционных поправок. «Эти поправки сняли важный источник недоразумений и напряженности. Поэтому мы приветствуем это и особенно тот факт, что их утверждение произошло при широкой двухпартийной поддержке, после достижения соглашения между правящей партией и оппозицией, – говорится в соглашении. – Надеемся, что аналогичная готовность к сотрудничеству и компромиссам будет проявлена и во время обсуждения других важных тем повестки дня парламента, как реформа Высшего совета юстиции. Такая готовность к компромиссам и сотрудничеству может создать хорошую основу для плодотворной коабитации» (Civil.Ge (http://www.civil.ge/rus/article.php?id=24602). – 2013. – 26.03).


***

Президент Грузии М. Саакашвили уже подписал конституционный закон о внесении изменений в Конституцию Грузии, и 27 марта закон был опубликован в «Законодательном вестнике Грузии».

Согласно закону, изменения внесены в три статьи Конституции Грузии, которые касаются полномочий президента в отношении правительства и парламента. В частности, уточнен срок, начиная с которого президент не сможет отправить в отставку правительство и распустить парламент. Это период с мая того календарного года, в который истекает срок полномочий президента, и до принесения присяги новым президентом Грузии.

В случае роспуска президентом правительства в установленные законом сроки президент поручает этому же правительству исполнение обязанностей до тех пор, пока не будет представлен и утвержден новый состав правительства, который должен будет утвердить новоизбранный парламент. Закон лишает президента права на назначение правительства без согласия парламента (REGNUM (http://regnum.ru/news/polit/1641253 .html#ixzz2PJabIo6w). – 2013. – 27.03).


Коментар

Госдепартамент США с одобрением высказался о законодательной инициативе, которая была одобрена парламентом Грузии.

Представитель этого ведомства П. Вентрелл в письменном обращении заявил: «Сегодня парламент Грузии единогласно проголосовал за утверждение поправки, которая, согласно положениям Конституции страны, лишает президента права назначать новое правительство без утверждения парламента. Соединенные Штаты Америки поздравляют руководство Грузии и парламентское большинство с принятием этого важного, устраивающего все партии решения. Оно прокладывает путь к консолидации демократии в Грузии и позволяет сосредоточить внимание на многих проблемах, стоящих сегодня перед правительством. Нас радует политический консенсус, лежащий в основе этого решения, и мы призываем все политические силы сохранять конструктивный тон в процессе обсуждения проблем в обществе в интересах обеспечения дальнейшего прогресса во благо Грузии и ее граждан» (Голос Америки (http://www.golos-ameriki.ru/content/georgia-parliament-us-department-of-state/1628532.html). – 2013. – 25.03).



Туреччина

На празднике Навруз, который стал для местных курдов чем-то вроде дня национальной гордости, перед ликующей толпой в несколько сот тысяч человек было зачитано обращение А. Оджалана. Основателя сепаратистской Курдской рабочей партии (КРП), которого многие курды, живущие в Турции и за ее пределами, признают национальным лидером. Человека, которого турецкое государство до сих пор считает преступником № 1 и который уже 14-й год отбывает в Турции пожизненное заключение.

А. Оджалан обратился к своим сторонникам со словами о необходимости мира – после почти 30 лет кровавых столкновений между турецкими войсками и боевиками КРП и терактов, жертвами которых с обеих сторон стали не менее 40 тыс. человек. «Настал момент, когда наши вооруженные силы должны быть выведены за границу. Это не конец, это начало новой эры. Пусть пушки молчат и говорят политики».

Реакция премьер-министра Турции Р. Эрдогана – человека, который не так давно говорил, что А. Оджалан заслуживает быть повешенным – последовала незамедлительно. Он назвал слова курдского лидера «очень позитивным подходом» и пообещал поддерживать режим перемирия при условии его соблюдения курдскими боевиками.

Следует отметить, что речь не идет о каком-то замороженном вялотекущем конфликте, вроде, например, кипрского. Боевики КРП совершали теракты, в том числе и против мирного населения, из-за чего организация до сих пор включена ООН и Соединенными Штатами Америки в список террористических группировок. Турецкие военные отвечали карательными операциями и ужесточением законодательства, по которому людей преследовали не только за деяния, но и за убеждения. Согласно данным Human Rights Watch, в совсем недавнем прошлом – 1980-90-х годах – турецкие войска ликвидировали сотни курдских населенных пунктов, которые могли бы послужить базами для партизан, их жители были переселены в города, часто без всякой компенсации за потерянное жилье.

Нападения на военных на юго-востоке Турции и удары турецких ВВС по базам курдских боевиков на севере Ирака продолжались вплоть до последних месяцев – число погибших в 2012 г. исчисляется сотнями. В такой ситуации начало мирных переговоров осенью прошлого года, первым результатом которых стало обращение курдского лидера, было отважным и ответственным шагом. Это не первая попытка заключить перемирие в ходе турецко-курдского конфликта. Однако именно сейчас, по мнению не только многих аналитиков и комментаторов, но и политиков, настал «самый важный момент за последние 30 лет». Впервые речь идет не просто о желании мира, но о политической воле двух сторон и достаточно четко проработанном плане урегулирования.

В заявлении А. Оджалана – если не обращать внимания на риторику – даны достаточно четкие обязательства. Боевики покинут населенные курдами юго-восточные районы Турции и уйдут в северный Ирак, где в горах расположены базы Курдской рабочей партии. Соответственно, будут прекращены все нападения на военных и их объекты на территории Турции. Этот процесс должен завершиться к осени 2013 г. Затем должно следовать возвращение к мирной жизни – большинство бывших боевиков должно получить возможность легально вернуться на родину без оружия в руках.

Официальная Анкара ничего не говорит о своих ответных шагах, кроме прекращения ударов по базам в Северном Ираке. По словам Ф. Хакуры, специалиста по Турции из лондонского Chatham House, А. Оджалан и его сторонники уже не настаивают не только на независимости Курдистана, но – по крайней мере в ближайшей перспективе – и на формальной автономии курдских районов. Среди их главных требований – изменение положения турецкой конституции о мононациональном характере государства, расширение прав курдов на получение образования на собственном языке и увеличение полномочий местных органов власти.

И, конечно, амнистия для боевиков КРП. Судьба самого А. Оджалана при этом выносится как бы за скобки, хотя и предполагается, что окончательное примирение вряд ли возможно, если курдский лидер останется за решеткой.

Аналитик М. Йеткин считает, что турецкие власти могут выполнить большинство этих требований, в том числе внести изменения в уголовный кодекс и законы о борьбе с терроризмом. Очевидно, неизбежна и либерализация языковых законов и законов об образовании.

Однако турецкая оппозиция – не только националисты, но и часть либералов – обвиняет Р. Эрдогана в торговле национальными интересами. По их мнению, премьер пошел на переговоры с А. Оджаланом при посредничестве легальных курдских политиков, чтобы, заручившись их поддержкой в парламенте, изменить Конституцию страны. Лидер Партии справедливости и развития (политик довольно жесткий, управляющий Турцией в качестве премьера уже 10 лет), мол, стремится построить режим личной власти, усилить полномочия президента и пересесть в президентское кресло. Ради этого он готов пойти на уступки курдам.

