16 серпня варто згадати про 90 річчя від дня народження нашого земляка Михайло Романишин (1933-1999) — художник, який все життя оспівував Україну - дуже яскрава фігура на скрижалях української історії живопису. Митець належав до покоління художників - «шістдесятників», які і творчою позицією стояли сторожі українських чеснот і цінностей, усіляко акладаючи основи українського відродження.
Народився Михайло Романишин 16 серпня 1933 року в селищі Великий Березний на Закарпатті, виростав сиротою, адже його мати померла, коли синові виповнилося сім місяців, а батько подався на заробітки до Німеччини. Тож вихованням Михайла і його сестрички Ірини опікувалися бабуся та дідусь по материній лінії.
З дитинства Михайло закохався в чарівну природу рідних Карпат, де він не раз босоніж бігав по росі. У працелюбній родині, де виховувався Михайло, завжди панували духовність, праця, щирість, краса. Напевно, власним розумінням і творенням прекрасного він зобов'язаний своєму діду Вагуличу, з рук якого виходили прекрасні вироби з дерева — двері, вікна для будинків, а також батькові Миколі, який зводив будинки не тільки в рідному селищі, а й по всій Європіі.
Перші уроки малярства юнак отримав від своєї шкільної вчительки Катерини Шелепець, яка запримітила у того малярські здібності і спрямувала його на студіювання живопису. Впродовж 1948–1953 років Михайло навчається в Ужгородському училищі прикладного мистецтва (нині Коледж мистецтв ім. А.Ерделі), де його наставниками стали засновники закарпатської школи живопису – видатні художники А. Ерделі, Й. Бокшай, Ф. Манайло, А. Коцка й Е. Контратович. Увібравши й творчо переосмисливши живописне надбання своїх вчителів, Михайло у 1954–1960 роках продовжує навчання в Київському державному художньому інституті (нині Національна академія образотворчих мистецтв та архітектури), зокрема під керівництвом художників К. Трохименка, Г. Меліхова, В. Забашти та Л. Чичкана. Відтак, у його творчості поєднані дві різні художні школи – закарпатська, з її яскравим колоритом та декоративністю, що базується на народному мистецтві, і київська – з реалістичністю формовияву та імпресіоністичним сприйняттям природи через пленер.
Після закінчення навчання залишається жити і працювати у столиці. «Між Карпатами і Києвом багато спільного в структурно-пластичній побудові рельєфу, – підкреслював він. – Крім того, Київ – ніби моноліт і в історичному сенсі. І доля у нього сувора, бурхлива і прекрасна, як і в Карпат. Я настільки люблю Київ, що довгі роки не наважувався писати його, а лишень придивлявся до нього і прислухався до себе, робив зарисовки, невеличкі робочі етюди. Й нарешті, думається, побачив місто по-своєму, що надало мені сміливості й снаги».
Коло творчих інтересів майстра досить широке: тематична картина, портрет, натюрморт. Особливе ж місце у творчості Романишина займають пейзажі. Рідні Карпати й не менш рідний Київ – дві віхи, котрі переплітаючись створюють цілу галерею образів первозданної та рукотворної природи.
У його творчості представлено пейзажі, в яких з особливою любов'ю зображено природу Карпат із елементами народної архітектури – дерев'яні храми, курні хати – «димлянки», гуцульські хижки, верховинські дворища – «обійстя», копички та «оборіги» для сіна, а також декілька робіт із краєвидами Київщини та Чернігівщини. Частина експонованих картин входить до авторської серії етюдних робіт «Пам'ятки народної архітектури». Це – «Стара лемківська хижа (с. Гусний)», «Церква Св. Миколи. с. Гусний. Закарпаття», «Клуня з лелеками на Київщині (с. Велике Половецьке, Сквирський район)», «Поліська хата. Чернігівщина» й інші.
Картини митець створював упродовж 1950–90х років безпосередньо на пленерах, з натури, тож вони представляють його безпосереднє емоційне переживання й художню інтерпретацію побаченого. Ось як поетично розповідає про картину «Хата діда Бабинця з с.Гусного на Березнянщині» земляк художника Іван Чендей: «Могутня і надійно, з широченних плах складена своїм присадкуватим зрубом, випнута вгору солом'яним дахом, зоріючи на світ невеликими вікнами, привітна своїм подовжнім, попід передню стіну ґанком, – тут завше мило постояти й глянути на довколишній світ – розпросторюється в усі боки, – хата промовляє традицією цілих віків, є свідком нашої горянської прадавності. До нас озивається наша вічність з тим закоріненим у рідну землю людом, що понад усе любив гори, якою б не була і не складалася їх доля». Згодом ця хата, як пам'ятка архітектури, була перевезена до Музею народної архітектури та побуту України, де зберігається і донині.