Однако за действиями Р. Эрдогана могут стоять не только эгоистические внутриполитические соображения. Ведь те уступки, на которые готовы пойти турецкие власти, совпадают со многими требованиями, выдвигаемыми Европейским Союзом. Переговоры о вступлении Турции в ЕС, по сути, заморожены уже несколько лет. Речь идет и о необходимости отмены ст. 301 Уголовного кодекса о недопустимости «оскорбления турецкой нации» (по которой преследуют турецких активистов), и о культурных и образовательных правах национальных меньшинств. Наконец, для европейских перспектив Турции важно прекращение вооруженного насилия само по себе. Это признают и в руководстве ЕС. Недаром одним из первых на обращение А. Оджалана отреагировал официальный Брюссель. Причем наряду с главой дипломатии ЕС К. Эштон под заявлением в поддержку мирного процесса подписался и член Европейской комиссии, ответственный за расширение Евросоюза, Ш. Фюле: «Это важный шаг на пути, целью которого является завершение конфликта, который привел к столь большому числу жертв… Европейский Союз полностью поддерживает этот процесс. Он выражает готовность оказать помощь».

Помимо обмена опытом разрешения региональных конфликтов, например, в Северной Ирландии или Стране Басков, представляется, что Брюссель мог бы дать Турции ясный сигнал о том, что она – при исполнении всех условий – по-прежнему рассматривается как серьезный кандидат на вступление в ЕС. С завершением кровавого конфликта исчезнет и одно из препятствий на пути Турции к этой цели (Еркрамас (http://www.yerkramas.org/2013/04/04/pochemu-kurdy-turcii-otkazalis-ot-idei-nezavisimosti). – 2013. – 4.04).


Коментар

Как отметил тюрколог А. Шакарян, Турция является парламентской республикой, то есть основная сила сконцентрирована в руках парламента и премьер-министра, а должность президента практически формальная. Однако, подчеркнул эксперт, согласно уставу правящей Партии справедливости и развития, Р. Эрдоган больше не может быть переизбран на должность премьер-министра, и поэтому единственная возможность остаться на политической сцене – это стать президентом. «Р. Эрдоган попытается стать сильным президентом, по этой причине он старается внести изменения в Конституцию, намереваясь расширить полномочия президента», – сказал А. Шакарян.

Эксперт отметил, главная цель Р. Эрдогана – это быть президентом Турции в 2023 г., когда исполняется 100-я годовщина основания Турецкой Республики, и поэтому ему нужно решение курдского вопроса. «А. Оджалан в свою очередь понял, что вести вооруженную борьбу против сегодняшней Турции не очень эффективно. Он стремится добиться автономии для регионов, заселенных курдами, и улучшить положение курдов в этих регионах», – подчеркнул специалист (Рanorama (http://www.panorama.am/ru/politics/2013/04/03/a-shaqaryan). – 2013. – 3.04).



Росія

Действующая Конституция больше не соответствует современному состоянию российского общества, считают эксперты. В частности, такое мнение в ходе Московского экономического форума высказал Ю. Пивоваров, академик РАН, директор ИНИОН РАН.

«Одним из важнейших элементов развития современной России является состояние её Конституции. Русская культура, русская цивилизация по-прежнему остается властецентричной. И эта власть всегда персонифицирована. Это единственная Конституция в мире, где первое лицо, будь это царь или президент, стоят над системой разделения власти. Кое-какие ограничения есть, но на практике они легко преодолеваются. И эта Конституция больше не соответствует современному состоянию российского общества. Это схема мешает развитию российского общества, политическому и правовому, и, видимо, экономическому тоже», – прокомментировал Ю. Пивоваров.

Кроме того, эксперт видит опасность в том, что власть в России, по сути, возвращается к монархическому наследничеству. После первого срока В. Путин говорил, что его задача не менять Конституцию, а вырастить для общества наследника, напомнил Ю. Пивоваров. Это и происходит, добавил эксперт. «Я полагаю, что это очень опасно, поскольку это противоречит демократическим принципам конституции. Нынешняя политическая элита использует авторитарные принципы конституции, менее обращаясь к демократическим. Это тоже опасно», – считает эксперт.

«Таким образом, если российская политическая система не изменится в ближайшее время от состояния монархии к полиархии, то есть к перераспределению властных полномочий в рамках Конституции и вписыванию президента в систему разделения властей, я думаю, Россию ничего хорошего не ожидает», – резюмирует академик (Finam.ru (http://www.finam.ru/analysis/newsitem722F5). – 2013. – 21.03).


Додаток

«Мы считаем самоочевидными истины, что все люди созданы равными и наделены Творцом определенными неотъемлемыми правами, к числу которых относится право на жизнь, на свободу и на стремление к счастью; что для обеспечения этих прав люди создают правительства, справедливая власть которых основывается на согласии управляемых; что если какой-либо государственный строй нарушает эти права, то народ вправе изменить его или упразднить и установить новый строй, основанный на таких принципах и организующий управление в таких формах, которые должны наилучшим образом обеспечить безопасность и благоденствие народа».

Это цитата не из обращения КС к российской оппозиции, этим словам без малого два с половиной столетия: так начинается Декларация о независимости Соединенных Штатов Америки, распахнувшая двери веку революций и конституций. Думаю, что эти слова до сих пор актуальны для России.

Русская общественная мысль запуталась в трех соснах: государстве, революции и конституции.

Либералы желают конституционного государства, но боятся революции, справедливо полагая, что будут первыми, кого эта революция сметет с лица русской земли. Консерваторы хотят любой ценой предотвратить революцию, но вынуждены для этого пожертвовать Конституцией во имя укрепления репрессивного полицейского государства, что рано или поздно все равно приведет страну к революции. Отчаявшиеся радикалы с обеих сторон предлагают одним махом сжечь в огне революции опостылевшее государство (левые) и зловредную Конституцию (правые), чтобы не над чем было больше ломать голову. Будучи не в силах разрешить эту задачку, гражданское общество впало в ступор и с ужасом наблюдает, как страна погружается в хаос.

Из этого заколдованного политического леса можно, однако, выбраться, если признать, что целью революции является не столько уничтожение старого государства, сколько создание нового. В революции есть не только разрушительная сила, но и огромная созидающая мощь. Все великие конституционные государства возникли на гребне не менее великих национальных революций, в ходе которых обыватель и подданный становился гражданином. «Без труда не вытащишь рыбку из пруда», – говорит русская пословица. Без великого напряжения воли, без революционного подъема и экстаза, то есть всего того, что Л. Гумилев подразумевал под «пассионарностью», новое государство не появится. Конституционную национальную государственность нельзя «вымучить» на бумаге, нельзя «выговорить» в самозабвенных речах. Она либо родится в ожесточенной борьбе, либо останется еще одной великой русской утопией.

«Конституционное большинство» между хаосом и террором

За четверть века Россия прошла витиеватый путь от наивной демократии 1990-х годов с их бессистемным «анархоконституционализмом» через суверенную демократию «нулевых» с их ограниченной конституционностью к постановочной демократии «десятых» с их откровенной неконституционностью.

Постепенное, но неуклонное «выдавливание» конституционализма стало главным трендом эпохи. С момента прихода к власти В. Путина Россия пережила несколько последовательных конституционных контрреформ, которые в конечном счете и стали главным содержанием его политического курса.

Первой и наиболее существенной конституционной контрреформой стала судебная контрреформа 2000–2002 гг., итогом которой стало построение судебной вертикали. В ходе этой контрреформы деятельность судов была поставлена под контроль Администрации президента Российской Федерации, а деятельность судей – под контроль председателей судов. В законодательство были внесены поправки, которые фактически сводили на нет состязательный характер судопроизводства.

Второй по времени и, возможно, по значимости конституционной контрреформой стала медийная контрреформа 2001–2003 гг., в ходе которой государственный контроль, прямо или косвенно, был установлен над всеми основными электронными и печатными средствами информации (как правило, путем передачи их в собственность аффилированных с государством компаний). За счет фактического введения косвенной цензуры и мер, направленных на ограничение прав редакций, информационная политика указанных СМИ перестала быть самостоятельной.

Завершающим аккордом стала собственно политическая контрреформа 2004–2005 гг., спровоцированная оранжевыми революциями на постсоветском пространстве, в рамках которой, в частности, была «стерилизована» избирательная система и выстроена псевдоимперская «однокaнaльная» система управления государством.

В настоящее время Россия представляет собой страну, в которой власть является практически несменяемой; разделение властей отсутствует; функции парламента сведены к декоративным; суд стал аппендиксом всесильной бюрократии; федерализм – не более чем фасад, прикрывающий имперскую вертикаль; политический и экономический плюрализм ограничены, и даже сам светский характер государства поставлен под сомнение.

Парадоксальным образом этот очевидный регресс конституционной практики контрастирует с прогрессом конституционного сознания, который более всего заметен, если рассматривать эволюцию российского конституционализма не на ограниченном пространстве последних 25 лет, а в ретроспективе всей российской истории.

Российский конституционализм за два с половиной века прошел путь от полного отрицания конституционной идеи в принципе через ее признание в искаженной форме («советского конституционализма»), когда все принципы, составляющие действительное содержание конституционализма, были объявлены вне закона, – к «дуалистическому» посткоммунистическому конституционализму, признающему конституционные принципы в теории, но отказывающемуся применять их на практике.

Это противоречие между идеологией и практикой российского конституционализма не может существовать вечно и рано или поздно должно быть разрешено одним из двух способов: либо путем восстановления тоталитарного идеологического контроля со стороны власти над обществом (что маловероятно, но возможно), либо путем осуществления масштабной конституционной реформы (что вполне возможно, но пока кажется маловероятным). Я продолжаю, однако, сохранять в этом вопросе сдержанный исторический оптимизм, ориентированный, правда, на отдаленное будущее.

Есть основания полагать, что за два с половиной столетия в России сформировалось-таки молчаливое конституционное большинство, которое, не принимая активного участия в политической жизни, в общем и целом сориентировано на конституционные ценности. В этом, с моей точки зрения, состоит принципиальное отличие политической ситуации в России в начале XXI в. по сравнению с началом XX в., когда в обществе доминировало «неконституционное большинство». Знаковым, как мне кажется, является выбор родителями «курса» в рамках эксперимента по внедрению «религиозного образования» в школах, который показал, что большая часть населения выступает за сохранение светского характера государства.

В последнее время стало модным ругать инертную русскую массу (и есть за что). Вопрос однако в том, насколько она на самом деле «инертна» или, наоборот, «заряжена» определенными идеями? Смею предположить, что эта масса не нейтральна, что последние 100 прожитых Россией лет не прошли даром и что основная часть населения уже «неизлечимо» заражена вирусом конституционализма. Другое дело, что «болезнь» эта пока протекает латентно, поскольку русский конституционализм так и не вышел из «инкубационного периода» и почти никак не проявляет себя в повседневной жизни. Вроде бы живет в России все тот же мужик, что и в приснопамятном «семнадцатом году», а копнешь глубже – всё по-другому.

Со времен Салтыкова-Щедрина русский обыватель избаловался. Если раньше он весьма неопределенно желал то ли Конституции, то ли севрюжины с хреном, то теперь он однозначно хочет и Конституции, и севрюжины, и по возможности без хрена.

То есть новоявленное латентное конституционное большинство хочет одновременно и сильного государства, и защиты своих политических прав. Но удовлетворить эти возросшие политические потребности ему практически нечем. Новый конституционный спрос наталкивается на почти полное отсутствие достойного предложения. Выбирать обывателю на самом деле не из чего (может быть, поэтому он в целом так индифферентен к выборам).

Власть сегодня предлагает конституционному большинству сильное государство, в котором из трех упомянутых великим сатириком компонентов осталась только приправа. Не лучше дела и у оппонентов власти: одни (маргинальные традиционалисты) истошно прославляют севрюжину, забыв о Конституции, другие (маргинальные либералы) рассуждают о Конституции как о вожделенной севрюжине. На деле людям предлагают либо сохранить старый опостылевший мир, либо вновь разрушить его до основания, не объяснив толком, чем же он будет заменен. Конституционное государство остается не более чем фигурой речи. Естественно, что в обществе, уставшем от речей, на эту фигуру никто не обращает внимания. Конституционное большинство замерло, оказавшись между молотом террора и наковальней хаоса.

Для этого конституционного большинства неприемлема ни имперская модель в ее обеих (советской и досоветской) ипостасях, ни анархическая демократия «90-х», ассоциируемая с несправедливой приватизацией и разрушением страны. Усилия всевозможных «политических меньшинств» до сих пор сосредоточены либо на защите существующего порядка, либо на его критике, в то время как большинство терпеливо ждет, когда же ему будет представлен наконец внятный и конкретный «положительный образ» будущего.

«Конституционное государство» между нacилием и бессилием

Ни в коей мере не умаляя значения «тотальной делегитимизации режима» (выражение Ю. Латыниной), полагаю, что одной критикой существующего строя привести «инертные массы» в движение невозможно. Людям не свойственно прощаться со старым миром раньше, чем они явственно увидят перед собою прообраз нового мира. На место старого имперского государства должно быть поставлено новое государство, контуры которого надо четко очертить. Иначе все усилия по «делегитимизации» будут приводить только к нарастанию хаоса.

Известно, что у России две беды – дураки, бредущие назад по дороге к утерянному прошлому; и дураки, бегущие вперед по дороге к несбыточному будущему. Империя исчерпала себя, и попытки реставрировать ее обречены на провал. «Доктрина Путина», имеющая своей целью восстановление «малого СССР», – это огромный исторический пузырь, который обречен рано или поздно лопнуть, издав страшный и неприличный звук. Но это не значит, что на месте обанкротившейся империи может возникнуть не государство, а какое-то «облако в штанах». Чем оглушительнее будет крах империи, тем более жестким должно стать пришедшее ей на смену государство, ибо его первой и главной задачей будет восстановление и поддержание порядка.

Ошибка русских конституционалистов состоит в том, что до сих пор они предлагали обществу исключительно концепцию свободного государства, в то время как общество ждало от них концепции свободного и сильного государства. Подсознательно население ощущает, что Россия нуждается в государстве, которое будет способно поддерживать порядок на таком уровне, на котором он никогда до этого в ее истории не поддерживался. Ибо если беспристрастно взглянуть назад в глубь русской истории, то, насколько хватает зрения, повсюду видны беспробудное воровство и дикий произвол. Только слепой может отрицать, что Россия нуждается в настоящей «твердой руке». Люди хотят знать, почему у конституционалистов это получится, несмотря на то, что у всех других не получилось.

Однако стоит заговорить о «твердой руке», как либеральные женщины падают в обморок, а либеральные мужчины достают из кармана носовой платок. Почему-то априори предполагается, что твердая рука в России может быть только грязной и мохнатой. При этом мало кто задумывается о том, что на свете трудно найти более жесткий общественный строй, чем западная конституционная демократия, в которой гражданин зажат в законы, как в тиски. Европейские свободы – это тоннели в шахте, где беспрепятственное движение возможно только в строго заданном направлении. А русская «диктатура» – это «дикое поле», где можно гулять, как хочешь, пока не задавят.