На основі етюдів художник створював і завершені полотна. Окрасою творчості є тематичні картини «Великдень» та «З вінчання». Емоційним доповненням є «Автопортрет» митця 1983 року та останній, не завершений ним, натюрморт його улюблених квітів чорнобривців, а також предмети народного мистецтва, подаровані Музею Івана Гончара дружиною художника – мистецтвознавцем Валентиною Мартиненко. Це – унікальна трембіта, взірці гончарного посуду та елементи традиційного одягу, привезені подружжям з Карпат, а також бандура, яка належала відомому музиканту, музикознавцю і її родичу – Максиму Коросташу. Примітно, що саме завдяки Максиму Борисовичу Іван Гончар у юному віці потрапив до Києва, здобув освіту й увійшов до кола української інтелігенції, що сформувала його світогляд і громадянську позицію.Так, у сюжетних картинах («Лісоруб», 1963, «І на оновленій землі», 1964, «Ранок», 1966, «Свято», 1967-69, «Вівчар», 1969, «Джерело», 1970-71, «На порозі», 1971-72, «Свято праці», 1975, « Пісня про рідний край», 1980-82, «Великдень», 1995 та інших) істотна роль відведена краєвидам, що стверджує єдність людини і природи.
Полотна Михайла Романишина підкоряють романтизмом і ліризмом світосприйняття, звучанням поезії та музики. Дійсно, подарував людям щастя відчувати чистоту прозорого повітря, духмяність смарагдових лісів і п'янкого чебрецю на мальовничих міжгір'ях, осінній вогонь чорнобривців, квітуче буяння яблуневих садів, тихий шелест трави, дзюркотіння бистрих гірських струмочків, хмільну свіжість цілющих джерел, ніжний дотик струнких смерек до синього неба. Ці відчуття ставали ще яскравішими, коли Михайло співав.
М.Романишин експонувався на понад 100 виставках, як на батьківщині, так і за її межами, зокрема, в Чехословаччині, Болгарії, Канаді, Італії, Німеччині, Аргентині, Японії, Франції тощо.Роботи Михайла Романишина можна було побачити на виставках із 1960 року. Він презентував українське мистецтво на міжнародній арені, зокрема, у Лейпцигу, Кракові, Кіото, Флоренції, Парижі.
З поміж робіт художника чимало «святкових» полотен. Він стверджує красу, добро, гуманність. У натурі митця переважає оптимізм, який панує серед людей і в природі.
Твори художника зберігаються у музеях, галереях, приватних колекціях в Україні та далеко за її межами.
Михайло Миколайович був людиною незрівнянної духовної краси, благородства і любові. Своє життєве і творче кредо він сформулював в одному з останніх інтерв'ю: "Для кожного творця - письменника, композитора, актора або художника - найважливіше любити те, що становить суть його творчості, те, що ти стверджуєш прикладом свого життя. Це - думи про Батьківщину, високі ідеали і сумлінна праця. Все інше, на мою думку, тільки доповнює, поглиблює, розкриває ту тріаду. З тієї ж любові виникає і прагнення високого професіоналізму - прояв чесності й честі кожної людини, а не тільки художника".
Михайло Романишин мав рідкісний дар безкорисливості та готовності слугувати людям. Народний художник України Володимир Микита називав його «повпредом» (повноважним представником) закарпатців у Києві. У ті часи закарпатські митці мали істотні преференції у експозиціях виставок, в т.ч. і зарубіжних, та у централізованій реалізації творів завдяки участі М.Романишина у численних художніх радах та експертних комісіях Міністерства культури і Спілки художників. Доречно сказати, що дарунком своїй малій Батьківщині став споруджений з його ініціативи і підтримки пам'ятник А. Ерделі та Й.Бокшаю.
Михайло Романишин своєю живою творчою працею й громадською діяльністю стверджує високі ідеї митця-новатора, палкого патріота рідного краю й усієї України
Помер 12 жовтня 1999 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Немає коментарів:
Дописати коментар