Русскому человеку, привыкшему к жизни в условиях «договорного государства», где любой вопрос, будь то штраф за нарушение правил дорожного движения или продвижение по любой очереди «вне очереди», можно «утрясти», невзирая ни на какие правила и установления, – даже трудно себе представить, с какими вызовами он может столкнуться в конституционном государстве. Настоящая демократия в определенном смысле слова и есть худшая из диктатур. Это «ежовые рукавицы», обернутые правом.

Путинский режим упрекают в жесткости и даже жестокости. Но жесткость сама по себе не является недостатком. Не исключено, что в будущем, когда этот режим перестанет существовать, для поддержания порядка потребуются еще более жесткие меры, чем сегодня. Ведь сегодня государство требует соблюдения законов только от своих политических оппонентов, а тогда ему придется потребовать соблюдения законов всеми. Значит ли победа конституционализма, что митинги можно устраивать где угодно и когда угодно? Значит ли победа демократии, что можно швырять камнями в полицейских? Отсутствует ли в самом либеральном обществе слежка за гражданами? На эти и тысячи других подобных вопросов существует только отрицательный ответ. «Лимонов» не станет при новом режиме «Апельсиновым» и площадь Маяковского никто ему в аренду не сдаст. Для того чтобы быть жестким и даже жестоким, надо иметь на это мopaльное и юридическое право – или, попросту говоря, быть легитимным.

После декабря 2011 г. Кремль то и дело ссылается на «европейский» опыт, оправдываясь за «репрессивные» законы и практику. Он, безусловно, прав в том, что aнaлогичное законодательство на Западе еще жестче, чем в России. И в этом нет ничего удивительного, потому что любая власть, «если она хоть чего-нибудь стоит», должна уметь себя защищать и должна добиваться исполнения своих законов. Но конституционное нacилие оправдано лишь в той мере, в которой власть, его применяющая, является сменяемой, разделенной, светской и т. д. Конституционное государство, к сожалению, не перестает быть полицейским государством. Разница лишь в том, что в таком государстве населению обеспечена возможность влиять на власть через свободные выборы и другие конституционные механизмы, благодаря чему нacилие применяется в интересах всего общества, а не в интересах узурпировавшего власть меньшинства.

Оппозиция, если она намерена всерьез претендовать на власть, должна доказывать не столько свою способность защищать права и свободы (это само собой разумеется), сколько свою способность к «положительному» государственному строительству. Она должна в первую очередь доказать свою способность обеспечить новый порядок и справедливость. Большевики, в конце концов, победили не потому, что яростно критиковали царский режим, – это лучше и даровитее делала за них буржуазная интеллигенция. Они победили потому, что предложили концепцию нового государства (пусть и утопическую), в которую массы поверили. Народ должен знать, что, во-первых, есть сила, способная управлять государством лучше, чем нынешняя власть, а во-вторых (как бонус), способная обеспечить при этом приемлемый уровень соблюдения прав человека. И только тогда «конституционное большинство» проявит себя и выскажется в пользу «конституционного государства».

Конституционное право на восстание

Современное российское государство, более 20 лет существующее исключительно в силу исторической инерции, не являющееся государством в точном смысле слова, представляющее собой осколок некогда могущественной империи, стремительно выгорающий в плотных слоях новейшей истории, стало сегодня главным препятствием на пути возникновения конституционного государства в России. Оно бешено защищает себя, стремясь унести русское общество с собою в могилу. Надежды на мирный, ненacильственный исход этого противостояния между умирающим старым и рождающимся новым общественным строем тают каждый день, начиная с 24 сентября 2011 г.

Это именно та ситуация, о которой писали американские федералисты, обосновавшие конституционное право народа на восстание. Революция всегда является злом в том смысле, что с нею связаны великие испытания и великие потрясения для народа. Но при определенных обстоятельствах она – необходимое зло, а значит, благо. Россия вступает в эпoxy «перманентной революции», то есть в такую эпoxy, которая может длиться десятилетиями, но в повестке которой все время будет стоять один-единственный политической вопрос – о борьбе с революцией.

Эта эпоха будет рождать соответствующих героев, прообразом которых, видимо, является А. Навальный. Они по определению являются разрушителями и терминаторами, маниакально нацеленными на бунт. Таковы законы жанра: когда приходится штурмовать крепости, увеличивается производство стенобитных машин. Но победят бунтари только в том случае, если они станут настоящими государственниками и убедят окружающих в том, что могут не только ломать стены, но и возводить их.

Когда революционеры придут к власти (неважно когда), им не останется ничего другого, как стать «архигосударственниками», которые будут жестко и последовательно устанавливать новый порядок. И очень важно, чтобы этот порядок был конституционный. Поэтому уже сегодня у общества на руках должен быть согласованный план государственного строительства, который не позволит «могильщикам империи» снова направить локомотив русской истории в тупик.

Пора приниматься за работу, «время реакции» не должно быть потрачено даром – это как раз та эпоха, когда может и должен быть создан конституционный софт для будущих строителей российского государства. Право на восстание является одним из фундаментальных конституционных прав, но его имеют только те, кто предлагает что-то новое взамен уничтожаемого старого (Уфимский журнал (http://journalufa.com/6801-rossiya-vybory-obschestvo-i-revolyuciya.html). – 2013. – 4.04).
Киргизстан

Нынешняя Конституция не отвечает современным реалиям, поэтому власть должна провести референдум по возврату к Основному закону 1993 г. Так заявил лидер движения «За спасение Киргизстана» М. Чолпонбаев на встрече оппозиции и власти. «Все уже убедились, что нынешняя Конституция не отвечает современным реалиям. Поэтому мы требуем от власти провести референдум по возврату к Основному закону страны от 1993 г.», – заявил М. Чолпонбаев.

Он утверждает, что большая часть населения выступает за Конституцию 1993 г.

Отметим, со стороны оппозиции на встречу пришли руководители небольших и малоизвестных движений. Власть на встрече представляет вице-премьер-министр Дж. Оторбаев, лидер парламентской фракции «Ата Мекен» О. Текебаев, руководство ОАО «Киргизалтын» (Zakon.kz (http://www.zakon.kz/international_news/4549961-oppozicija-kyrgyzstana-trebuet-provesti.html). – 2013. – 4.04).


***

Комитет по правам человека, конституционному законодательству и государственному устройству парламента Киргизстана одобрил инициативу об учреждении института курултаев.
Депутаты предлагают учредить в КР три вида курултаев – местных сообществ, айылных округов и городов, курултай Бишкека и Оша и курултай народа Киргизстана.

По словам разработчика документа К. Бокоева, в Конституции отмечено, что народ является источником власти и граждане вправе проводить курултаи, однако нет закона, который регламентировал бы организационную структуру курултаев.

Согласно законопроекту, народные курултаи местных сообществ созываются не реже раза в год. Делегаты избираются в зависимости от численности населенного пункта. Ими могут быть граждане Киргизстана, достигшие 21-летнего возраста, не госслужащие, не депутаты местных кенешей и Жогорку Кенеша, не лица, отбывающие срок в местах лишения свободы. Местные курултаи уполномочены рассматривать вопросы местного бюджета, программы социально-экономического развития и социальной защиты местного населения, охрану общественного порядка и др. Их решения носят рекомендательный характер и направляются на рассмотрение в местные кенеши.

Наивысшая ступень народного собрания – общереспубликанский курултай народа Киргизстана, который, согласно проекту, должен проводиться раз в год, весной (24.kg (http://www.24kg.org/community/129701-kubatbek-kozhonaliev-parlament-kyrgyzstana.html). – 2013. – 2.04).



Туніс

Составители Конституции Туниса выделят в новом парламенте места для представителей еврейской общины страны, сообщает JTA со ссылкой на местное новостное издание Africa Manager.

Большинство членов Комитета законодательной и исполнительной власти, входящего в состав Конституционной ассамблеи Туниса, избранной в октябре 2011 г. для разработки проекта новой Конституции страны, в ходе обсуждения заявили о том, что евреям должны быть выделены места в новом парламенте.

Разногласия возникли по поводу вхождения в состав парламента представителей других религиозных меньшинств.

Глава местной еврейской общины, однако, выступил против такой инициативы. «Я – гражданин Туниса, как и все граждане страны, и я предпочитаю парламент, представители которого избраны в соответствии с их способностями служить народу, а не в соответствии с их религиозной принадлежностью, – говорит Р. Саада. – Я могу быть евреем, но при этом знаю много мусульман, которые бы могли представить мои интересы в парламенте и за которых я отдал бы свой голос. Хотелось бы надеяться, что подобным образом мусульманин проголосует за еврея при совпадении их интересов и высокой квалификации кандидата» (Jewish.ru (http://www.jewish.ru/news/world/2013/03/news994316461.php). – 2013. – 22.03).



ЦАР

Лидер повстанцев в Центральноафриканской Республике (ЦАР) М. Джотодия, объявивший себя президентом страны после захвата столицы – города Банги, заявил о приостановлении действия Конституции, о роспуске парламента и правительства ЦАР, передает РИА «Новости» со ссылкой на агентство Франс Пресс.

«Я считаю необходимым приостановить действие конституции от 27 ноября 2004 г., распустить парламент, а также и правительство. Во время этого переходного периода, который приведет нас к свободным, честным и прозрачным выборам, я буду управлять страной с помощью указов», – заявил М. Джотодия (Главное (http://glavnoe.ua/news/n131218). – 2013. – 26.03).



З фондів НБУВ


Т. Добко, заввідділу НБУВ, кандидат історичних наук,

Н. Моісеєнко, науковий співробітник НБУВ,

Є. Коновалова, провідний бібліограф НБУВ


Конституційне (державне) право України:

поняття, характеристика, система, предмет та інститути

(1993–2012)


(Бібліографічний список. Продовження в наступному випуску)


Публікації в періодичних виданнях


Агафонов С. А. Історичний розвиток правового інституту президентства в Україні / С. А. Агафонов // Правов. регулювання економіки : зб. наук. пр. – К., 2000. – Вип. 1. – С. 86–95.

Ж70734


Алексєєнко І. Г. Інститут індивідуальної конституційної скарги в системі конституційного правосуддя / І. Г. Алексєєнко // Вісн. Запорізького юридичного ін-ту. – 2002. – № 2. – С. 71–77.

Ж69630


Алексєєнко І. Г. Система джерел судового конституційного права і процесу / І. Г. Алексєєнко // Проблеми права на зламі тисячоліть : матеріали міжнар. наук. конф. / Дніпропетр. нац. ун-т. – Д., 2001. – С. 70–76.

СО24349


Антонович М. М. Права людини за конституційним та міжнародним правом: порівняльний аспект / М. М. Антонович // Наук. зап. НаУКМА. Правн. науки. – 2000. – Т. 18 – С. 16–20. – Бібліогр.: 14 назв.

Проаналізовано права та свободи людини і громадянина за конституційним та міжнародним правом. Розглянуто принципи конституційно-правового інституту прав і свобод людини в теорії вітчизняного конституціоналізму у порівнянні з американським. Конституційні права людини співвіднесено з міжнародними стандартами.

Ж69184


Бабенко К. А. Конституційне регулювання основ суспільного ладу як предмет дослідження науки конституційного права / К. А. Бабенко // Держава і право. Юридичні і політичні науки : зб. наук. пр. – 2007. – Вип. 35. – С. 172–179.

Ж69395


Бабенко К. А. Поняття конституційного регулювання в сучасній науці конституційного права / К. А. Бабенко // Держава і право. Юридичні і політичні науки : зб. наук. пр. – К., 2009.– Вип. 44. – С. 194–200.

Ж69395



Барабаш Ю. Г. Шляхи оптимізації конституційної моделі інституту референдуму в Україні / Ю. Г. Барабаш // Бюл. M-ва юстиції України. – 2009. – № 6. – С. 31 – 40.

Ж16817


Барановський Ф. В. Становлення інститутів громадянського суспільства крізь призму європейського вибору України / Ф. В. Барановський // Грані. – 2007. – № 2. – С. 114–118.

Ж69893


Батанов О. В. Акти місцевого самоврядування як джерела конституційного права України : поняття та правова природа / О. В. Батанов // Часопис Київ. ун-ту права. – 2007. – № 1. – С. 52–59.

Ж23574


Батанов О. В. Конституційне право у сучасному світі : основні напрями та форми розвитку / О. В. Батанов // Бюл. М-ва юстиції України. – 2003. – № 7. – С. 32–42.

Ж16817


Батанов О. В. Публічна влада як інститут конституційного права : концептуальні проблеми теорії / О. В. Батанов // Правова держава : щоріч. наук. пр. – 2008. – Вип. 19. – С. 144–153.

Ж68385


Берназюк Я. О. Проблеми становлення та розвитку інституту Президентства в Україні та зарубіжних країнах / Я. О. Берназюк // Бюл. М-ва юстиції України. – 2007. – № 6. – С. 13–20.

Ж16817


Білоус А. Генеральні інститути як елемент системи конституційного права / А. О. Білоус, С. П. Гpебенко // Держава і право : зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. – К., 2001. – Вип. 11. – С. 128–132.

Ж69395


Білоус А. Муніципальне право як складова частина конституційного права України / А. Білоус, С. Гребенко // Економіка. Фінанси. Право. – 2001. – № 5. – С. 37–39.

Ж14708


Богданова Н. А. Понятия науки конституционного права: опыт аналитического и синтетического подходов к построению системы / Н. А. Богданова // Вестн. Моск. ун-та. Серия 11. Право. – М., 1999. – № 5. – С. 3–22.

Ж13866/пр.


Богословська Ж. М. Система державних органів, що забезпечують конституційне право громадян України на соціальний захист / Ж. М. Богословська // Часопис Київ. ун-ту права. – 2009. – № 4. – С. 122–128.

Ж23574


Бойко О. Юридична природа інституту президентства / О. Бойко // Підприємництво, госп-во і право. – 2003. – № 1. – С. 69–71.

Ж14931


Бостан С. К. Демократия и конституционный институт формы государственного правления в Украине: проблемы и перспективы / С. К. Бостан // Розвиток демократії і демократична освіта в Україні : IV міжнар. конф. (м. Ялта, 28–30 верес. 2006 р.). – К., 2007. – С. 264–269.

СО28057


Васильченко О. П. Нормативно-правові акти Президента України як джерело конституційного права України / О. П. Васильченко // Наук. вісн. Чернів. ун-ту. – 2006. – Вип. 311. Правознавство. – С. 49–54.

Ж69219


Васильченко О. П. Судова нормотворчість у системі джерел конституційного права України / О. П. Васильченко // Держава і право : зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. – К., 2007. – Вип. 36. – С. 241–245.

Ж69395


Веніславський Ф. В. Роль інституту Президента України у механізмі взаємовідносин законодавчої та виконавчої гілок влади / Ф. В. Веніславський // Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства : темат. зб. наук. пр. – Х., 1997. – С.18–24.

ВА583864


Волошин Ю. О. Інтернаціоналізація сучасного конституційного права: деякі теоретичні й практичні проблеми / Ю. О. Волошин // Часопис Київ. ун-ту права. – 2007. – № 4. – С. 82–88.

Ж23574


Галушко М. Формування соціальної держави та інститутів громадянського суспільства в незалежній Україні // Наук. зап. ін-ту політичних і етнонаціональних дослідж. НАН України. Серія «Політологія і етнологія». – К., 2001. – Вип. 16. – С. 324–337.

Ж69635


Гладких В. И. Социальные права граждан Украины в системе конституционных прав / В. И. Гладких // Проблеми законності : респ. міжвід. наук. зб. – Х., 2006. – Вип. 80. – С. 15–21.

Ж69059


Горовенко М. М. Джерельна основа дослідження інституту парламентаризму в Україні та інших країнах / М. М. Горовенко // Наук. вісн. Київ. нац. ун-ту внутр. справ. – 2008. – № 5. – С. 50–56.

Ж69968


Гончаренко О. Система конституційно-правових гарантій права користуватися об’єктами публічної власності / О. Гончаренко // Право України. – 2006. – № 6. – С. 42–44.

Ж27747


Горун О. В. До питання про предмет науки конституційного права / О. В. Горун // Наук. вісн. Чернівец. ун-ту. – Чернівці, 2004. – Вип. 227. Правознавство. – С. 46–50.

Ж69219


Данилюк Ю. Поняття та особливості юридичних фактів у конституційному праві України / Ю. Данилюк // Право України. – 2008. – № 2. – С. 13–17.

Ж27747


Делія Ю. Місцеве самоврядування як суб’єкт конституційних правовідносин / Ю. Делія // Право України. – 1999. – № 11. – С. 24–26.

Ж27747


Демченко І. С. Окремі питання сучасної системи джерел конституційного права / І. С. Демченко // Імперативи розвитку юридичної та безпекової науки : матеріали наук.-практ. конф. (Київ, 15 квіт. 2010 р.). – К., 2010. – С. 27–32.

ВА726520


Дерев’янко С. М. Правовий інститут референдуму як засіб реформування Конституції України / С. М. Дерев’янко // Актуальні питання реформування правової системи України : зб. наук. ст. за матеріалами IV міжнар. наук.-практ. конф. (м. Луцьк, 1–2 черв. 2007 р.). – Луцьк, 2007. – Т. 1. – С. 174–178.

С10821/1


Дідікін А. До питання про найменування науки й галузі конституційного права / А. Дідікін // Юридичний журн. – 2008. – № 10. – С. 45.

Ж24164


Дідікін А. Розвиток науки конституційного права на сучасному етапі: системно-технологічний підхід / А. Дідікін // Юридичний журн. – 2008. – № 7/8. – С. 199–200.

Ж24164


Дмитриев Ю. А. К вопросу об определении предмета отрасли конституционного права / Ю. А. Дмитриев // Государство и право. – М., 2002. – № 7. – С. 13–22.

Ж7920


Дробуш І. Проблеми конституційно-правового регулювання інституту місцевого самоврядування в Україні / І. Дробуш // Вісн. ЦВК. – 2008. – № 4. – С. 57–60.

Ж25340


Дячок О. Конституційно-правове поняття, принципи та механізм державної політики / О. Дячок // Вісн. Акад. митної служби України. – 2006. – № 2. – С. 76–87.

Ж16730


Євграфов П. Конституційне право України: узагальнення досвіду, пошук нових підходів та методології / П. Євграфов, Є. Євграфова // Вісн. Конституційного Суду України. – 2003. – № 2. – С. 77–84.

Ж15756


Євграфова Є. Дослідження системи конституційного права України / Є. Євграфова // Юридична Україна. – 2010. – № 5. – С. 123–126.

Ж24297


Євсєєв О. Проблеми процесуальної форми в конституційному праві України / О. Євсєєв // Підприємництво, госп-во і право. – 2007. – № 10. – С. 37–39.

Ж14931/а


Жигалкін П. Проблеми взаємодії інститутів трудового і фінансового права в реалізації конституційних прав людини / П. Жигалкін, В. Яричевський // Вісн. Акад. прав. наук України. – 1999. – № 2. – С. 80–86.

Ж68574


Журавльова Г. С. Засади організації та діяльності парламенту як конституційний інститут / Г. С. Журавльова // Наук. вісн. Чернів. ун-ту. Серія «Правознавство». – 1996. – Вип. 1. – С. 76–78.

Ж69219/прав.


Заворотченко Т. Система конституційно-правових гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні / Т. Заворотченко // Право України. – 2002. – № 5. – С. 110–116.

Ж27747


Заєць А. Теорія і реальна практика державотворення: Конституційне право України / А. Заєць // Віче. – 2000. – № 9. – С. 156–159.

Ж14474


Законотворчість. Основні терміни і поняття конституційного права // Законотворчість. Конституційні засади законотворчої діяльності. – К., 2005. – С. 26–76. – (Бібліотека Української школи законотворчості ; вип. 2).

ВА662128


Заяць Н. Теоретико-правові проблеми інституту президентства в механізмі реалізації державної влади в Україні / Н. Заяць // Право України. – 2009. – № 6. – С. 29–37.

Ж27747


Зелінська М. Інститут президентства в Україні в контексті конституційної реформи / М. Зелінська // Політ. менеджмент. – 2006. – № 3. – С. 114–123. – Бібліогр.: 14 назв.

Ж24488


Зелінська М. Трансформація інституту президентства: ретроспектива / М. Зелінська // Віче. – 2006. – № 11–12. – С. 44–45.

Ж14474


Іванюшенко В. В. Поняття конституційного права людини і громадянина на безпечне для життя і здоров’я довкілля / В. В. Іванюшенко // Правн. вісн. Ун-ту «КРОК» : зб. наук. пр. – 2006. – № 1. – С. 60–66.

Ж73278


Карпенко О. Д. Деякі перспективи правового врегулювання взаємовідносин конституційних інституцій в Україні та питання вдосконалення паламентаризму в нашій державі / О. Д. Карпенко // Парламентаризм в Україні: теорія і практика : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 10-й річниці з дня проголошення незалежності України та V річниці з дня прийняття Конституції України, 26 черв. 2001 р. – К., 2001. – С. 198–203.

ВА608642


Кіс Т. Інститут президенства в Україні / Т. Кіс // Нова політика. – 2000. – № 1.– C. 23–31.

Ж14860


Кольга В. І. Реформування інституту державної служби в Україні / В. І. Кольга // Державно-правова реформа в Україні : матеріали наук.-практ. конф. (листоп. 1997 р.). – К., 1997. – С. 222–225.

ВА579817


Кононенко Н. Інститут президентства в Україні: тенденції та перспективи розвитку / Н. Кононенко // Молода нація : альманах. – 1996. – № 2. – С. 165–168.

Ж69065


Кононенко Н. Інститут Президенства в Україні та Франції: порівняльний аналіз / Н. Кононенко // Наук. зап. Ін-ту нац. відносин і політол. НАН України. – К., 1997. – Вип. 1. – С. 30–39.

Ж69635


Копиленко О. Посередниця за Грушевським? : [пробл. історії конституц. процесу і становлення конституц. права в Україні] / О. Копиленко // Віче. – 2006. – № 15–16. – С. 23–24.

Ж14474


Корж В. П. Конституційний інститут депутатської недоторканності і проблеми забезпечення принципу рівності громадян перед законом / В. П. Корж // Теоретичні та практичні питання реалізації Конституції України: проблеми, досвід, перспективи : матеріали наук.-практ. конф. (25 черв. 1997 р., Київ). – 1998. – С.101–104.

ВА586029


Корнєєв А. Конституційно-правовий інститут виборів і суб’єктивні виборчі права громадян: (Можливості удосконалення) / А. Корнєєв, Т. Шаповал // Вісн. ЦВК. – 2008. – № 4. – С. 39–45.

Ж25340


Корнієнко М. Органи самоорганізації населення як конституційний інститут: якими вони мають бути? / М. Корнієнко // Вибори та демократія. – 2007. – № 1. – С. 30–33.

Ж25097


Котуха О. Презумпція у конституційному праві України / О. Котуха // Підприємництво, госп-во і право. – 2009. – № 1. – С. 94–97.

Ж14931


Кресін О. В. «Пакти й конституції законів і вольностей Запорізького Війська...» 1710 р. / О. В. Кресін // Укр. іст. журн. – 2005. – № 2. – С. 192–203.

Розглянуто обставини появи, джерела та характер конституції П. Орлика 1710 р., проаналізовано правові норми, інститути, категорії документа в контексті конституційних і міждержавних актів того часу, визначено його місце в історії українського права, політичної та правової думки.

Ж27630


Кривенко Л. Інститут президенства. Глава держави: проблема конституційного й фактичного статусу / Л. Кривенко // Укр. акад. держ. упр. при Президентові України : зб. наук. пр. – К., 1999. – Вип. 2, ч. 1 : Проблеми наукового забезпечення адміністративної реформи в Україні. – С. 59–65.



Ластовецький А. Право на підприємницьку діяльність у ракурсі становлення інституту державно-правової охорони конституційних прав і свобод громадян / А. Ластовецький // Право України. – 2004. – № 2. – С. 43–48.

Ж27747


Лотюк О. Особливості окремих інститутів конституційного права / О. Лотюк // Підприємництво, госп-во і право. – 2008. – № 9. – С. 21–23.

Ж14931


Макаренко Л. А. Деякі питання теорії норм конституційного права України / Л. А. Макаренко // Держава і право. Юридичні і політичні науки : зб. наук. пр. – 2001. – Вип. 12. – С. 197–201.

Ж69395


Малкіна Г. М. Імпічмент президента: міф і реальність / Г. М. Малкіна // Вісн. Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. Серія «Філософія. Політологія». – 2008. – Вип. 89/90. – С. 116–118.

Розкривається зміст конституційного інституту імпічменту глави держави – президента – як складової системи стримувань і противаг.

Ж28079/Філос. Політ.


Мартинюк Р. Проблема «функціональної недостатності» інституту Президента в Україні та шляхи її вирішення / Р. Мартинюк // Підприємництво, госп-во і право. – 2009. – № 3. – С. 115–118.

Ж14931


Мельниченко В. Інститут президента в Україні: стан та перспективи розвитку / В. Мельниченко // Право України. – 2009. – № 12. – С. 18–29.

Ж27747


Мігоряну С. Д. Право на судовий захист як інститут конституційного права: доктрина і практика реалізації / Мігоряну С. Д. // Наук. вісн. Чернівец. ун-ту. – 2005. – Вип. 286. Правознавство. – С. 53–57.

Ж69219


Мілова М. І. Інститут президентства як нове явище у політичній трансформації посткомуністичних країн: на прикладі Болгарії та України / М. І. Мілова // Актуальні пробл. політики : зб. наук. пр. – О., 2005. – Вип. 25. – С. 153–161.

Ж69514


Мінюков А. Система органів державної влади, що забезпечують конституційні права і свободи людини і громадянина: їх повноваження / А. Мінюков // Право України. – 2002. – № 4. – С. 61–65.

Ж27747


Носенко О. В. Категорія «інститут конституційного права» в сучасній конституційно-правовій науці / О. В. Носенко // Держава і право. Серія «Юридичні і політичні науки» : зб. наук. пр. – 2006. – Вип. 34. – С. 198–205. – Бібліогр.: 26 назв.

Ж69395


Носенко О. В. Співвідношення та взаємодія інститутів конституційного права України й інших галузевих інститутів права / О. В. Носенко // Адвокат. – 2007. – № 1. – С. 11–15.

Ж14884


Оніщук М. Категорія «безпосередня демократія» в конституційному праві України: теоретико-методологічні аспекти / М. Оніщук // Право України. – 2006. – № 9. – С. 3–9.

Ж27747



В. Струнгар, бібліотекар І кат. інформаційно-аналітичного відділу ФПУ НБУВ


Конституції та конституційний процес: реферативно-бібліографічна база даних Фонду Президентів України


Бібліографія країн Європи, Азії та Америки


Daly Eoin Religion, law and the Irish state = [Релігія, закон і Ірландська держава]. – Dublin : Clarus Press, 2012. – 464 р.


Devechi Antonio Constituições do Brasil 1824-1988: documento histórico = [Конституція Бразилії 1824–1988 рр.: історичний документ]. – Curitiba : Juruá Editora, 2012. – 418 р.


Hook David The Constitución politica de la monarquia española (1812) = [Конституційна політика в іспанській монархії (1812 р.)]. – David Hook, 2012. – 22 р.


Kaučič Igor Dvajset let Ustave Republike Slovenije: pomen ustavnosti in ustavna demokracija = [Двадцять років Конституції Республіки Словенія: значення конституційності та конституційної демократії]. – Ljubljana : Pravna fakulteta, 2012. – 418 р.


La Constitution de la Ve république = [Конституція П’ятої республіки]. – Paris : Gualino : Lextenso éditions, 2012. – 46 р.


Shaukat Nadeem The Constitution of the Islamic Republic of Pakistan, 1973 = [Конституція Ісламської Республіки Пакистан, 1973 р.]. – Lahore : Legal Research Centre, 2012. – 209 р.


The Constitution of the Republic of South Africa: 1996: reflecting the law as at 20 February 2012 = [Конституція Південно-Африканської Республіки: 1996 р.: відображення закону станом на 20 лютого 2012 р.]. – Cape Town, South Africa : Juta Law, 2012. – 187 р.


Бібліографія країн СНД


Исламходжаев Х. С. Конституция Республики Узбекистан: обеспечение экономических и социальных прав граждан / Х. С. Исламходжаев // Вестн. Воронежского гос. ун-та. Серия «Право». – Воронеж, 2012. – № 2. – С. 37–49.

У статті розглядаються питання реалізації узбецької моделі кардинального реформування і модернізації країни на основі фундаментальних положень і вимог Конституції Республіки Узбекистан; конституційно-правова база забезпечення економічних і соціальних прав громадян, досягнуті результати; подальше вдосконалення законодавства, перспективи розвитку.


Макаренко С. Н. Тенденции развития института конституционного контроля в Российской Федерации / С. Н. Макаренко // Исторические, философские, политические и юридические науки, культурология и искусствоведение. Вопросы теории и практики. – Тамбов, 2012. – № 12, Ч. I. – С. 155–158.

У статті розглядаються проблеми конституційного контролю в Російській Федерації на федеральному і регіональному рівнях. Досліджується ряд повноважень та компетенцій Конституційного суду. Пропонуються способи покращення ефективної діяльності органів конституційного контролю та більш тісної їх взаємодії із законотворчими органами.


Марушкин Н. В. Правовая природа административно-территориального устройства субъектов Российской Федерации: вопросы теории и практики нормативного регулирования / Н. В. Марушкин // Исторические, философские, политические и юридические науки, культурология и искусствоведение. Вопросы теории и практики. – Тамбов, 2012. – № 12, Ч. III. – С. 121–124.

У статті розглядається питання визначення ключових аспектів правової природи адміністративно-територіального устрою суб’єктів Російської Федерації. На основі аналізу наукових публікацій, а також конституційних положень і норм регіонального законодавства автором обґрунтовується необхідність внесення змін до чинної Конституції Російської Федерації.


Середа М. Ю. Коллизии в регулировании и реализации конституционного права на жилище / М. Ю. Середа, И. А. Стародубцева // Вестн. Воронежского гос. ун-та. Серия «Право». – Воронеж, 2012. – № 2. – С. 50–58.

У статті розглядаються колізії у правовому регулюванні права на житло та практика його реалізації. Автор обґрунтовує тезу про те, що зміст права на житло в останні два десятиліття зазнав істотних змін у бік розширення. Зазначені тенденції знаходять відображення в сучасних міжнародно-правових актах про права людини й практику міжнародних судів. Пропонується розширене розуміння права на житло з виділенням його основних елементів.


Стародубцева И. А. Использование коллизионного подхода в конституционно-правовых исследованиях / И. А. Стародубцева // Вестн. Воронежского гос. ун-та. Серия «Право». – Воронеж, 2012. – № 2. – С. 65–71.

У статті обґрунтовується колізійний підхід як спосіб виявлення напрямів конституційного впливу через дослідження колізій, що виникають у правовій системі. Автором пропонується розширити методологічний апарат конституційно-правових досліджень шляхом використання обґрунтовуваного колізійного підходу.


Шелудякова Т. В. Конституционные принципы и приоритеты российской социальной политики: понятие и соотношение / Т. В. Шелудякова // Вестн. Воронежского гос. ун-та. Серия «Право». – Воронеж, 2012. – № 2. – С. 79–85.

У статті розглянуто основні принципи соціальної політики Російської держави. Досліджується поняття та ознаки конституційних пріоритетів соціальної політики шляхом співвідношення конституційних принципів і пріоритетів російської соціальної політики.


Бібліографічні ресурси України


Бєлов Д. М. Реформування конституційного ладу: позитиви та негативи / Д. М. Бєлов // Часопис Київ. ун-ту права. – 2012. – № 1. – С. 101–105.

Розкриваються основні поняття державної політики та її складових частин. Приділено увагу співвідношенню змісту державної політики й змісту Конституції. Аналізуються можливі шляхи розвитку принципів державної політики, виходячи з основних положень Конституції.


Білоскурська О. В. Цінність конституції / О. В. Білоскурська // Часопис Київ. ун-ту права. – 2012. – № 1. – С. 105–108.

У статті розглядається цінність Конституції України, що є вираженням як світових цінностей конституціоналізму, так і надбанням національного конституційного розвитку. Конституція України відображає існуючі в суспільстві цінності і виступає основою для здійснення цих цінностей. Наголошується, що цінність Конституції України зумовлена такими її правовими властивостями, як верховенство в правовій системі держави, пряма дія закріплених у ній норм, забезпечення правового статусу людини тощо. Визнання цінності Конституції України пов’язано із шанобливим ставленням до неї, а також з її стабільністю, що співвідноситься з динамізмом.


Бринцев В. Забезпечення засад судової влади за конституційними поданнями Верховного Суду України / В. Бринцев, І. Олефір // Вісн. Конституційного Суду України. – 2012. – № 5. – С. 71–82.

У статті досліджено конституційно-правові основи взаємодії Верховного Суду України з Конституційним Судом України. Проаналізовано практику розгляду Конституційним Судом України конституційних подань і звернень органів судової влади та наведено класифікацію справ, ініційованих Верховним Судом України‚ відповідно до предмета звернення. Зроблено висновок про необхідність удосконалення законодавчої бази, що унормовує судовий конституційний процес, і про підвищення якості конституційних подань і звернень суб’єктів судової влади до Конституційного Суду України.


Вдовіченко С. Право на людську гідність: українська теорія і практика у контексті європейського досвіду / С. Вдовіченко, В. Кампо // Вісн. Конституційного Суду України. – 2012. – № 5. – С. 60–70.

У статті досліджуються філософські, природно-правові та позитивістські аспекти права на людську гідність, його конституційне регулювання і захист органами конституційної юстиції.


Гриб Н. П. Крайова конституція для Галичини 1850 р.: передумови її прийняття, структура та основні положення / Н. П. Гриб // Часопис Київ. ун-ту права. – 2012. – № 1. – С. 72–76.

У цій статті досліджено передумови прийняття урядом Австрійської імперії крайової конституції для Галичини 1850 р., розглянуто її структуру і висвітлено основні положення. Досліджено повноваження місцевих органів влади за цією Конституцією та роль намісника в здійсненні місцевої влади.


Гультай М. Правова визначеність у рішеннях Конституційного Суду України / М. Гультай // Вісн. Конституційного Суду України. – 2012. – № 5. – С. 83–93.

У статті розглядаються сфери та особливості використання правової визначеності у рішеннях Конституційного Суду України.


Кадикало О. І. Виникнення та становлення конституційного судочинства / О. І. Кадикало // Часопис Київ. ун-ту права. – 2012. – № 1. – С. 108–112.

Досліджено історичні періоди, що охоплюють процес формування ідей конституційного судочинства, який передує законодавчому запровадженню відповідного інституту. У досліджуваному контексті розглянуто питання щодо співвідношення конституційного судочинства й конституційного контролю.


Карнаух Т. Захист особистих немайнових прав юридичних осіб у судах конституційної юрисдикції / Т. Карнаух // Вісн. Конституційного Суду України. – 2012. – № 5. – С. 94–101.

У статті розглядаються питання закріплення прав юридичних осіб у конституціях європейських держав і проблеми захисту окремих особистих немайнових прав юридичних осіб у межах конституційної юрисдикції. Автор розкриває можливості захисту прав юридичних осіб спеціалізованими інститутами конституційного контролю у Грузії, Федеративній Республіці Німеччина та Республіці Польща.


Маркуш М. А. Конституційна скарга та інші перспективи розширення меж конституційної юрисдикції в Україні / М. А. Маркуш // Часопис Київ. ун-ту права. – 2012. – № 1. – С. 112–117.

У статті розглянуто актуальні проблеми реформування конституційної юрисдикції в Україні, обґрунтовано необхідність розширення меж повноважень Конституційного Суду України й досліджено нові концептуальні підходи до вдосконалення конституційного судочинства в Україні.


Падалко Г. В. Служба в органах місцевого самоврядування в Україні: концептуальні проблеми теорії та практики / Г. В. Падалко // Часопис Київ. ун-ту права. – 2012. – № 1. – С. 117–122.

У статті розглянуто концептуальні проблеми служби в органах місцевого самоврядування. Сформульовано авторські пропозиції щодо вдосконалення організації служби й напрямів його конституційно-правового забезпечення.


1 Довідково: «Єдина соціальна мережа міста Харкова» – це об’єднання 78 громадських організацій. Тринадцять років їхні активісти переймаються вирішенням проблем працевлаштування, реабілітації й соціалізації інвалідів, чорнобильців та пенсіонерів. Вони організовують відпочинок і фестивалі, спортивні змагання та благодійні акції. Більшість громадських організацій є виконавцями соціального замовлення мерії, тобто на конкурсній основі муніципалітет обирає проекти і їх фінансує. А під час щорічної конференції партнери «Єдиної соціальної мережі» звітують про свої успіхи та проблеми.

Немає коментарів:

Дописати коментар